Частина 4. Ти не для всіх і всі не для тебе

'"Хочу розвіятися по вітру 

 і стати частиною

 всього в цьому світі"

Я живу життя, своє нове життя. І мрією моєю було не відчувати нічого, та як то кажуть: "Бійся своїх бажань, бо вони мають властивість збуватися."

Ввечері ще серце розривається від болю, а вже на ранок ти прокидаєшся з відчуттям пустоти всередині себе. І так все втрачає фарби. Ти хочеш нічого, нічого хоче тебе. 

Доки писала цю частину десять тисяч разів видаляла її, і починала знову. Вона мені далася тяжко, хотіла взагалі не писати саме про нього.... Ця частина повна протиріч але саме такі почуття зараз в мені. 

*******

Сьогодні я зустріла його, того, чиє серце холодне як камінь. Йдучи своїм шляхом, я вийшла на міст через річку і приблизно на середині, на зустріч мені пройшов юнак, очі котрого були чорніше від безодні, він пройшов мимо і мій світ зненавивидів його. Я відчула холод ядерної зими. Ніби потрапила в пустку Смога і вона зжерла мою душу, я втонула в темряві але відчула спокій котрий так чекала. Невже мій шлях скінчиться тут?

Невже я знайшла те, що шукала? Ні, ні, я не можу зупинитися тут, спокій котрий я хотіла прийшов дуже рано. Чи це просто відчуття оману? 

Чому зустрівши його, мій світ зупинився? Це не кохання, я знаю яке воно, та не зараз, зараз це щось невідоме. Коли він пройшов мимо мене, час ніби став згущатися навколо і сотні сапахів сакури окутали мене. А душа як ріка закована в лід і ніби тане вогнем водночас. Я стою на краю, переді мною світло, а за мною тече темрява. Серед гірського каміння розквітають квіти. Ось таке відчуття він викликав в мене... Що означає це нове? Що означає цей спокій і буря водночас?

Він наче виплив із туману. Туману моїх мрій але не в той час, не в тому місці, не тим самим. Чому зараз? Чому тепер, коли я цього не хочу, не потребую його спокою? 

Мені здається доля грається зі мною. Їй подобається спостерігати який буде наступний мій крок. Вона випробовує мене, моє терпіння і мою розірвану душу. Я б хотіла сказати, що більше не можу але це не так. В мене вистачить сил для всього. Мною рухає гнів і чиста злість. Я народжена з попелу в якому сама ж була спалена, масло у вогонь куди підливала теж я.

Наче фенікс поставший з попелу. Я живу і хочу жити далі але це відчуття морального спокою лякає мене. Чому ви запитаєте? Тому що все життя я живу з відчуттям тривоги і відчуттям того, що станеться якась хрінь. В один момент ти хочеш зірватися з прірви і розбитися на мільйон маленьких частин. А в інший ти хочеш жити, жити відчуваючи потоки вітку і холодний дощ на своїх щоках.....

Та зараз, я не відчуваю ту бурю емоцій. Зараз мій світ тече повільно, змушуючи мене зупинитися. Тут і зараз - це все що в мене є....

А от і ні!!!! Я хочу кричати, я хочу щоб цей світ горів!!! Відчуття спокою було оманою. Було гачком і приманкою, щоб спіймати мене. Вітаю всесвіт ти знову переміг! Ти знову виграв цю битву. Битву між тобою і моїм розіп'ятим серцем. Я пала жертвою цієї війни, ти знову граєшся зі мною. Та я винесла уроки минулого і моя поразка зараз не настільки болюча, як тоді. Моя поразка зараз - перемога в майбутньому!!!

Здавшись, я програю цю битву але виграю наступну війну.

*******

Він прийшов в моє життя так само гучно, як і пішов з нього. Точніше я вигнала його, я билася в істериці своїх почуттів і зробила однаково боляче обом нам. Так треба було, моя душа досі розривається. Я хочу вирвати серце і згодувати його церберу.

Я ніколи такого не робила,  я не мстилася людям,  не розбивала їм серце навмисно. Але як можна розбити те, чого немає? Та воно в нього є, коли я зустрілася з ним на тому мосту, я думала,  що це демон з холодною душею. Та коли я пізнала його краще, то зрозуміла, що то маска,  а насправді він такий самий шукач, як і я.

Ми просто зустрілися, щоб навчити одне одного болю, любові і самотності. Далі наші шляхи повинні були розійтися але мені було важко його відпустити,  тому я планувала. Планувала, як саме відпустити його і щоб він відпустив мене. Тому в один день,  я випустила свого демона на волю і розірвала зв'язок між нами. Так, це була жахлива ідея але це єдине на що я була тоді здатна. Любов до нього наче хвороба розпливалася по моєму тілу, я повільно вбивала себе,  знову і знову.  Тому варто було припинити битву, та вийти з неї негідницею.

******

Знаю, вам цікаві подробиці, що ж, читайте далі...

Наша зустріч звучить, як рядок з пісні "Мур":

"Хай горять Помпеї. Відвернись, не дивись у вікно, сьогодні Боги злі, сьогодні всеодно, горить земля...."

Чому ми? А чому не ми? 

Момент нашої зустрічі на мосту і ніби сцена з дорами, коли час стає повільним і все навколо завмирає.

*******

В цій частині я хочу признатися собі. Я хочу любові,  я хочу, щоб мене оберігали, як ніжну орхідею але на зараз я ніби лікоріс (павуча лілія). Ніби квітка, котра зовні дуже гарна і чаруююча, а доторкнутися до неї може не кожен.  Так в чому ж я хотіла признатися? Я постійно шукаю того хто посадить цю квітку в своєму серці. Квітку, яка означає буквально межу між світом мертвих і світом живих. Признатися в тому, що серце розривається, я хочу кричати від болю, від відчуття невідворотного. Я водночас хочу повернути його і не хочу зустрічати більше ніколи. Він мені болить досі але я не знаю чому.  Бо це не було кохання чи навпаки тільки це і було воно? Можливо, раніше я взагалі тоді не любила нікого?