Світ змінюється

— Якщо хоче людина безпечно по мосту пройти, зобов'язана правду в трьох загадках знайти.
— Хто каже, виходь! — крикнув у відповідь Ллін, оглядаючись довкола.
— Якщо хоче людина безпечно по мосту пройти, зобов'язана правду в трьох загадках знайти. А як відмовиться, доведеться своєї крові напитися, — повторив таємничий голос із навколишнього простору.
— Гаразд, ризикувати ми не маємо часу. Говори свої загадки, — тяжко зітхнувши, погодився лицар.
— Ллін, ти певен? — запитала дівчина.
— Ми вже втратили купу часу, загадки будуть набагато швидші, ніж шукати невідомо що чи кого в околицях.
— Ллін, у нас немає часу на шаради, місія не чекає, — наполягала Еліза.
— Слухайте тоді й думайте! Дороги є — їхати не можна, земля є — орати не можна, луги є — косити не можна, у річках та морях води немає. Що це?
Усі замислилися, окрім Елізи. Вона почала ходити довкола і шукати джерело звуку.
— О, це квітковий горщик. Там земля, і коли поливають, там наче маленькі моря, — з упевненістю відповів Шейн.
— А дороги? Ти бодай радься з нами перед відповіддю. Хлопчику, у нас тут не прості загадки. Відповідь може коштувати нам життя, — насупився Свен.
— Це відповідь помилкова і далека від правди. Подумайте краще і не підхопіть подагри.
— Це ж мапа. Ви ж лицарі, повинні були здогадатися, — звернулася Еліза, що стояла осторонь, у полі, шукаючи хазяїна голосу.
— Ого, здається, це правда. Молодчинка, доню, — похвалив дівчину Свен.
— А ви схожі на справжніх людей. Давайте далі. Вона може постаріти лише за пару годин. Вона приносить людям користь, вбиваючи себе. Вітер та вода можуть врятувати її від загибелі. Що це таке? — хитро пролунав голос.
— О, це легко. Свічка. Я схожу загадку перед сном придумав, коли робити не було чого, — впевнено відповів Ллін.
— Можливо, це було для тебе легко. Але як тобі таке мозковите пекло? — повний азарту відповів голос. — У неї рідина входить, з неї і йде. То в землю, то в рот. Ось такий цей природний народ. Що це?
— Озеро! — знову скрикнув Шейн. Свен лише грізно глянув на хлопця.
— Це кухоль. Прямо єдине її призначення — або виливати, або пити з неї. Але я найчастіше допивав усе до кінця, — ствердно сказав велетень.
— А ви дій... — Голос перервався, і на міст нарешті повернулася Еліза.
— Це була мерзенна тварюка — гоблін! — У своїй руці вона тримала за шию вже вбитого зеленошкірого, що був майже її зросту, у брудній сорочці та рваних штанах, які явно були йому не за розміром. — Я думала, це якісь дітлахи жартують над мандрівниками, але це виявився монстр.
— Він напрочуд добре розмовляв. Його явно хтось навчив, — помітив Ллін.
— Вбивці! Монстри! — залунало з навколишніх кущів. З-під рослин відкрилися маленькі люки, з яких вискочило ще більше гоблінів. Усі вони були одягнені в пошиті зі шкіри не тваринного походження куртки, з кривими ножами та списами в руках. — Вони вбили Казника! Принесемо їхню шкіру Історику!
П'ятеро гоблінів оточили проходи до мосту.
— Шейн, захищай Елізу від двох задніх, а я зі Свеном розберемося з тими, що попереду! — скомандував Ллін і кинувся у бій.
Шейн став поруч із бойовою сестрою і приготувався до оборони. І вчасно, адже один із ворогів уже почав бігти на них. Зброєносець різко виставив спис уперед, і нападник, не встигнувши зорієнтуватися, на всій швидкості напоровся на вістря. Еліза тим часом уже цілилася у другого ворога, який, чи то злякавшись, чи то будучи досить дурним, не зрозумів, що нападати треба натовпом, стояв на місці і вирячився на свого мертвого друга. Постріл — і стріла моментально встромилася в груди гобліна.
Тим часом Свен гаком на ланцюгу підчепив і підтягнув до себе одного великовухого, схопив його за обличчя і з лютим ревом почав жбурляти об землю. Ллін зі своїм мечем одним махом зрубав голову найближчому ворогові, а другий поспішив стрибнути в річку, сподіваючись урятуватися, але блискавична стріла Елізи наздогнала його, і вже кривавий труп упав на дно річки. Бій був виграний швидко і без труднощів.
— Я таких істот ще не бачив. Ви кажете, це гобліни? — запитав у товаришів Шейн, розглядаючи зеленошкірого, насадженого на спис.
— Так, вони зазвичай не відходять так далеко від лісу Кінг. Та й не такі вони розумні зазвичай, — відповів Ллін.
— Ви тільки подивіться на їхній одяг! Це ж явно людська шкіра! — вигукнув зброєносець, уважніше оглядаючи свій трофей.
— Так, ці прищіморді відомі тим, що здирають шкіру з повалених ворогів і носять її, і цей ворог не обов’язково людина.
— Творець, безперечно, не любить цих мерзенних істот, раз створив їх такими слабкими та огидними, — сказала Еліза.
— Дрібні дратівливі соплі з носа. Тьху, — вилаявся Свен.
— А хіба орки — це не різновид гоблінів? — продовжуючи розглядати труп ворога, запитала Еліза.
