Глава 5. Допомога друга

Мішель був чоловіком середнього зросту, із широкими плечима та сильними руками, які завжди викликали довіру й відчуття захисту. Його темно-каштанове волосся вже почало сивіти на скронях, але це лише додавало йому харизми. Очі, глибокі та темні, завжди виглядали пильними, наче він постійно аналізував усе довкола. Він носив темний костюм, який виглядав трохи пом’ятим через поспіх, але його краватка була ідеально зав’язана, свідченням його стриманого характеру.

Мішель був другом Хюго ще з часів війни, коли вони разом служили у спецпідрозділі. Тоді він дізнався, що Хюго — людина честі, яка не відступає перед небезпекою. Саме через це він занепокоївся, дізнавшись про загрозу, яка нависла над другом. Він знав, що Хюго не залишиться осторонь і буде боротися до кінця.

Мішель під’їхав до палаючого будинку, коли вогонь уже знищив більшу частину споруди. Він почув вибух і одразу зрозумів, що ситуація критична. Без вагань він кинувся в пошуках Мари. Дим заповнив повітря, але його інтуїція й досвід підказали йому, куди йти.

Він побачив її в саду, серед уламків і розкиданих палаючих гілок. Вона лежала на боці, зімкнувши руки на животі. Її бліде обличчя й заплющені очі змусили його серце стиснутися від болю.

— Мара! — закричав він, опускаючись на коліна поруч із нею.

Він швидко перевірив її пульс і, полегшено видихнувши, підняв її на руки. Її легке тіло було наскрізь просякнуте димом і запахом гарі.

— Тримайся, Мара, ти мусиш жити, — повторював він, несучи її до машини, яка стояла недалеко від воріт.

Вона розплющила очі лише на мить. Її погляд був тьмяним, але в ньому ще залишалася якась іскра життя. Сльози текли по її обличчю, змішуючись із сажею.

— Його немає... — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами. — У нього була правда...

Мішель стиснув зуби, намагаючись не показати емоцій.
— Не зараз, Мара, — сказав він твердо. — Ти повинна жити. Це було б його бажанням.

Не втрачаючи часу, Мішель сів за кермо й натиснув на газ. Він знав, що дорога до лікарні буде довгою, тому вирішив їхати до свого укриття, яке використовував для термінових випадків.

— Тримайся, — сказав він ще раз, намагаючись утримати її у свідомості. — Я знаю, ти сильна. Хюго завжди говорив, що ти найсильніша з усіх нас.

Підозри, які мучили його останні тижні, тепер стали реальністю. Він розумів, що за нападом стоять ті, хто хотів знищити Хюго. І хоча він втратив друга, Мішель вирішив, що не дозволить цим людям зламати Мару. В її очах він бачив не лише біль, але й іскру, яка ще могла розгорітися.

Мішель залишився поруч, але він розумів, що ніякі слова не здатні зцілити її.

У лікарняній палаті панувала тиша, лише монотонний звук крапельниці нагадував про плин часу. Мара лежала на білосніжному ліжку, обличчям до вікна, яке відкривало похмурий краєвид на холодне зимове місто. Вона була мовчазна, наче втратила здатність говорити.

Коли лікар повідомив їй новину, що дитину врятувати не вдалося, її очі не заплакали. Вона лише застигла в нерухомій тиші, немов це звістка не торкнулася її серця, бо там більше не залишилося місця для болю.

Кілька днів Мара не їла й майже не спала. Вона лише сиділа біля вікна, спостерігаючи за дощем, який стікав по склу. Її тіло слабшало з кожною годиною, але вона не зважала на це. Інколи, коли біль у душі ставав нестерпним, вона пошепки зверталася до Всесвіту:

— Навіщо? За що ви забрали його? Чому все це сталося з нами?