Глава 8. Згадки про чоловіка

Мара стояла на балконі, дивлячись на нічне місто. Ліхтарі заливають темні вулиці теплим світлом, але їй було не видно цієї краси. В її серці панувала тільки порожнеча, така велика, що вона заповнювала все її існування. Вона не могла позбутися відчуття, що частина її життя залишилася назавжди у тому будинку, що згорів. Того будинку, де були її найкращі спогади — сміх Хюго, їхні розмови до ранку, поцілунки, в яких було все, чого вона колись бажала.

Кожен день, проведений без нього, здавався нескінченним. Всі ці моменти, коли він був поряд, тепер стали лише тінями, які переслідували її, немов привиди. І навіть коли Мішель намагався відвернути її увагу, заговорити про справи чи пропонувати підтримку, Мара відчувала, що вона вже не та. Усі її мрії і надії були пов'язані з ним.

Вона сиділа на дивані в тій самій кімнаті, де вони разом проводили години, насолоджуючись мовчазною присутністю один одного. Кожен куток будинку зберігав відбитки їхнього щастя. Вони сміялися в цьому просторі, планували майбутнє, мріяли про дітей, про спільні поїздки. Тепер усе це стало лише далекою, майже нереальною реальністю, якою можна лише жити в спогадах.

Мара згадувала їхні поїздки, коли Хюго брав її за руку й говорив, що поруч з ним вона завжди буде в безпеці. Їхні прогулянки на пляжі, коли він тримав її, а вона посміхалася, відчуваючи себе найщасливішою жінкою на світі. І ось тепер це все стало тільки піснею, яку вона намагалась згадати, але ноти здавались розпорошеними, і не вистачало в них основної мелодії.

Мара відчувала, як серце стискається від болю. Вона знала, що повинна рухатися вперед, але її душа не хотіла відпускати минуле. Як можна йти далі, коли частина тебе загинула разом із ним? Як можна сміятися, коли хочеться плакати? Як можна дихати, коли ти відчуваєш, що в тебе більше немає половини серця?

Вона кожного дня боролася з собою, з цією безкрайною тугою за його обличчям, його голосом, його обіймами. І в той же час розуміла, що вона не має права опускати руки. Хюго б не захотів цього.

Її кроки повільно вели її до бізнесу, який колись належав йому, і вона знала, що це було єдиним правильним рішенням. Це був її спосіб показати, що вона здатна не лише вижити, але й процвітати. Що вона буде продовжувати його справу і, хоча б таким чином, тримати його пам’ять живою. Усі її зусилля стали тепер даниною пам’яті чоловікові. Вона не могла дозволити собі опустити руки. Це було її зобов’язання перед ним, перед їхнім майбутнім, яке так і не здійснилося.

У один із тих вечорів, коли Мара сиділа в офісі, аналізуючи фінансові звіти та ухвалюючи рішення щодо розвитку бізнесу, до неї прийшло усвідомлення. Вона не просто продовжує його справу — вона відроджує його, її коханого, у всьому, що вона робить. У кожному рішенні, кожному кроці, вона бачила його присутність. Вона була тією жінкою, якою він хотів її бачити — сильною, незалежною, рішучою.

Мара вперше за довгий час усміхнулася, хоч і злегка. Вона знала, що зможе досягти більше, ніж просто відновити бізнес. Вона зробить його величним, як це колись мріяв Хюго. І в кожному успіху, кожному досягнутому кроці, вона буде відчувати його поруч із собою, в його відголосках — в усіх тих рішеннях, які він би прийняв разом із нею.

— Я зроблю це за нас, Хюго, — прошепотіла вона, дивлячись на портрет чоловіка, який стояв на її столі. — Я зроблю все, щоб ти був гордий.

І хоч у її серці все ще залишалася біль від втрати, тепер вона розуміла: вона повинна жити далі — не просто заради себе, а й заради нього.

Мара продовжувала працювати без перерв, поглинена справами, намагаючись втекти від болю. Проте кожен день її емоції набирали нову силу. Її бізнес, що колись належав Хюго, став її фокусом. Крок за кроком вона відновлювала те, що було зруйновано, але її серце залишалося порожнім. Вона була рішуча зробити це правильно, зробити це так, як Хюго хотів би.

Попри всі її зусилля, нові виклики не забарилися. Завдяки її вмінню мислити стратегічно та розумінню бізнесу, вона змогла відновити стабільність у компанії. Але інколи, коли вона була наодинці, перед її очима знову поставав Хюго: його посмішка, його підтримка, його настанови. І тоді з’являлися сумніви, чи дійсно вона рухається в правильному напрямку. Що як би вона не була достатньо сильною? Що як би вона втратила себе в цьому новому житті без нього?

Тільки наодинці з собою Мара визнавала, що відчуває себе порожньою, відчуває його відсутність на кожному кроці. І хоча її дії були спрямовані на відродження імперії, серце її залишалося в іншому вимірі, у тій реальності, де був він. Але кожен успіх у бізнесі був для неї ніби підтвердженням того, що вона робить правильну справу.

Одного вечора, коли Мара залишалася в офісі пізно, переглядаючи звіти, вона почула в голові голос Хюго. Це був не його фізичний голос, а той внутрішній, що завжди звучав у її серці.

— Ти сильна, Мара. Ти не можеш зупинитися зараз. Моя віра в тебе — це те, що ти повинна продовжувати не заради мене, а заради себе. Ти здатна на більше.

Ці слова стали для неї світлом у темряві. Вона зупинилася на мить, розуміючи, що її боротьба була не лише за його пам'ять, а й за власну силу. Вона повинна була рухатися далі не через обов'язок, а через власну волю, свою рішучість.

Крок за кроком вона все більше відчувала, що здатна зробити це. Вона більше не була тією дівчиною, яка колись втратила свого чоловіка, свою надію. Тепер вона стала жінкою, яка могла тримати все в руках, яка мала силу і мудрість для прийняття рішень.

Вона знайшла своє місце в світі, і хоча біль залишався з нею, він вже не був таким важким. Вона знала, що її бізнес стане успішним, що Хюго був би гордий за неї. У його пам’яті, в його словах, вона знайшла свою нову мету.

— Ти завжди був моїм натхненням, — прошепотіла Мара, дивлячись на його фотографію. — І я буду рухатися вперед, як ти мене вчив.

У її серці знову розцвітала надія. Не тільки заради Хюго, а й заради себе. Життя продовжувалося, і вона була готова зробити його таким, яким хотіла б його бачити поряд з ним.