— Якщо чесно, я не впевнений, але схильний вважати, що це дві різні раси, — невпевнено відповів лицар. — Нам варто прискорити крок. Скоро темнітиме, а до села ще приблизно половина шляху. — Ллін повів команду далі дорогою.
Сонце вже схилялося до землі, вітер стих зовсім, і довкола почали траплятися втомлені фермери, які доглядали своїх тварин, а дехто вже заганяв худобу назад у стійло. Усі, як один, попереджали про небезпечну банду грабіжників, які засіли в старій сторожовій вежі та збудували з неї форт. Більшість дякувала мандрівникам за визволення мосту від гоблінів, через яких каравани часто не доїжджали до поселення.
— Цікаво, а чому вони нічого не зробили з ними, якщо знали про цю проблему? — запитав Свен.
— Просто в них не було натхнення. Але я вже маю план, як позбавити їх від усіх бід, — відповів Ллін.
Решта шляху до села пройшла спокійно. Голодні та виснажені друзі дійшли до поселення Шиззі.
Це село славилося найбільшою кількістю хлівів в Імперіумі Гнісс. Воно годувало пів країни, а тому було стратегічним об’єктом. Але через високий рівень злочинності в прикордонних землях тут постійно не вистачало людей для захисту торгових караванів і самого поселення. Мандрівників зустріло не процвітаюче село, а напівзруйновані та спалені будиночки. У ніс одразу вдарив стійкий запах горілого дерева, трави й м’яса, а купка людей зі страхом спостерігала за діями друзів.
— Гей, селяни, я лицар із блоку передового Священного Ордену Червоний Світанок! Наша група потребує запасів. Ми готові купити у вас будь-які корисні товари, які допоможуть нам дістатися до портового міста Підгірного Царства! — звернувся до людей Ллін.
— Мені здається, їм зараз не до нас, — зауважила Еліза.
— Вибачте, але ми не можемо вам нічого запропонувати. Чесно кажучи, ми сподівалися, що ви прийшли врятувати нас від грабіжників, які щотижня приходять сюди, — із натовпу до них вийшов старий, одягнений у лахміття. — Вони забирають усе чесно нажите та несуть у свою фортецю. Найстрашніше, що це огидні й злісні зеленошкірі істоти, які без жалю різали тіла наших сусідів і здирали з них шкіру! Прошу, допоможіть нам, і тоді забирайте запасів стільки, скільки захочете, — сказав староста, тремтячи від страху.
— Ми вам допоможемо! Де ця фортеця? — вигукнув Шейн.
— Гей, зброєносець має мовчати, коли його наставник займається діловими розмовами! — крикнув на вискочку Ллін. — Зачекайте, мені треба обговорити цю пропозицію зі своїми соратниками.
Ллін повернувся до друзів, щоб дізнатися їхню думку.
— Я вважаю, що ми повинні спробувати розібратися з цими грабіжниками! — заявив Свен.
— Вам усім у голову вдарив голод. Ми не зможемо вчетвером зачистити цілий укріплений табір, навіть якщо він захоплений гоблінами. Є інша, краща ідея. Ми тренуватимемо цих селян захищатися до наступного нападу, відіб’ємо атаку й одразу ж вирушимо до зеленошкірих зі своєю маленькою армією, — запропонував Ллін.
— Я не думаю, що з цих селян навіть за тиждень можна зробити найпростіше ополчення, — попередила Еліза.
— Ми не повинні наражати цих бідних жителів на ще більшу небезпеку! — вигукнув Шейн.
— Я вважаю, Ллін правильно каже, — підтримав ідею Свен.
— Але...
— Ну, якщо хочете, ми спробуємо. Давайте приступимо до цього завтра, але тренування має тривати не більше двох днів. Ми не повинні забувати про основну місію. Припаси нам потрібні будь-як, без них ми просто не дійдемо до нашої наступної цілі, — погодилася з рішенням Еліза.
— Відмінно! Тепер ми прикриваємося мирними людьми, щоб пожерти! Хоча нам залишилося йти зовсім небагато. Можемо потерпіти, ні? — продовжував висловлювати своє невдоволення Шейн.
— Мовчи, хлопче! Ми всі вже прийняли рішення — навчити цих людей самим вибирати свою долю, а не чекати на волю випадку. Оскільки прогнила армія Імперіуму не може стримати тварин з лісу Кінг у його гущавині, доводиться нам самим розбиратися з цими проблемами! — вигукнув Свен.
— Потрібно терміново просвітити народ Імперії про справжнього Творця. Почнемо з цих смердючих селян і закінчимо створенням справжньої Теократії, — додав Ллін.
— Тоді не будемо гаяти часу і почнемо прямо зараз. Я займуся проповіддю, і вже вранці вони будуть готові хоч гори згорнути, не кажучи вже про те, щоб повернути собі гідність і свободу та зажадати служити волі Творця, — сказала Еліза і пішла збирати натовп для просвіти.
Ллін попросив старосту показати, де вони можуть відпочити, і той з радістю вказав на будь-який будинок, який їм потрібен.
