Шлях до моря

На дворі стояла пізня осінь. Холодний вітер налітав немов відчайдуха-розбійник, якого переслідувачі загнали у куток. Почорніле від дощу листя хмарами підіймалось у повітря, налипало на мокрі стіни будинків, паркани, на стовбури поснулих дерев і знову неохоче опускалось на вологу землю. Але це вже був мертвий танець. З вітром налітав дощ, який кидав холодні, важкі, наче масляні краплі на вкриту тріщинами дорогу. Сіре, затягнуте хмарами небо поступово темніло - безповоротно наближався вечір і сутінки, а слідом за ними довга беззоряна ніч.
Іван сидів на вкритому мохом камені і дивився з гори вниз - туди, де текла темна вузька річка. Десь там, у сутінках повинен був бути міст, який їм треба було перейти. Позаду зашаруділи мілке каміння. Іван обернувся - Анна у вві сні повернулась на інший бік. Марійка тихо спала, притулившись до маминої спини.
Іван сховав холодні долоні до кишень куртки і знову подивився вниз, туди, де текла річка. Він думав про них, цих двох жінок - дорослу і маленьку.
Він зустрів їх тільки вчора - рано вранці. Іван ще здалеку почув шум - десь внизу каньйону сипалось каміння у воду. Він сховався за кущами ожини і вже розмірковував, як відходити у разі небезпеки. Через хвилин п'ятнадцять Іван побачив дві фігури. Вони повільно підіймались по стежці на скелі, йшли прямо на нього, ховаючись у зазублинах скель. Це були жінка і дитина.
Іван спостерігав, як жінка тягнула дитину за руку, інколи брала на руки і так вони намагались йти. Але підйом був занадто крутий і жінка скоро стомлювалась. Врешті решт вони сідали прямо на мокру землю і притулившись спинами до каменю, відпочивали.
Івана думав про те, чи не ведуть вони за собою переслідувачів. Жінка і дитина йшли прямо до його тріщини, у якій він провів вже другу ніч. І якщо за ними з'являться погани, то самому Івану доведеться знову вертатись назад і чекати нагоди повернутись сюди вже у небезпеці. Його ціль була - переправитись на інший бік річки. Здавалось - що там такого - просто перейти міст чи невелику річку вбрід, але не все було так просто. Не все було так просто останні двадцять років.
Коли жінка з дитиною нарешті піднялись майже на самий верх каньйону і до засідки Івана лишалось не більше десяти метрів, він тихо і коротко свиснув. Жінка завмерла і з жахом повернула голову у бік Івана. Той показав знаком, щоб вони сіли і сховались. Але жінка не рухалась. Вона схопила дитину і притиснула її до себе. Іван вже знав, що це не погани. Зрозумів ще коли вони були за добру сотню метрів. Погани так не ховались. Але якщо вони не були поганами, то як змогли вижити і дійти до цього місця? Дивина!
Іван підняв руку і перехрестивши два пальці - вказівний і середній, показав жінці. Та, побачивши жест, швидко повторила його і опустившись на землю беззвучно заплакала. Два перехрещених пальця - це був знак таких як вони - вигнанців. Тих, хто не скорився.
Це було справжнє чудо, але переслідування не було. Іван відвів Анну і Марію - так звали жінку і її маленьку дочку - дівчинку на вигляд чотирьох-п'яти років, до місця свого привалу - великої тріщину у скелі, яка була схожа на невеличку печеру. Там було сухо і затишно. У тріщині могли спокійно розміститись і п'ятеро людей. В головне - було видно долину, річку внизу і дорогу до мосту. А ось сам міст ховався за чорними густими кронами дерев. І хоч листя вже давно облетіло, через густе павутиння галуз все одно нічого не було видно.
Іван не став поки що мучити знесилену Анну питаннями. Він бачив - вони з дитиною ледве трималися на ногах. Спитав тільки про переслідувачів. Анна сказала, що поган вони не бачили вже два дні. З жінкою і дитиною ще був дідусь Анни - чоловік сімдесяти двох років. Ось два дні тому він і лишився на краю лісу, коли їх почули погани. Він лишився там - виманювати переслідувачів у бік лісу. Тим часом Анна і Марія повернули у бік каньйону. Дідусь сказав, що наздожене їх, але ось уже два дні, а його все не було. Іван напевно знав, що старого вже немає на цьому світі. Немічні на цій землі не виживали. Було дивом, що жінка і дитина до цих пір цілі і неушкодженні.
Іван напоїв їх водою розбавленою вином зі своєї фляги. Дістав одну з жерстяних банок з сардинами з рюкзака. Іван лише мовчки дивився, як жінка і дитина жадібно їли.
- Уся наша їжа лишилась у дідуся,- тихо сказала Анна,- ми не їли вже два дні.
Після вечері жінка і дівчинка лягли у дальньому кінці печери, на купі сухого листя. Там було м'яко і затишно. Вони притиснулись один до одної, щоб краще зігрітись і накрившись своїми куртками майже одразу позасинали. Марія спала міцно, а ось Анна постійно здригалась, тихо стогнала і стискала худі пальці з брудними нігтями у кулачки, ніби намагаючись з кимось вступити у двобій.
