Я йду до тебе моє життя

  ******

Найбільша помилка, яку можна зробити - це здатися 

              Shi Heng Yi

 ******

Що ж сталося в моїй голові з моменту переродження і до сьогодні? Тоді, там десь в горах сталося моє пробудження, мудрець добряче надавав мені по макітрі. Мій світ повернувся на 180 градусів, бо хоч я і лишила свої сумніви і тягарі в сипучих пісках, їх відбитки лишилися і вгризалися в мою голову паскудними гієнами. 

Я почала плідно працювати, звичайно не без допомоги мудреця. До речі, його звали ЛіЯн. Знаю, звучить як вигадане ім'я але він просив називати його так. "Бо твоє посиійне,"Мудрець", бісить мене",- якось сказав він мені. Знову відійшла від теми. Я працювала, багато і наполегливо, почала займатися справою котра майоріла на горизонті як щось далеке, почала займатися спортом, бокс вибиває все з голови. Та я знову заплуталася. Пішовши від ЛіЯна в маленьке особисте плавання, я зрозуміла, що не витримую.

Спочатку все було добре, я пішла в подорож горами, звичайно починаючи з низин, я йшла перші кілометри гірського шляху і насолоджувалася. Іноді зустрічала людей котрі, як і я намагалися вибратися до самої вершини і хтось допомагав чим міг але були і ті, через яких я або лишалася на одному місці певний час, що не так страшно, або сходила вниз, віруючих в їх переконання "правильного шляху".

Але я йшла, падала, ламала пути зневіри в собі і набивала чимало синців. І от, коли було взято першу вершину, я зраділа і лишилася на ній певний час, та радість ця не протрималася довго, буйні вітри занепокоєння і сумніву збивали мене знову вниз, доки я не опинилася на стадії:"Я знову не вірю в себе". І тоді як ви розумієте я повернулася до мудреця, вся побита і втомлена, знову починаючи все спочатку. Так, він звичайно сказав, що це не страшно, бо я тільки вчуся жити своє нове життя але біль від знемоги давав про себе знати....

Що ж мені допомагало весь час?! Мрії, мріяти для мене була привілегія з дитинства, я намріяла собі сильний характер і от що з цього випливає, багато життєвих перепон і проблем котрі зробили мене такою. Коли ти просиш у Бога чи Всесвіту, кому як краще, стати сильною людиною, будь готовий до того, що цю рису в собі тобі доведеться вигризати зубами. Але мрії мене рятували, бажання жити рятувало мене, не лишитися в низу еволюції і жити своє прекрасне життя рухало мною. Я зрозуміла що втікала весь час від себе, від думок і тиші, хоча всім серцем цього бажала. 

І коли я в черговий раз прийшла до мудреця, вся з розірваною душею і зломленим тілом, він мені сказав що з нього досить, він втомився кожен раз рятувати мене, щоб я знову калічила свою душу. Я зібрала свої речі і пішла... Я йшла вже три дні горами, ночуючи на рівнинах, бо сильно боялася того лісу, вдень я навіть не заходила на його територію, а він кликав мене кожного дня все гучніше.. Я знаю, що там мене чекає але я боюся, так пройшовши все те що зламало мене і обіцяючи собі не здаватися, я йду але все ще сильно боюся.Ви колись задумувались, що було б, якби ви побоялися щось робити і не було б крутої історії, гарних вражень, людей в житті і гіркого досвіду? Думаю, що так. От і я постійно про це думаю, постійно..... Інколи думки вбивають мене, сильніше їх боюся ніж ракети котрі літають над головою. Бо думки керують твоєю головою, ведуть тебе і вбивають!! А я хочу жити, хочу бігти своє життя, ні жити життя, бо від мого бігу тіло падає від знемоги і навіть тоді думки продовжують мучити голову і душу. 

Я вилізла з одного лайна, занурившись в інше з головою, отак просто, бо ти починаєш бігти не навчившись ходити. Ніби потрапила в водоворот Сансари, ти хочеш опустити руки і просто жити в лісі чи далеких горах. Просто таке рішення не для мене, не зараз....

******

Повернемося до мого шляху від дому мудреця, я пішла. Я йшла довго, дні змінювалися іншими і от я вже показую людям магію кадрів, роблю їх життя цікавішим, лишаючи на згадку знімки закарбовані у пам'яті Всесвіту. Так минає час, я йду непокірно і довго, вибудовуючи свої скелі успіху. Та одного дня мене змушує зупинитися один чоловік, він ніби вирва, що засмоктує тебе в неминуче. 

Ми познайомилися зимовим днем, чи були це витівки долі, чи просто хтось знову хотів погратися моїм життям, можливо неминучий випадок. Але це сталося. А я просто хотіла випити чаю в гарній компанії, бо моя слабкість аромат свіжого листя чаю в поєднанні з спокоєм і він його порушив.

Я сиділа, насолоджувалася чайною церемонією, доки не почула в тиші вулиці чи то був пустинний провулок лісових хащів. І от він вийшов під світло місяця, я побачила мисливця, з котрим захочу потім йти далі. Він підійшов до мене і виявив бажання приєднатися до мене, я давно не бачила тут людей і звичайно погодилася. Ми сиділи в тиші ночі і під мої розповіді про себе і своє життя він з'їдав мене поглядом, змушував постійно бути в напрузі. Я пам'ятаю як тоді сказала собі, що не цікаво говорити з людиною котра не говорить нічого у відповідь, а просто пропалює дірку в твоїй голові....

Ця ніч так і пройшла, я багато говорила, він просто іноді посміхався і давав коротку відповідь. Тоді я вирішила йти далі одна, в тиші посидіти я і сама можу. Та він йшов моїми слідами кілька днів, я чула його кроки і бачила нависаючу тінь надімною.

Так було дуже довго і в якийсь момент я сказала: "Лиши мене, я більше так не можу". На що він відповів: "Я не хочу, мені здається, ні я точно знаю, я кохаю тебе". Чи знала я в той момент чим це скінчиться? Так, знала, я була не готова впустити в свою подорож і моє нове життя кого ще. Чи зупинило мене це? Ні, звичайно ні. Я як буйна ріка, готова була знову і знову розбиватися об скелі, знаючи кінець. Я хотіла страждати, бо тільки так вміла жити, відчувати себе живою і думала, що тільки це спонукає мене рухатися далі. Ми знаємо, що це судження помилкове. Чому я сказала ми, я розкажу пізніше. А поки повернуся до моменту коли мені запропонували йти разом моїм життям, точніше вже нашим. Ми йшли вже вдвох, це приносило як радість так і дискомфорт, бо ні я, ні він не звикли до такого. Та і в цілому нічого цікавого не принесло це, кожен день був одноманітним, я далі дарувала світу мовчазну історію людських зображень, а він робив вигляд, що подобається йти разом. Я б могла довго і нудно розповідати, що призвело до кінця нашого шляху разом, який це був шлях але немає сенсу, все було як несмачний сніданок зі згорівшею вечерею. Ми намагалися але не було сенсу з самого початку, я це знала і дозволила цьому статися, сказала б, що не знаю чому але вже сказала причину раніше. Тому що, я не була готова і не потрібно то було мені. Хибне рішення, що страждання породжують мій рух, вбивало мене моїми ж руками.....