— Слухай, синку, я розумію, що тобі важко прийняти справжній світ, адже ти, швидше за все, до цього жив своїми ідеалами. Але життя часто бере і з небувалою легкістю ламає не лише ідеали, а ще й тебе самого. Повір моєму досвіду, потрібно вміти пристосовуватися до будь-яких ударів, які завдає тобі доля. Не завжди це приємно, не завжди це виходить, але завжди можна пережити й піднятися на ноги, ставши ще сильнішим! Ви це мені довели, — Свен прочитав лекцію Шейну, але хлопець проігнорував його і поспішив сховатися за будинками. Велетень невдоволено розвернувся і попрямував до одного зі зруйнованих будинків відпочивати.
— Але якщо лише тримати, а не відбивати удари, колись один із них може тебе вбити... — пізно відповів собі під ніс зброєносець.
Хлопець ще якийсь час сидів у темряві двору згорілого будинку, роздумуючи про слова Свена. Провівши в своїй голові невеликі дебати, він залишився при своїй думці, але сперечатися й намагатися щось змінити зараз не став. На такій ноті день і закінчився.
Ллін прокинувся на світанку. Броню він не знімав, тож одразу пішов до селян, щоб навчити їх хоч якось боротися. Він вирушив до церкви, де Еліза зібрала обивателів для наснаги.
— Ллін! Ти прийшов навчати їх? Я нещодавно закінчила свою надихаючу проповідь, — зустріла його подруга, гордо дивлячись на селян, які задрімали від утоми, вбираючи кожне слово.
— Вони дуже втомилися, але часу на відпочинок немає. Селяни, вставайте! Час боротися за свою свободу! — закричав лицар з усієї сили, і його голос луною вийшов за межі святої обителі. Люди почали потроху прокидатися. Літні люди, чоловіки, жінки й навіть діти з вогнем в очах дивилися на хлопця.
— Ми хочемо дати відсіч цим тварюкам! Ми стоятимемо за свій дім! — закричали селяни, підхоплюючи бойовий дух один одного.
— Тоді всі йдіть на центральну площу, знайдіть собі зброю чи інструменти. Головне — щоб це могло хоча б оглушити ворога.
Народ розбрівся по селу, і за кілька хвилин на площі вже стояло кілька десятків людей. У кожного в руках були сокири, вила, палиці й навіть просто довгі загострені палиці. Усіх їх можна було розподілити на дві групи: копійники та воїни.
— Шейн гарний у списах, він навчить цих селян. Елізо, іди знайди цього героя, — задумливо наказав Ллін. — А я займуся тими, хто взяв у руки інше.
— Добре, Ллін. Я знайду його і передам твою волю, — відповіла дівчина й попрямувала на пошуки хлопця.
Ллін і сільський народ вийшли на околицю села, де почали тренування. Спершу вчили правильного тримання зброї, потім — простих рухів і прийомів бою.
У цей час Шейн усе ще спав, тому Еліза застала його абсолютно беззахисним. Вона нахилилася і легенько поплескала його по щоках. Хлопець різко схопився зі свого місця і, злякано озираючись, почав шукати зброю, але крізь пелену недосипу зрозумів, що перед ним стоїть Еліза.
— Елізо... Мені все більше здається, що нічим добрим це не закінчиться, — полегшено звернувся до дівчини Шейн.
— Що не закінчиться?
— Уся ця авантюра з армією селян. Вони ж не воїни, вони просто працюють на благо сім’ї. Це не їхня доля — гинути в бою! — тремтячим голосом відповів зброєносець.
— Шейн, якщо ми проб’ємося до ватажка фортеці, ці гобліни розбіжаться в різні боки, як щури. Селяни сказали, що вони розташувалися в старій сторожовій вежі. Це маленька територія, і ватажка там буде легко знайти, — спробувала заспокоїти хлопця Еліза.
— Але в такому разі жертв серед мирних людей не уникнути. Ти ж розумієш, що в кожної людини, як і в нас, є свої мрії, люблячі люди та справи, які неможливо кинути, — Шейн продовжив стояти на своєму.
— Творець любить вільних та вольових людей. Усі, хто загине в бою, будуть із любов’ю прийняті в новому світі Творця, — відповіла проповідниця.
— Любов... Елізо, якщо чесно, це почуття переслідує мене після нашої першої зустрічі, — погляд хлопця різко опустився вниз, а той запал, з яким він щойно приводив свої аргументи, вщух.
— Стій, я розумію, до чого ти ведеш. Ми з тобою знайомі нещодавно, мало що знаємо один про одного... І взагалі, ми про зовсім інші речі говорили. Нам... — Еліза розгубилася від такої різкої зміни теми.
— Чекай, я хочу висловити тобі свої почуття, усе як є! — перебив її Шейн і в пориві емоцій схопив за плечі. — Я хочу, щоб ти мене зрозуміла. Увесь цей час я намагався наблизитися до тебе, пізнати тебе і дати тобі пізнати мене... Я ж розумію, що ти завжди намагаєшся чинити по-розумному, але не завжди розум каже правильні речі. Я бачу, як тобі важко було підбурювати цих людей. Зазвичай твої очі випромінюють небесне світло, а твоя щира усмішка, яку ти намагаєшся приховати за суворою маскою, вже не з’являється на твоєму обличчі. Будь ласка, давай разом запобігти трагедії. Прикрий мене від уваги Свена і особливо Лліна, а я сам піду до того табору й знищу ватажка цими руками. — Шейн сказав це без жодного збентеження і страху, адже в душі він розумів усі ризики і знав, що обраний шлях може стати останнім.