Багаття Іван не розводив - боявся, що сизий дим зможуть побачити. Але у нього в рюкзаку було приховано півдюжини таблеток сухого спирту на яких можна було заварити чаю. Чай теж був у рюкзаку - Іван знайшов його на одній з колишніх автозаправних станцій. Він вирішив, що гарячий чай буде завтра зранку, а зараз вони хай відпочивають.
І ось тепер, у сутінках, Іван сидів на камені коло самого входу у їхнє сховище, дивився вниз, на долину річки і все думав про міст внизу і завтрашній день.
Вже скоро разом з сутінками прийшов вітер і холодний дощ. Іван неохоче пішов до свого спальника, який чекав його у глибині тріщини, поруч з жінкою і дитиною. Іван тихо опустився на листя, намагаючись не шуміти, накрився своїм спальником, як ковдрою, рюкзак кинув під голову.
Спати не хотілось. Він лежав з відкритими очима, дивився на темну стелю тріщини. Іван думав про все те, що з ним сталося за ці двадцять років. Про те, що сталося з цілим світом.
Тоді так само як і тепер була осінь. Він як раз закінчив інститут і влаштувався на свою першу роботу - інженером зв'язку. Хіба він міг уявити, що через три місяці все зміниться, і перша робота стане останньою?
Все сталося тоді, коли у їхньому часовому поясі була ніч. Вмить стало ясно, як удень. Іван тоді спав після важкого дня, але коли пляшка пива і скляний стакан на тумбочці коло ліжка весело закалатали один до одного - Іван пробудився. Спросоння йому здалось, що це дзеленчить будильник. Але то був не будильник.
Щось велике і темне впало на землю. Чи то метеорит, чи ще щось. Але з тієї пори того світу, який знав Іван більше не було.
Тоді згинуло дуже багато людей. Ще більше людей померло від ядерних бомбардувань - дехто із сильних світу вирішив, що те, що впало - було зброєю їхніх суперників. Полетіли ракети, а за ними полетіли інші ракети - уже у відповідь. Тоді ракети ще могли літати. А вже зовсім скоро світ змінився. Він став іншим.
Спочатку перестала працювати техніка. Інтернет, мобільний зв'язок, автомобілі, електричні станції - майже все, що було створено руками людини. Ось так собі їхав автомобіль по дорозі і раптом заглух. А після цього вже ніколи не міг завестись. Ніколи. І так було з майже з усією технікою - з усім, що було складніше велосипеда.
Тепер вогонь можна було добути тільки кресалом. Сірники і запальнички стали просто мотлохом. Приготувати їжу можна було лише на відкритому вогні. Електрика в будинках пропала. І нічого не можна було полагодити. Майже нічого. Сотні мільйонів людей тоді померли просто від безпорадності, хвороб і голоду. Але це були ще не всі кари єгипетські.
Потім з'явились духи місць. Так їх називали вцілілі люди. Іван згадав, як сам перший раз зіткнувся з духом. Це було двадцять років тому. Іван разом з випадковим товаришем - високим худющим хлопцем - з довгим сальним волоссям і блідими впалими щоками, густо всіяними віспинами, вибирались із міста. Того хлопця звали Ігнатом - дивне незвичне ім'я, яке Іван запам'ятав на усе життя. У місті тоді відбувався справжній жах. Горіли будинки. Серед вулиць лежали мертві люди - чоловіки, жінки, діти, на яких ніхто не звертав уваги.
Вони разом з Ігнатом майже вийшли за межі міста і ховались від великої групи мародерів, що тягнули у візках з супермаркету награбований крам прямо по центру однієї з вулиць. Коли мародери вже пройшли і можна було вибиратись з під мосту, де Іван з Ігнатом ховались, ось тоді він вперше і побачив духа. Сіра невелика істота - зростом не більше півметра. Воно з'явилось ніби нізвідки. Спочатку то було схоже, ніби між битим камінням під мостом почав підійматись сизий дим. Іван зупинився і придивився. І чим більше він дивився, тим ясніше бачив.
То була сіра невелика істота, схожа на стару обдерту ляльку. На голову, точніше, на місце, де у людей голова, було ніби натягнуто сірий чохол з обдертої мішковини, без усіляких отворів для очей і рота. Просто старий невеликій сірий мішок з грубої тканини. Те невідоме було прямо перед ними, на відстані не більше п'яти метрів.
- Якесь опудало,- це перша думка, яка тоді прийшла в голову Івану, коли він побачив ту істоту. А ще його охопив жах. Якийсь первісний дитячий страх, схожий на той, який з'являється, коли, наприклад, на очах людини хтось помирає.
Ігнат тоді повільно підійшов до істоти і протягнув свою довгу, наче палицю, руку. Він хотів торкнутись мішковини. Але хіба ж він знав, що торкатись духів - смертельно небезпечно.
