Глава 4. Вогонь та руїна

Будинок, де Хюго провів найщасливіші дні свого життя, тепер став ареною для його останньої битви. Просторий зал із високими стелями, колись заповнений світлом і спокоєм, тепер був занурений у морок і хаос. Полум’я вже перекинулося з одного крила будинку на інше, знищуючи розкішний паркет і картини, які так ретельно добирали разом із Марою. Запах диму та гарі заповнив простір, затуманюючи все довкола.

На Хюго була його улюблена темно-синя сорочка з ледь помітними золотими запонками, які йому подарувала Мара на їхню першу річницю. Штани з ідеальними стрілками й чорні шкіряні туфлі додавали його образу стриманої елегантності. Але зараз сорочка була просякнута кров’ю, а рукав піднятий, відкриваючи рану на плечі.

Хюго стояв прямо, попри біль і знесилення, дивлячись ворогам прямо в очі. Його обличчя, злегка вкрите попелом, залишалося спокійним. У погляді читалася сталь — він був готовий прийняти свою долю.

— Я не боюся вас, — сказав Хюго рівним голосом, стискаючи в руці зброю, яку щойно вихопив зі зламаного сейфа.

Завьер, одягнений у дорогий сірий костюм, який не мав жодного сліду бою, усміхнувся зневажливо. Його постава випромінювала самовдоволення людини, яка вже виграла.
— Даремно, — відповів він, клацнувши пальцями, щоб його люди підняли зброю. — У тебе був шанс, але ти вирішив бути героєм.

Постріл пролунав майже відразу. Куля потрапила Хюго в плече, змусивши його трохи похитнутися, але він не впав. Замість цього схопився за найближчу тумбу, щоб утримати рівновагу, і повернув зброю на нападників.

— Якщо це моя остання битва, то вона буде достойною, — сказав він, відкривши вогонь.

Хюго стріляв спокійно, із чіткою впевненістю. Він знав, що не переможе, але його метою було не дати їм зловити Мару. Кожен постріл був для нього нагадуванням про все, що він захищав: їхню любов, їхню дитину, їхній дім.

Коли ще одна куля влучила в його бік, він впав на одне коліно. Його подих був важким, а біль охоплював усе тіло, але він не відводив погляду від Завьера.

— Ви думаєте, що перемогли, — сказав Хюго, його голос ледь чутно тремтів. — Але правда завжди сильніша за вас.

— Правда? — Завьер розсміявся, повільно наближаючись. — Правда помирає разом із тими, хто в неї вірить.

Полум’я вже охопило більшу частину залу. Тепло стало нестерпним, а дим заповнив легені. Хюго, ослаблений від втрати крові, впав на обидва коліна. Він більше не міг стримувати біль, але його обличчя залишалося спокійним.

Його останній погляд ковзнув по оточенню. Він побачив полум’я, яке поглинало їхній дім, і подумав про Мару, яка, він сподівався, була вже далеко. Його губи шепотіли слова, які він хотів би сказати їй востаннє:
— Я люблю тебе. Живи заради нас...

Завьер зупинився прямо перед ним, поглянув згори й з презирством промовив:
— Ти помреш зі своїми принципами. Це теж вибір.

Хюго підняв голову, його очі палали вірою, навіть коли полум’я охоплювало все навколо.
— У мене є те, чого ти ніколи не матимеш, Завьер. Справжнє життя. І справжнє кохання.

Його тіло впало на підлогу, коли вогонь поглинув кімнату остаточно. Але навіть у цей момент його обличчя залишалося сповненим спокою. Він знав, що його смерть дала Марі шанс на життя.

Востаннє Хюго подивився на завихрення полум’я, що вже з’їдало його дім. У його очах залишилася віра — віра в любов, у правду, у Мару, яка, він знав, виживе.

Мара бігла, як могла, босоніж по вологій від роси траві. Сльози застеляли їй очі, але вона не зупинялася. Її сукня, колись витончена й елегантна, тепер була пошматована й заплямована попелом. Вітер роздмухував волосся, просякнуте димом. Кожен крок віддавався болем у тілі, але вона не могла дозволити собі впасти.

Позаду стояв їхній дім, охоплений полум’ям. Раптовий вибух освітлив нічне небо, оглушивши її і кинувши обличчям у землю. Вона відчула гострий біль у животі й спину, яку наче пробив удар. З її вуст вирвався стогін, але вона намагалася підвестися, тримаючись за обгорілий стовбур дерева.

Мара зупинилася, дивлячись на дім. Полум’я з’їдало все: стіни, меблі, кожен спогад, який вони разом створили. Вона знала, що Хюго залишився там. Її серце рвалося на шматки, але ноги не слухалися.

— Хюго! — закричала вона, але її голос заглушило ревіння вогню.

Мара зробила кілька невпевнених кроків, але ноги підкосилися. Вона впала на коліна серед квітів, які вони колись разом висаджували. Її руки опустилися на землю, що була ще холодною від нічної вологи.

Біль у животі став нестерпним, наче щось виривалося з її тіла. Вона зрозуміла, що втрачає не лише коханого, але й частинку їхньої спільної мрії. Її пальці стиснули траву, а на губах з’явився шепіт:
— Не покидай мене...

Світ перед її очима почав зливатися в одну темну пляму. Мара відчула, як тіло стає легким, наче вона втрачала зв’язок із реальністю. Перед тим як свідомість покинула її, вона побачила обличчя Хюго. Він стояв перед нею — таким, яким вона його пам’ятала: сильним, усміхненим, захисником усього, що було для неї важливим.

— Тримайся, — здавалося, він сказав їй, хоча вона знала, що це неможливо.

Мара впала на землю, обіймаючи себе руками, наче намагаючись утримати останню частинку того, що вони втратили.

Її знайшов Мішель, який, ризикуючи власним життям, повернувся на місце трагедії. Він схилився над нею, стурбовано торкаючись її обличчя.
— Мара! Тримайся! Я тут!

Вона розплющила очі лише на мить, побачивши обличчя друга. Її голос був слабким, ледь чутним:
— Хюго... Він...

— Не говори нічого, — перебив її Мішель, піднімаючи її на руки. — Ми врятуємо тебе.

Але навіть коли її несли до безпечного місця, Мара вже знала: її життя ніколи не буде таким, як раніше. Шрам, залишений тією жахливою ніччю, став не лише фізичним болем, а й символом її втрати.