— Зачекай... — Еліза різко прийшла до тями, почувши пропозицію зброєносця. — Це ж самогубство! Їх там, напевно, не п’ять чи десять, а значно більше. І цей їхній Історик... Це дуже небезпечно. Один ти точно не впораєшся. Навіть лицар ордена навряд чи виживе там поодинці. Я дуже ціную твої слова та твою дружбу. Ти завжди такий веселий і життєрадісний, як мале дитя... І після всього, що ти мені сказав, ти хочеш піти майже на смерть і ще просиш мене допомогти тобі в цьому? — Її голос сповнився злістю, а на очах виступили кристальні сльози. — Я... іду з тобою, — трохи запнувшись, сказала вона.
— Стривай, ти ж...
Не встиг Шейн договорити, як Еліза пригорнулася до нього, обійнявши.
— Мені ніколи не говорили таких зворушливих слів. Я не дам тобі просто так загинути, — дівчина зміцнила свої обійми. — Я не відпущу тебе туди... — прошепотіла вона хлопцю в груди.
— Елізо... Що тоді ти пропонуєш? — На обличчі хлопця теж з’явилися сльози. Він не очікував такої відповіді.
— Я піду з тобою. Удвох ми зможемо вигадати тактику. Адже головне — вбити ватажка, і тоді всі його посіпаки будуть розрізнені й не зможуть чинити зло.
— Але тоді ти можеш постраждати або навіть загинути. Я не хочу, щоб така людина, як ти, загинула в курній вежі монстрів.
— Разом ми зможемо вигадати план і прикриємо одне одному спини. Я готова ризикнути, щоб ти залишився живий і щоб ці прості слуги Творця, за яких ти так печешся, також змогли жити. Таких людей, як ти, усе-таки складно знайти, — на обличчі Елізи з’явився рум’янець, а легка радісна посмішка прикрасила її обличчя. — Загалом, давай споряджайся й зустрінемось тут за кілька хвилин, — сказала вона й вибігла у двір.
Уже з двору вона обернулася й, усміхнувшись ще ширше, додала:
— Тільки не нароби дурниць, поки мене немає, добре?
Шейн одягнув свою прикрашену кольчугу поверх коричневої сорочки, у якій щойно спав, і обвісив себе всіма ремінцями для різних допоміжних цілей. Після цього він спорядив свій спис і, нарешті, ступив за поріг свого укриття. Більше речей брати із собою не потрібно.
— Залишилося дочекатися Елізи... Не можу повірити, що я зізнався їй у своїй симпатії. У цій вилазці я тепер зобов’язаний захистити її за будь-яку ціну. Ну і самому вижити теж було б непогано... — заговорив сам із собою зброєносець. — Сподіваюся, сер Ллін не вижене мене після такої витівки... Ні, тепер я зобов’язаний вижити, довести свою правоту і з гордо піднятою головою залишитися в загоні! Заради неї... — Шейн мимоволі усміхнувся і був щасливий, що його не вважають за блазня.
— Я чекаю тебе! — пролунало з-за кутка.
Хлопець вийшов за межі села. Там він побачив Елізу у святому сіро-синьому одязі з шкіряною пластиною під ним, із сагайдаком, повним стріл за плечем, і коротким луком у руках. Її обличчя світилося від щастя, а очі палали ентузіазмом.
— Ти теж без нічого? До речі, куди нам узагалі йти? — поцікавився Шейн, чухаючи потилицю.
— По дорозі я запитала старосту. Він сказав, що нам туди, — Еліза вказала пальцем у бік заходу. Якщо придивитися, там справді виднілася невелика вежа.
— Зрозуміло, не будемо тут затримуватись. Скоріше вперед!
— Головне не натрапити на Світлоносного.
Пара попрямувала до своєї мети. День видався спекотним, гарячі промені сонця обпалювали відкриті ділянки шкіри. Шейн не встиг і оком моргнути, як кольчуга так сильно розжарилася, що її тепло відчувалося крізь лляну сорочку. Йти довелося до обіду, без зупинок і їжі, але мета вже була перед ними. Кам’яна вежа на два поверхи, оточена частоколом. Ворота теж були дерев’яні, а верхівка вежі була накрита солом’яним навісом. Усередині чулися неприємні сміхи, шарудіння і брязкіт. Судячи із запаху, там смажили великого й соковитого звіра. Хлопець і дівчина причаїлися в чагарниках неподалік.
— Фух, може, варто було поснідати перед походом? Навряд чи я тепер зможу ефективно боротися, — зауважив Шейн.
— Ти перед нападом завжди так бездарно жартуєш? Я вважала тебе більш далекоглядним, — відповіла Еліза. — Потрібен план. Дивись, ці гобліни поставили дозорця на воротах. Він спить, але зараз засне назавжди.
Еліза, недовго думаючи, приготувалася стріляти.
— Стій, може, нам його захопити та вивідати інформацію?
— Ні, це надто небезпечно. Він може підняти тривогу.
Недовго цілячись, дівчина випустила стрілу зі свого лука. Стріла з характерним легким свистом пролетіла крізь шию тварюки, і стражник упав на землю, віддавши свою душу землі.
— Так він точно не покличе на допомогу.
— Гей, а ти справді добре стріляєш. Мабуть, у церковній охороні добрі вчителі.
— Так, нас навчають ветерани Першої Союзної війни.
— А, це тоді, коли вперше вторглися демони? Там розвідники майстерно працювали в тилу ворога. Тепер вони діди, але, мабуть, навичок не втратили, — із захопленням уточнив хлопець.
