Шлях до себе

  Дарині було трішки більше 30, за її плечима накопичився чималий життєвий досвід, але попереду ще майоріли безмежні можливості. У її віці люди часто починали відкривати себе заново, оживляти давно забуті мрії й міркувати над тим, ким насправді хочуть стати, коли виростуть. Однак Дарина ніби впала в провалля, втратила спокій і бажання рухатися в будь-яку сторону. Вона відчувала, що її душа розірвана, а кожен новий день занурював дедалі глибше в безодню самотності та порожнечі.

  Дарина сиділа у своєму улюбленому кріслі біля вікна. М’яке, оббите сапфіровим оксамитом, який злегка потерся від часу, воно все ще зберігало тепло та спогади багатьох вечорів. Спинка крісла обіймала її, ніби захищаючи від зовнішнього світу, а підлокітники з витонченими вишитими візерунками занурювали в затишок і спокій.

  За вікном простягалася звична панорама двору. Пізня осінь огортала місто холодним вітром, і жовте листя танцювало в повітрі, крутячись під ногами перехожих від подуву вітерця. Хтось поспішав на роботу, хтось вигулював собаку, а хтось просто прогулювався, спостерігаючи за швидким темпом життя навколо. Але для Дарини час, здавалося, зупинився. Вікно було її порталом до зовнішнього світу, і водночас утримувало її в замкнутому просторі внутрішніх роздумів, які затягували жінку в життєву невизначеність.

  Тихо відчинилися двері, і до кімнати зайшла Олена – давня подруга, з якою вони ділили багато років радості й випробувань. Олена завжди випромінювала спокійну впевненість, яка допомагала знайти правильні слова навіть у найскладніші моменти. Вона тримала чашку чаю, з якої підіймався легкий пар, наповнюючи кімнату ароматом трав.

  – Знаєш… – почала Олена, сідаючи поруч, – я сьогодні натрапила на одне відео. Астролог розповідав про карму і про те, як можна змінити життя, навіть якщо все здається безнадійним.

  Її голос був м’яким, але впевненим, як ніби вона хотіла переконати не тільки Дарину, а й саму себе. Їй боліло бачити подругу в тенетах нескінченного песимізму, і вона вже не вперше шукала спосіб витягти її з цього стану. Кожне слово було зважене, наповнене надією, що хоч одна фраза зачепить серце Дарини й розсіє хоч трохи її внутрішню темряву.

  Дарина мовчала, її погляд був порожнім, і здавалося, що вона навіть не чує, про що говорить Олена. Подруга помітила це й трохи змінила тон – її голос став тихішим, майже лагідним. Вона заговорила повільніше, ретельно підбираючи кожне слово, наче боялася злякати Дарину різкістю чи поспішністю. 

  – Можливо, це не зовсім те, що ти шукаєш, але… ти сама казала, що життя тебе вже не радує давно. Може, варто спробувати щось нове? Щось… інше? – Олена нахилилася трохи вперед, уважно вдивляючись в обличчя Даринки, сподіваючись побачити хоч натяк на цікавість чи іскру зацікавлення, бодай легкий проблиск надії в її очах.

  Дарина перевела погляд на вікно. Її голос звучав холодно й байдуже: 

  – Наприклад?

  – Це відео… астрологія. Я знаю, ти завжди вважала це дурницею, але кілька хвилин не зруйнують твоє життя, правда?

  Дарина глибоко зітхнула, відчуваючи легкий відчай.

  – Гаразд, – вона кивнула неохоче, ніби просто для того, щоб завершити розмову. – Мені зараз усе одно.

  Олена тихенько видихнула з полегшенням, посміхнулася й увімкнула відео. Спочатку Дарина дивилася на екран без жодного інтересу, наче дивилась чергове безглузде телевізійне шоу. Але голос астролога звучав упевнено і спокійно.

  «Ми — самі творці своєї долі через вибір, який робимо щодня», – говорив чоловік з екрана. – «І те, що здається важким, може стати можливістю перетворити біль у силу».

  Дарина зупинила відео. Її руки нервово стисли телефон, коли вона подивилася на Олену з тривогою в очах.

  – Що сталося? – тихо запитала Олена, нахилившись ближче.

  – Це... як він знає? – Дарина знову натиснула «відтворити», промотавши її повторно. – Я завжди вважала, що моє життя – це суцільне розчарування, яке не можна змінити.

  Олена глибоко вдихнула, і, намагаючись виразити свою підтримку, продовжила:

  – Ти сильно, сильно помиляєшся! Можливо, твої рішення привели тебе сюди. Лише в руках людини змінити своє життя на краще. 

  Дарина опустила очі, серце її забилося швидше. Невпевненість, яка завжди супроводжувала жінку, поступово відступала, ніби передаючи естафету тривожній надії – крихкій, але живій.

  – Думаєш, я ще можу щось змінити? – її голос був тихим і нерішучим.

  – Ти завжди це могла, – впевнено відповіла Олена, дивлячись прямо в очі подрузі. – Просто ти боялася це визнати. І це нормально. Але я впевнена треба почати з малого.

  Дарина тихо зітхнула.

  – Але з чого почати?

  Олена підкинула ще одну думку для роздумів:

  – Ти зрозумієш. Просто довірся собі.

  Між ними зависла тиша, наповнена невимовленими словами. Це був момент, коли Дарина могла або відступити, або зробити крок уперед.

  Олена нахилилася ближче, і її очі випромінювали тепло, але в них був відтінок болю, який Дарина давно помічала, але ніколи не наважувалася обговорити. Олена взяла її за руку – просто, по-дружньому, але в цьому жесті було стільки невимовного.