Темне небо, обвисле важкими хмарами, здавалося, опустилося майже до самої землі, тиснучи на плечі всіх, хто опинився під його гнітом. Вологе повітря змішувалося із запахом пороху та крові, ніби сама природа застигла в передчутті майбутнього жаху.
На колінах, у багнюці та холоді, стояли троє — чоловіки, ще зовсім молоді, зі стиснутими зубами й очима, сповненими розпачу. Їхні обличчя були виснаженими, але в них залишалося щось живе, якийсь впертий блиск, що навіть зараз, перед обличчям неминучої смерті, не згасав повністю. Перед ними стояли двоє зі зброєю в руках — хижі усмішки на вустах, жорсткі риси обличь, які, здавалося, не здригнуться навіть перед вічністю.
Трохи осторонь, за ледь помітним виступом скелі, причаївся хлопець. Його руки тремтіли, погляд метався від одного до іншого, ніби шукаючи виходу з цього кошмару. У кожному подиху відчувалася паніка, у кожному русі — безсила лють. Він бачив, як чоловіки зі зброєю переглянулися, почув, як один із них з насмішкою кинув:
— А ти дивись, хлопче. Дивись, як помирають твої друзі. Адже ти нічого не можеш зробити. Нічого.
Ці слова били сильніше за кулі. Вони були правдою, холодною та нещадною, і хлопець це знав. Він намагався дихати, але повітря наче застигло в легенях. У голові був лише хаос, у серці — біль.
Один із чоловіків зі зброєю підняв пістолет, прицілився. Тиша огорнула все навколо. Навіть природа застигла, ніби боялася порушити цей момент. Хлопець хотів закричати, кинутися вперед, зробити хоч щось, але ноги відмовлялися рухатися.
Пролунав постріл.
Хлопець розплющив очі, різко вдихнувши повітря, ніби виринувши з глибини холодного моря. Серце билося так гучно, що здавалося, ніби воно може прорватися крізь грудну клітку. Нічний кошмар іще тримав його в своїх лапах: приглушений постріл лунав у вухах, а образи — друзі, що падали в багнюку, — спалахували перед очима, поки він не зрозумів, що це був лише сон.
Він провів тремтячою рукою по обличчю, стираючи холодний піт. Навколо було темно й тихо, за винятком слабкого скрипу старої будівлі, у якій він улаштувався на ніч. Шматки скла під ногами поскрипували, коли він підвівся з грубо зробленого лежака. Кудись у кут зали пробивався слабкий промінь світла — місячне сяйво обережно торкалося обдертої стіни.
Позбувшись залишків сну, хлопець швидко почав збиратися. Його рюкзак був легким, майже порожнім. Він перевірив свої запаси, якщо це можна було так назвати: трохи води у пластиковій пляшці та ніж, який давно втратив свою гостроту. "Хоч щось", — подумав він, запихаючи все назад.
Вийшовши з будівлі, він насторожено оглянувся. Вулиці виглядали мертвими, ніби саме місто, втомившись від своїх мешканців, скинуло їхній тягар. Але тиша була оманливою. Десь удалині долинали рідкісні стогони, ледь чутні шурхоти. Зомбі. Вони тут господарі.
Хлопець рухався обережно, перебігаючи від укриття до укриття. Його очі були прикуті до тіней, а вуха вловлювали найменші звуки. Кожен крок віддавався вагою — не стільки через страх, скільки через втому. Голод гриз його зсередини, перетворюючи думки на тягучу кашу.
Коли він побачив машину, серце закалатало швидше. Вона виглядала недоторканою, навіть скло ціле. Це було рідкістю в цих місцях. У салоні він помітив сумку. Надія затремтіла, хоч він не раз уже розчаровувався. А раптом там їжа? А раптом хоч щось?
Підійшовши ближче, він на мить застиг, прислухаючись. Тиша. Обережно відкрив двері, стараючись не видати жодного звуку. Але щойно він зазирнув усередину, звідкись із темряви на нього вирвалося щось.
Зомбі.
З глухим гарчанням воно рвонулося вперед, але щось його стримувало. Хлопець відсахнувся, не одразу розуміючи, що відбувається. Зомбі смикався, гарчав і простягав руки, але його утримував ремінь безпеки, яким він був пристебнутий.
Шок швидко змінився панікою. Не чекаючи, поки ремінь піддасться іржавим замкам, хлопець рвонув навтьоки, не розбираючи дороги. Серце шалено калатало, а в голові лунав лише один наказ: "Біжи!"
Хлопець сидів, притулившись спиною до старого, вузлуватого дерева, наче сили залишили його разом із останніми кроками. Навколо — суха трава, потріскана земля і заціпеніла тиша світу, який уже давно перестав бути живим. Його шлунок видав протяжний звук, схожий на гарчання, — голод ставав нестерпним.
Він підніс пляшку до губ, сподіваючись, що хоча б кілька крапель вгамують спрагу. Перевернув її, але тільки сухий, порожній звук розчарування змусив стиснути зуби. Пластикова пляшка безсило впала на землю, перекочуючись біля його ніг.
І раптом він помітив будівлю попереду. Магазин.
Слабка надія, як згасаючий вогник, спалахнула в грудях. Він підвівся, відчуваючи, як слабкість від голоду й утоми немов приковує його до землі, але змусив себе йти.
Підійшовши ближче, хлопець оглянувся. Магазин здавався порожнім, як і більшість будівель у цьому місті-привиді, але він не міг дозволити собі просто пройти повз. Обережно зазирнув усередину, прислухаючись. Нічого. Тиша.
Зайшовши всередину, він почав оглядати полиці. Практично всі вони були порожні, розграбовані до останньої крихти. Але потім його погляд зачепився за щось нагорі. На самій верхній полиці стояла банка. Він прижмурився: ананаси. Консервовані ананаси.
Шлунок відреагував миттєво, видавши глухий звук, що тільки посилив відчуття голоду. Хлопець швидко підійшов до полиці, потягнувся вгору, майже торкнувшись банки пальцями, але не дістав.