— Так, наш учитель був командиром однієї з бригад у столиці демонів... Але ми відійшли від теми. У тебе є план?
Шейн трохи подумав.
— В ордені нас учили: перед нерівним боєм треба хоча б якусь диверсію створити, а головне — вдарити несподівано і в потрібний момент. У тебе є запальні стріли?
— Парочка знайдеться.
— Тоді підпали ці стіни з різних боків. Сподіватимемося, що вони налаштували там купу дерев’яних речей і вогонь перескочить на них самих.
— Гарний план. Давай так і зробимо, — Еліза дістала дві стріли з наконечниками, схожими на маленькі склянки з чорною рідиною всередині. — Ця рідина загориться і створить невеликий вибух, якщо розбити скло.
— Чудово, мій план провалився. Весь сенс був у тому, щоб вороги подумали, що це випадковість.
— Пробач, але інших немає... — дівчина засмучено загорнула стріли назад у ганчірку й сховала в сагайдак.
— Тоді залишається інший план. Я викличу на дуель їхнього ватажка.
— Почекай, це дуже небезпечно. Вони можуть накинутися всім натовпом.
— Я постараюся домовитися. А якщо щось піде не так, прикрий мене своїми стрілами або біжи за підмогою, — хлопець упевнено відкинув усі переживання і вийшов із чагарників.
— Гей, як тебе там, Історик? Виходь на чесний бій! Твоїм злочинам прийшов кінець! Ви більше не будете грабувати навколишні землі і мучити бідних фермерів безкарно! — Шейн став перед воротами і голосно волав до вежі.
— Стій! — крикнула Еліза і вибігла за спину зброєносця. — О найсвятіший і все знаючий Творець, подаруй цьому юнакові своє благословення і нехай не зачеплять його ворожі мечі, — пробурмотіла молитву дівчина. Після цього хлопець на кілька секунд засвітився.
— Дякую, Елізо, я відчуваю погляд Творця на своїх плечах, а Його дух у своїх ногах. Виходь, брудний, прищавий, лапоухий гоблін! Узяв собі розумне ім’я, а сам, напевно, тупий, як хліб!
— Ти, людино. Що ти готовий поставити на бій? — голос звучав, ніби жаба навчилася говорити і водночас захворіла на ангіну.
— Чого? Ми битимемося на смерть! — не зрозумів Шейн.
— Я кажу, що ти віддаси, якщо програєш? Твоя млява туша надто мала ставка. Моє плем’я розбредеться і посвариться між собою. О, давай нам цю дівку. Живу! — голос із вершини вежі напрочуд добре звучав людською мовою, а в його пропозиції чулося передчуття.
— Ти хочеш Елізу в рабство, якщо я програю? Та я ніколи в житті не погоджуся на таке! Жодною людиною я не ризикуватиму навіть як ставкою! — розпалився хлопець.
— Ми згодні! — вигукнула дівчина.
— Що ти робиш, Елізо? Вони ж...
— Я вірю в тебе, і якщо щось піде не так, то я зможу за себе постояти, — впевнено заспокоїла його дівчина.
— Тоді я зараз спущуся, і ти пошкодуєш, що прийшов у моє лігво! Бій віч-на-віч! — сказав голос.
У фортеці зашурхотіли й почали перемовлятися на своїй мерзотній мові місцеві жителі. Ворота відчинилися, відкривши вид на внутрішній табір: кілька наметів і величезне багаття посередині. Навколо виднілося лише десяток ворогів — таку кількість гоблінів повний загін Лліна легко б розбив.
Вперед вийшов здоровий гоблін, зростом із людину. Він був одягнений у хутра та мав кістяну корону, а на його голову натягнуте обличчя іншої людини, шкіра якої вже порвалася через надто великий розмір носія. У руці він тримав чорний кинджал і щит.
— Ну, давай! Я вчив тактики бою та війни все своє життя, щоб стати королем гоблінів, а ти заважаєш мені в цьому! Тепер здохни й віддай мені мою свіжу здобич! — гоблін виставив перед собою щит і швидко побіг на Шейна.
Шейн виставив спис уперед, прийняв бойову стійку й чекав, поки зелений наблизиться на відстань ураження. Гоблін без жодної обережності кинувся в лобову атаку. Його щит був єдиним, що могло врятувати від прямого влучення. Коли гоблін підбіг достатньо близько, Шейн зробив випад списом, але ворог відбив удар у бік щитом, залишивши хлопця відкритим.
Оп’янівши від передчуття перемоги, Історик зробив широкий замах кинджалом, щоб проткнути Шейна. Проте він не встиг зреагувати на раптовий удар ногою по животу, який відкинув зеленого короля на спину й вибив щит із руки.
— А ти краще за ці шматки м’яса, що сиділи тут. Обіцяю використати твою шкіру як броню на знак поваги, — сказав гоблін, трохи отямившись.
— Обійдуся без такого щастя, — відповів Шейн і кинувся до ворога, сподіваючись добити його.
Гоблін побіг за своїм втраченим щитом. Черговим різким випадом списа Шейн схибив, проте не дав підняти щит. Історик розгубився, але одночасно був у нестямі від люті через те, що все пішло не за його планом.
— А ти любиш брудно грати. Нічого, і не таких убивали, — важко дихаючи, сказав Історик.
