Народження після смерті

*****

Присвячується моєму татові 

*****

Моя подорож розпочнеться тут і зараз але куди вона мене приведе я не знаю…  Мені самій цікаво куди лежить мій шлях, через які перепони і випробування. Тому почнемо з самого початку, ні, ні не від того початку де мати в пологовому будинку народжує дитя і т.д. Так я розумію що так починається шлях кожного і логічно було б вважати початком саме цей момент але ні…
Я почну свій шлях з моменту коли було моє переродження, в духовному сенсі звичайно, хоча хто знає… Точніше не з самого переродження, а з моменту смерті, майже смерті.
Кожен із нас доживає до точки коли в середині просто пусто, хоча може і не кожен (сподіваюся що це так). Так от я почала писати цю книгу будучи мертвою. Класно придумала ж… Чому я мертва? Ну це гарне питання, відповідь на котре лежить на поверхні. Хтось скаже: «Ммм, фінансові проблеми, важке дитинство чи аб’юзивне кохання». І буде абсолютно правий все разом і кожного потроху. Ну це нудно я знаю але маємо що маємо (тут повинна бути посмішка). Так про що я, а точно, всі ці фактори разом, можливо ще щось і так плинув час нічого не мінялося. Стало тільки гірше, кожне намагання вибратися робило тільки  важче, як коли потрапляєш в сипучі піски чим більше бовтаєшся тим швидше тебе поглинуть, та є способи вибратися, звичайно є. 
І от ти починаєш думати що допоможе вилізти з цього болота. Є кілька варіантів, перший з яких – допомога посторонніх. Це мабуть самий оптимальний варіант, ти борсаєшся в цьому піску і кричиш, твій крик лунає на всі джунглі і от хтось проходячи мимо чує тебе, ще якихось кілька зусиль і ти врятований. Це було б чудово але хто буде проходити мимо в непролазних хащах? Хіба що такі ж як ти що тонуть в надіях про спасіння і пустих намаганнях вибратися, відсоток того що хтось забреде туди і почує тебе, щей наважиться допомогти, а потім і йому це вдасться, дуже невеликий. Тому ось ти борсаєшся в багнюці знову сам один, страх охоплює спочатку твій розум, а потім і тіло, паніка не дає мислити ясно і ти тонеш. Кінець! Було б так і це ще один варіант але навряд підходить мені, тому варіант наступний і  останній. Опановуємо себе і розуміємо, що чим більше недолугих спроб вибратися тим більше ти тонеш, опанувавши, спокійно починаємо оцінювати ситуацію. І тут з’являється нова перепона ти не знаєш що робити, починаєш корити себе що коли жив спокійним класним життям  не цікавився що треба робити при таких випадках, чи то тебе не навчили, в фільмах нічого не ясно і доки ти гризеш себе такими думками пісок здавлює твоє тіло і скоро буде неможливо вибратися. 
Думай! Може ти колись про це все ж читала, чи може чула, щось знаєш? І так може поруч є якесь гілля чи ліани, немає…Тоді розслабся, дихай повільно і глибоко на всі легені. Точно, розподіливши масу тіла може вийти вибратися, це як пливти, вода тебе виштовхує сама, тільки розслабся. Повільно але впевнено ти починаєш вибиратися, потроху але не сходячи з шляху, не бігаючи в різні стратегії, а притримуєшся одного плану і тих самих дій. І от ти на березі, вільний від того що здавлювало тебе але повністю брудний, знесилений і лишив багато чого зайвого в тому піску, те що заважало тобі вижити хоч і витратив на це майже всі сили. 
Зараз ти на березі, сил немає, бруд і спека приносять дискомфорт, скоро ніч, а ти почав своє нове життя в джунглях де все навколо хоче тебе вбити. Що ж наш шлях починається тут. 
І так, коли я прокинулася, бо не було сил і від знемоги просто вирубило. Так пройшла ніч і коли прокинулася сонце засвітило очі, в тілі не набагато більше енергії але вже краще. Спека і фізична напруга призвели до знемоги, треба вода і їжа. І ось ти починаєш вставати і думати куди йти, ти знаєш що десь повинна бути вода і вихід, розуміння куди рухатися немає але треба йти. 
Мій тато завжди казав: «Рух це життя!». Тому я буду рухатися, йтиму на клич серця і просто відчуваю приємне прохолодне повітря, це мій шлях і я хочу більше ніколи не повертатися в ті відчуття знемоги і відчаю. Тому я буду боротися, зараз вже можна, пісок сумнівів і зневіри в собі більше мене не тримає, зараз я вірю в себе! Я йду вже дуже довго але виходу не бачу. Де кінець цих джунглів?  
Я не знаю коли це все почалося але знаю коли пішло загострення. 12.11.22 ця дата мій відлік до точки падіння, точніше точка падіння. Що ж сталося, запитає кожен хто прочитає це!? Ранок почався як звичайно, я прокинулася і поїхала у справах, приблизно 11:00 ранку я їду додому забравши посилки з пошти. 11:20 я розпакувала їх і пішла фарбувати волосся, телефонний дзвінок і за кілька хвилин я сиджу в кімнаті між шафами і б’юся в істериці. Що ж то був за дзвінок? Так от я розпакувала фарбу і мені подзвонила мама, почала щось говорити і далі фраза яка стала «точкою болю». «Тато загинув»….. І кінець, лінія котра контролює серцебиття стала прямою….
Зараз з того моменту пройшло 10 місяців. Десять місяців болю і довгого падіння до дна. І відчуття – моя душа ліс, внутрішній світ мій гори, де є глибокі темні прірви в яких мокро, холодно та страшно. Думки немов ті потвори роздирають тіло на шматки….Я почала вилазити з цієї темряви і так застрягла в тому сипучому піску. Лише на краю смерті людина розуміє що треба змінювати щось, жити! Та як я сказала з початку – я померла. Не через те що не розуміла або не знала, просто не було сил. Мій тато був для мене опорою, частиною мене котра померла і забрала з собою все…І ось зараз я переконала себе що мені треба психіатр бо сама не вивожу. 
Тобто, я йшла далі непролазними джунглями і майже знову померши але вже фізично я зустріла старого мудреця. Котрий дав мені води і знесилену привів до свого дому. Точніше щось привело мене до нього. Я прокинулася проспавши мабуть вічність. Мудрець сидів поруч і щось бубнів собі під ніс, спочатку мені здалося що він суворий і непривітний але то було моє упередження. Він піднявся і пішов до виходу я встала і послідкувала за ним.  Коли вийшла світло залило мої очі. В голові було багато думок але я не зронила ні слова. Мудрець також стояв мовчки, а потім сказав: «Якщо хочеш вижити ти маєш стати воїном». «Воїном?» : запитала я в своїй голові але він немов читав мої думки… «Так! Воїном!» : сказав він почавши йти вперед. Не знаю чому але я пішла за ним.  
«Що значить бути воїном?»: подумала я але природа відволікла мене. Така гарна природа, це моя мрія жити в такому. Мої думки перервав мудрець: « Ти про що там задумалася, не гальмуй йди за мною»!