Глава 6. Біль

Мішель був поруч постійно, але він мовчав. Він розумів, що слова марні, що цей біль Мара повинна прожити сама. Щоранку він заходив до палати, сподіваючись побачити хоча б тінь змін, але кожного разу знаходив її в тому ж положенні — мов статуя.

Одного разу він залишив на тумбочці фото Хюго — їхнє сімейне, зроблене того літа, коли вони разом відпочивали на морі. Він бачив, як її погляд ковзнув по знімку, але нічого не змінилося.

Одного вечора, коли дощ знову заполонив місто, Мара дивилася на темні хмари й уперше за ці дні заговорила:

— Мішелю, я не хочу жити... Без нього в цьому світі немає сенсу.

— Не смій так говорити, — твердо відповів він, нахиляючись до неї. — Хюго жив заради тебе. Він би не пробачив, якби ти здалася.

Вона заплющила очі, але його слова закарбувалися в її душі.

На світанку, коли перші промені сонця пробилися крізь вікно, Мара вперше вийшла з ліжка. Вона підійшла до дзеркала й побачила своє відображення: бліде, ослаблене, але живе. Її рука торкнулася шраму на животі, який тепер став для неї символом не лише втрати, а й виживання.

— Я повинна жити, — сказала вона пошепки, дивлячись у свої очі, — заради нього. Його любов, його віра в мене — це те, що ніколи не зникне.

Вона згадала, як Хюго завжди говорив:
— Життя дає шанс змінювати навіть найгірше, якщо ти готова боротися.

Мара сіла за стіл, на якому Мішель залишив її записник. Уперше за ці дні вона взяла ручку й почала писати: план, як повернутися до життя. Як відновити бізнес Хюго, зберегти його спадок і знайти в собі сили жити далі.

Увечері Мара вийшла на терасу, вдихнула холодне повітря й звернулася до зірок:
— Всесвіте, я знаю, що ти все чуєш. Якщо є шанс, хоч один, я знайду його. Ми знову будемо разом, я вірю в це.

Її голос був спокійним, але сповненим сили, яка поступово відроджувалася в її душі.