У відповідь він побачив лише шалений погляд зброєносця. Недовго думаючи, гоблін схопив із землі камінь і кинув у хлопця, влучивши тому в плече. Від болю Шейн не зміг підняти спис досить високо. У цей момент гоблін стрибнув, наче жаба, і прицілився кинджалом у шию хлопця. Шейн спробував відійти, але не встиг: Історик ухопився за нього й встромив зброю в ліву лопатку.
— Я виріжу твоє серце й повішу на гак у моєму лігві! — по-звірячому верещав Історик.
Стиснувши зуби, Шейн із останніх сил перекинув ворога через себе, так що гоблін відлетів на невелику відстань, залишивши кинджал у плечі хлопця. Шейн із жахливим болем витягнув кинджал незвичайної форми, кинувся на приголомшеного Історика й перерізав йому горло.
Гоблін ще кілька хвилин намагався подряпати хлопця гнилими нігтями, але зрештою видав останній подих.
— Усе-таки ви дієте тваринними інстинктами, — сказав наостанок Шейн, піднявся на ноги й виклично глянув на натовп менших братів Історика.
Гобліни завищали від страху та люті, після чого почали битися між собою — очевидно, за владу в племені. Еліза та Шейн вирішили сховатися в чагарнику поблизу, перечікуючи плутанину.
Дуже різноманітні звуки — гоготіння, рубка, дзвін металу об метал, тріск кісток і дерева — долинали з фортеці. Пара людей лежала на прохолодній землі під тінню кущів довго, аж доки не почало темніти. Шум не припинявся.
— Шейне... — покликала хлопця Еліза, виліковуючи його рани своєю магією.
— Так?
— Ти завжди граєш у героя чи це твоя справжня натура?
— А що таке?
— Я згадала твої слова перед боєм. Хто незнайомий подивився б на тебе, подумав би, що ти просто хлопчисько... Але ти так хоробро бився з ватажком гоблінів і переміг, — сказала дівчина й притулилася ближче до хлопця.
Вона трохи тремтіла від холоду й страху, і він це відчував.
Хлопець обійняв подругу і почав думати, як вирішити ситуацію з голодом, який вони терпіли весь день.
— Я схожу перевірю, що там відбувається, — сказав Шейн, вийшов із укриття і попрямував до входу.
Дорогою його нога зачепила якийсь предмет. Придивившись, він побачив той самий кинджал господаря фортеці, який викинув після закінчення битви. Чорний, як нічне небо, він трохи поблискував фіолетовим світлом. Його лезо було роздвоєне, схоже на розкриту клешню краба, а рукоять обмотана зеленою тканиною з невідомими хлопцю символами.
— Гарна річ, — сказав Шейн і замість свого простого ножа поклав кинджал за пояс.
Дійшовши до входу в фортецю, він акуратно зазирнув за поріг і побачив жахливу картину: гобліняча бійня. Скрізь валялися бездиханні тіла вбитих гоблінів. В окремому кутку височіла купа забитих тварин, від яких несло мерзенним смородом. Біля багаття тривала дуель, мабуть, останніх мешканців цього місця. Два гобліни били один одного кулаками, кусалися й кидалися різними предметами. Раптом один із них дістав меч свого мертвого побратима і проткнув противника наскрізь. Переможець переможно заволав, але, поки він тішився своїм "тріумфом", Шейн штовхнув його у вогнище. Гоблін згорів живцем, видаючи жахливі крики.
— Шейне! — вигукнула перелякана Еліза, яка забігла всередину. — Що тут відбувається? Хто кричав?
— Це останній... Мені раптом стало неприємно, навіть шкода його...
— Це був просто жорстокий звір, — намагалася втішити хлопця дівчина.
— Я знаю, але все одно здається, що можна було домовитися якось.
— Ти дуже цікава людина, Шейне. То ти кажеш, що хочеш сам вирізати ціле плем’я, то тепер думаєш, що це неправильно, — зауважила Еліза з подивом.
— Я не знаю... Просто сподіваюся, що це був найкращий вихід, — розгублено відповів хлопець.
— Був би тут Світлоносець, він би тебе добре відчитав.
— Можливо... Думаю, переночуємо тут. Наші, напевно, вже переживають у селі.
Не встиг Шейн закінчити, як у далині почувся крик:
— Гей, Шейне, Елізо! Ви де, мати вашу? Якщо ви ще живі, вважайте, вам не пощастило!
— Це ж голос Лліна! — зраділа Еліза. — Гей, ми тут, усередині!
— Тихіше! Він же зараз... — злякано намагався зупинити її Шейн і пригнувся ближче до смердючої землі, просякнутої кров’ю та гниллю.
Та не встиг він закінчити, як перед ними з’явився Ллін зі Свеном і натовпом озброєних селян за спиною.
— Гей, Шейне, ти якого диявола потягнув із собою Елізу на цей бій? І як ви змогли завалити стільки великовухих? — гнівно запитав велетень Свен, уже простягаючи свої титанічні руки до зброєносця.
— Тихіше, Свене. Я сам накричу на цього хлопця, але спочатку нехай пояснить, — холодно сказав Ллін. Він обернувся до пари й суворо зиркнув: — Я слухаю.
Шейн став струнко і, віддаючи честь, промовив:
— Пане лицарю Лліне, доповідаю: я покликав із собою Елізу, щоб вона допомогла мені вбити натовп гоблінів. У мене була тактика найпростішого і найшвидшого способу обезголовлення ворожих сил. Згадуючи ваші слова та тренування ордену, я зіставив кілька фактів, і моя теорія спрацювала. Як бачите, я зміг захопити цілий укріплений аванпост, не залучаючи селян і не підставляючи їх під невиправданий ризик. Рапорт закінчено!
