Страх рушив мене все більше

"AUT VINCERE, AUT MORI 

Або померти, або перемогти "

Колись я почула таку фразу:"Життя ставить сильних на коліна, щоб піднявшись з них зробити  ще сильніше, в той момент як слабкі на колінах завжди .." І в мене виникає питання, коли настане той момент, пік мого підняття на вершину, бо я втомилася стрибати з колін на ноги?!

"Рух це життя, рух це життя, РУХ ЦЕ ЖИТТЯ"!!!! Живучи з цією думкою, я постійно біжу, біжу бо зупинившись зупиниться все. Я ділю все на два світи, реальний і той в якому живу я. Це ніби матриця, я біжу стираючи віруси з операційної системи, що можуть пошкодити цей світ. Світ, котрий я створила сама, в котрому пекло і рай, я створила сама. Ніби хаос навколо і зупинившись, світ почне рухнуть і створювати щось нове але в цьому і є мій страх. Страх зупинитися і почути думки в моєму хаосі головного мозку. Бо коли навколо він зникає, то переміщається в середину тебе, і щоб заглушити його там, він повинен бути навколо мене. Проте тут виникає головне питання мого шляху: "Як знайти себе, коли ти постійно від цього тікаєш?"

Я боюсь, боюсь лишитися в тиші і почути гул в голові, від тисячі тих голосів котрі душила в собі в змушувала мовчати. Отак я йду своїми горами, падаючи від втоми і зневіри. Почавши цей шлях, я хочу його завершити, не дійти до кінця, бо я боюся. Боюся почути те, що зробить мене сильнішою, боюся зробити крок. 

Йшов другий рік мого шляху, а здається ніби я йду вічність, ніби чим ближче я до кінця, тим далі він від мене. І от я стою біля прірви, через яку повинна перебратися на іншу сторону але я боюся. Боюся зробити крок і впасти, боюся болю що буде мене там чекати, боюся знову відчути те що було раніше. Ви запитаєте чому не можу її обійти, чи є інший шлях і т.д?! Так, звичайно є але не для мене. Мені треба стрибнути вниз, щоб відчути як потік сильного вітру підійдме мене вгору і немов пелюстку квітки перенесе на іншу сторону. Я знаю, що буде саме так, я знаю це точно але всерівно боюся. Боюся, того що чекає мене там, на іншому боці урвища. В світі, де немає тисячі голосів, де я знаю свій голос і йду за ним. Мене лякає відчуття спокою, шлях котрим я ніколи не ходила.

Один світ який я безмежно любила - зруйнувався, а інший будується дуже повільно і вкрай складно. Відчуття, ніби мене вирвали з корінням і пересадили, а я ніяк не можу прижитися....Я живу примарною ілюзією майбутнього і не лишаю спогадів минулого, а моє "сьогодні" втрачає сенс все більше і більше.....

Сьогодні - це для мене як вчора але з новою назвою і трішки зміненою реальністю дня.

І виникає питання: "Так, хто ж ти, нарешті?" І яка іронія долі, мені подобається одна фраза, і саме вона приходить в голову після цього питання..... "Я частина тієї сили, що вічно хоче зла.. І вісно створює добро..." Мені здається, що чим більше я намагаюся розібратися в собі, тим більше я плутаюсь в лабіринті своєї голови. Але йдучи цей шлях, я насолоджуюся тією людиною котрою я стала. Мій ідеал - це я!!! Моя гордість - це я!!! Моє життя, останнім часом, побудоване на цитатах і ще одна: "Страх - це не життя".

Ти боїшся але не зважаючи на це, рухаєшся далі. Ти боїшся але ти хочеш жити. Ти боїшся але страх - це не життя......А я хочу жити, хочу вдихати кожен момент і ввібрати в себе. Проте в мене відчуття ненависті до себе дуже часто прокидається, тому що я обіцяла собі змінитися, а стала ще гірше. І знаєте в чому полягає суть? Моя ненависть проходить швидко, бо я кайфую від тої людини в котру перетворилася. 

Тому мораль цієї сторінки в тому, що треба йти туди де тобі страшно, бо коли ти розумієш, що то все в твоїй голові - ти починаєш жити життя......