Не дочекавшись відповіді, Еліза додала:
— Стійте, Лліне. Я добровільно пішла з Шейном. Я підтримала його ідею і підштовхнула його до таких дій!
— Не може бути, Елізо! Ти ж особисто навчала цих людей! Ти сама підтримала ідею! Це явно хлопчисько наказав тобі таке говорити, — буркнув Свен, розминаючи свої кулаки.
Ллін, похитуючи головою, промовив:
— Я бачу тут тільки провину зброєносця. Йому пощастило, що Творець веде мене шляхом перемоги і тебе теж, оскільки ти мій соратник. Але пам’ятай, Шейне, удача — річ мінлива. Наступного разу Він може не встежити за твоїми непродуманими діями, — сказав Ллін з холодною впевненістю. — За правилами єретичного передового святого ордену Алий Світанок, тебе слід було б відправити на пекельні тренування. Але зараз у дорозі нам потрібні всі сили всіх учасників походу. Цього разу обійдемося без покарань. Проте наступного разу тобі так може не пощастити, — завершив свій монолог лицар і звернувся до селян, які в ступорі дивилися на мертвих гоблінів. — А ви чого стали, як статуї? Огляньте це місце й забирайте свої речі назад до села! Але не втрачайте пильності.
Народ радісно почав розходитися, хапаючи все корисне добро.
— Ех, надто добрий ти з ним, Ллін, — буркнув Свен, звернувшись до лицаря, а потім підступив до Шейна й дав йому потиличника. — Це тобі від мене. Але ти молодець, домігся свого...
Селяни розійшлися по смердючій, зруйнованій фортеці, переступаючи через трупи зелених. Хтось хапав мішки з продуктами, хтось — прикраси, дехто оплакував худобу, що потрапила до рук гоблінів. Згодом до героїв підійшов староста.
— Дякую вам від імені всього нашого села. Ми дамо вам усе, що захочете, і знайте: ви завжди бажані гості в нашому поселенні, — старий з усмішкою простяг руку для рукостискання.
— Звичайно, старий. Мені потрібна їжа ще на два дні, частина грошей і спорядження, що тут накопичилося, — відповів Ллін, поклавши руки на пояс.
— Звісно, беріть усе необхідне. Це найменше, що ми можемо для вас зробити.
— Але як ви житимете, якщо прийдуть нові розбійники? — поцікавився Шейн.
— Ми відправимо гінця до міста з проханням надіслати стражників. Та й каравани тепер тут проходитимуть частіше, а вони на охорону не скупляться. Тим більше, коли активізувалися демони.
— Що ти кажеш, старий? Після Війни Об’єднання вони не виходять із своїх територій, — здивувався Ллін.
— Ми чули від ельфійського мандрівника, що їхня армія знову набрала сили й перевершує ту, що вторглася минулого разу.
— Ельф-мандрівник? Я б не довіряв дотепним пройдисвітам на слово, — зневажливо зауважив Ллін.
Староста продовжив:
— Я вас запевняю: після його слів деякі з нас намагалися прогнати його, але щойно торкнулися його, як впали й почали кричати, що він каже правду. Баби казали, що це відьмак, який зводить із розуму. Ми тепер із побоюванням дивимось на південь.
— Дуже цікава історія, але думаю, вас просто обдурили. Ми зберемо все необхідне і на ранок вирушимо в дорогу, — поспішив завершити розмову Ллін і відвів команду вбік. — Збирайте все корисне на верхівці вежі, переночуємо там.
Команда кивнула й розійшлася. Еліза та Свен почали збирати продукти. Тут було все: фрукти, овочі, тонни мішків із зерном.
— Гей, дочко. А ти віриш у цю байку від старости? — запитав Свен.
— Ти про нове демоновторгнення? Вважаю, що Творець дав нам цей знак навмисно... Але я не можу збагнути Його задуму, — відповіла дівчина.
— Ось як... О, дивись, який чудовий овоч! Зігнутий, довгий, жовтий. Такого в нас не зустрінеш, мабуть, ельфійський, — з усмішкою змінив тему Свен.
Тим часом Шейн і Ллін оглядали тіла вбитих гоблінів.
— Сер лицар... — почав Шейн, але слова застрягли в горлі.
— Ти сам убив їхнього ватажка? — перебив Ллін.
— Так, ми билися на дуелі. Він був дуже розумний, говорив, що хоче стати королем гоблінів. У нього був незвичайний ніж. Ось, дивіться, — Шейн простяг чорний ніж.
Ллін узяв зброю до рук і уважно її оглянув.
— Я бачив подібний матеріал у демонів. Це застигла лава. Тільки вони знають, як її кувати.
— Так? А ці символи на рукояті?
— Це рунний правопис гоблінів. Перекласти може лише гоблін чи якийсь божевільний дослідник, — пояснив Ллін і повернув ніж Шейну. — Це твій перший трофей. Вітаю.
— Ви не злитеся на мене? — несміливо запитав Шейн.
— Мені неприємно, що ти не послухався мого наказу і поставив під загрозу не якісь там жалюгідні села, а нашого священика та доброго друга, — суворо відповів лицар.
— Але... Вони теж люди. І якщо чесно, Еліза сама пішла за мною, — винно зізнався зброєносець.
— Ось як... Мабуть, спорядження у них усіх таке собі. Ідемо нагору, подивимося, що там, — майже не звернувши уваги на виправдовування Шейна, Ллін попрямував далі вивчати здобич.
Двоє воїнів піднялися кам’яними сходами до верхівки, де висиджував "король гоблінів". У кімнаті лежали рулони шовкових, вовняних та лляних тканин. У кутку стояла скриня, набита коштовностями. Серед них виділявся золотий круглий амулет із дивними візерунками та червоним каменем, інкрустованим у центр. У камені, здавалося, сяяли крихітні язики полум’я.
— Тут і переночуємо. А цей чудовий амулет збережу в себе. Напевно, він нам ще знадобиться — колекціонери люблять такі незвичайні штуки, — сказав Ллін, узяв прикрасу й поклав у свою сумку.
Трохи згодом до верхівки піднялися Еліза та Свен, у якого за плечима висіли два мішки з провіантом.
— Відпочинемо тут. Свен, закрий прохід цими дошками, — скомандував Ллін.
Команда приготувалася до сну. Шейн та Еліза спорудили досить м’яку лежанку за допомогою тканин, що були в кімнаті. У приміщенні смерділо гобліном, унизу галасували селяни, а нагорі вітер зрадницьки пронизував усе наскрізь. Заснути було складно, і навіть якщо це вдавалося, то кожен різкий порив вітру змушував прокидатися, адже здавалося, що вежа ось-ось упаде.
Лліна розбудив дятел ще на світанку, а може, навіть раніше. Лицар вирішив, що це знак Творця, і настав час продовжувати шлях. Він узяв шолом гобліна й почав стукати по ньому мечем, створюючи різкий, неприємний дзвін. Команда з труднощами піднялася, привела себе до ладу й почала споряджатися до походу.
— Сер лицарю, а куди наш шлях лежить? — поцікавився Шейн.
— Ми прямуємо в Гріхну — портове місто Підгірного Царства, — очевидним тоном відповів Ллін.
— То ми побачимо гномів? Я за все життя жодного не бачив, — захоплено сказав Свен.
— Чого ж ми чекаємо? Кажуть, це дуже гарне місто! — радісно підскочив Шейн.
— Але, Ллін, швидше було б пройти крізь Великі Ворота Громдан. Наша місія не терпить зайвих затримок, а ми, здається, збираємося обпливти гори й висадитися в ельфійському селі. А з нього до головного тракту йти цілий день. До того ж до Гріхни нам іти приблизно півтора дня, — заперечила Еліза, розгорнувши карту.
— Мені не подобаються ці чутки про демонів, що активізувалися. Це буде безпечніше, та й доцільніше. На коней у нас, швидше за все, не вистачить грошей, адже потрібно ще закупити провізію та спорядження, — відповів Ллін.
— Я вважаю, наша місія може трохи зачекати. Гріхна — найбільше торгове місто на західному узбережжі, найкрасивіше у світі! Сер Ллін просто хоче відпочити там день чи два, бо цей нескінченний похід уже всім набрид, — встав у суперечку Шейн.
— Зброєносець, тобі ще звикати до романтики дороги. Щодо відпочинку — це твої мрії, які ти так завзято хочеш втілити. Але ми повинні виконати святу мету за будь-яку ціну, незважаючи на наслідки та втрати. Тому ніякого відпочинку бути не може, і більше не згадуй про це, — відчитав свого учня Ллін. — Якщо заперечень більше немає, вирушаємо негайно. Творець чекає на виконання свого бажання!
Команда зібрала речі й вирушила на південний захід до Гріхни.
Щойно друзі покинули гоблінську фортецю, їх зустрів обоз і шестеро стражників Імперіуму. Один із них покликав Лліна, і той, показавши мітку на правому зап’ясті, привітався зі стражниками. Ті потиснули йому руку й попрямували в фортецю.
— Хто це був? — запитав Свен.
— Сторожа, яка тепер захищатиме навколишні землі. Їх викликали селяни, — відповів Ллін.
— А чого вони вас покликали? — поцікавилася Еліза.
— Думали, що ми нова банда, яка мучитиме місцевих. Але я все вирішив.
Продовживши шлях, друзі пройшли повз село, де, судячи із запаху багать і гучних реготів, уже проводили фестиваль.
— Треба ж! Ранок, а вони вже веселяться на всю! — зауважив Свен.
Дорога була тихою, без пригод. Шейн увесь час скаржився то на стару дорогу, якою важко йти, то на брак мандрівників. Ніби почувши його ниття, попереду з’явилася група паломників, що прямували до Гніссу — столиці Імперіуму. Вони розповіли про гоніння на віру в Пантеон у Підгірному Царстві й необхідність зміцнити віру, щоб не піддатися єретичним переконанням.
Після розмови паломники попрощалися й вирушили своїм шляхом. У цей момент птах вихопив шматок в’яленого м’яса з рук Елізи. Розлютившись, дівчина схопила лук, але птах зник, перш ніж вона встигла вистрілити. Шейн, підсміюючись, сказав:
— Ми на природі, а тут, як у великій родині: завжди будь напоготові.
Ще більше розлютившись, Еліза вихопила шматок м’яса у Шейна й жбурнула в поле.
— Не зли злу жінку, якщо не готовий до жертв, — гордо сказала вона.
На це Ллін суворо зауважив:
— Якщо ще хтось викине їжу, я сам поріжу його на стейк.