Далі все відбувалось, наче у вві сні. Коли між пальцями Ігната і сірою мішковиною було не більше ширини коробки сірників, раптом по отій мішковині пройшло якесь хвилювання. Так, наче вітер сколихнув високу траву. Ігнат голосно ойкнув і різко відвів руку назад. Чоловік здивовано подивився на Івана і повільно сказав:
- Воно мене вкусило.
Ігнат підняв руку до очей і Іван побачив, що до плеча рука вкрита чимось білим, навіть сивим, схожим на павутиння. Ігнат попробував зірвати те павутиння, але не зміг. І в ту саму мить та істота скочила на хлопця. Вона пройшла через груди Ігната, як стріла проходить скрізь туман і опинилась на камінні позаду чоловіка. Ігнат тихо беззвучно впав на землю обличчям донизу. Усе його тіло було вкрито тим сивим павутинням.
Іван тоді не обертаючись вибіг з під мосту на дорогу. Саме це і зберегло йому життя.
То був дух мосту. Він напав на Ігната, тому що хлопець опинився у місці, де дух був господарем.
Майже у кожного місця був свій дух. Колись їх називали - водяники, русалки, домові, лісовики... Іван ніколи серйозно не задумувався на усім цим. Йому здавалось, що це щось із казок. Але ось тоді, коли перед його очима Ігнат впав на землю, весь вкритий тим сірим павутинням, схожим на пил...
Світ змінився. Змінився після того, як щось страшне впало на Землю. Саме тоді з'явились духи місць. А може вони завжди були і тепер просто отримали владу, якої прагнули усю вічність? Хто тепер зможе відповісти на це питання? Духи місць просто вбивали усіх тих, хто посмів зайти на їх територію. Люди, які вижили, з часом навчились задобрювати духів. Ставили олтарі, будували капища, обереги, приносили жертви. І тоді духи місць деякий час не чіпали і дозволяли пройти через їхні володіння - через ріки, будинки, ліси.
Але на землі ще залишились місця, де духів не було. Рукотворні сади і лісосмуги, оброблені відкриті поля, скелі і печери, дороги і майданчики, струмки з чистою джерельною водою. Духи взагалі не любили відкритих місць - там, де було багато сонця.
З часом майже усі люди, що змогли вижити, об'єднались у невеликі племена, які поклонялися і задобрювали своїх духів місць. Але ті духи взамін на змогу жити на їхній території, вимагали постійного жертвоприношення. Ось так люди стали поганами. Погани приносили в жертву усіх людей не свого племені. А якщо таких людей не було - йшли на полювання.
А ще були просто люди. Ось такі як сам Іван, чи ось як Анна з маленькою Марією. Вони не належали до племені. Вони не приносили жертв і не будували олтарі, не ставили обереги і ідоли. Вони просто хотіли вижити. Вижити не ставши при цьому рабами духів...
У Івана була ціль - дійти до моря. Вільні люди, яких він нечасто зустрічав у своїх мандрах, казали, що коло моря зовсім немає духів і там можна жити, як колись жили усі люди. Без жертвоприношень і смерті.
Іван кожної ночі думав про море. Ось і тепер він лежав тихо, підклавши під голову рюкзак, прислухався до шуму нічного дощу, там, за межами їхнього тимчасового притулку і думав про сонце і море, про солені прозорі хвилі кольору неба. Як же він скучив за літом і сонцем! Останні роки осінь не закінчувалась. Небо майже завжди було затягнено сірими низькими хмарами. Лиш інколи вітер розривав нескінчене простирадло і на недовгий час з'являлась блакить того неба, попереднього, якого більшість людей вже не знало.
Дерева не вмирали, але й не оживали. Листя давно осипалось, а нове майже не з'являлось. Уся природа ніби була у напівсні, чекаючи наближення зими. Але сніг і морози поки що не приходили. І Іван був радий цьому. Йому здавалось, що разом з зимою прийде кінець усього світу - не важливо - хорошого, чи поганого, старого, чи ось цього нового - страшного і дивного. Але буде кінець. Кінець усьому життю.
Іван прислухався до тихого майже нечутного подиху Анни, яка спала пригорнувши до себе дівчинку.
Скількох людей він ось так зустрів з тих часів? Першим з них був Ігнат. Потім було ще багато-багато інших. Вони раптово з'являлись у його житті, а потім так само швидко пропадали.
Він йшов на південний захід, до моря. Саме це було сенсом його життя. Саме ця подорож надавала йому сил жити. Завтра йому треба було перейти на іншу сторону річки. Це можна було зробити лише через старий металевий міст, або вбрід. Річка була неширока - не більше десяти метрів. І скоріш за все була не дуже і глибока. Але у воді його чекав дух місця - водяник. Він затягне людину під воду і не дасть вибратись, навіть якщо глибина буде по пояс. Усі мости також охороняли духи переправ. Мости пов'язували два світи і дух не пускав нікого на інший берег без жертви. А Іван жертв не приносив. Він був тим, кого погани називали виродками. Таких як він і як Анна майже не лишилось - їх виловлювали і приносили в жертву погани для того, щоб самим перебиратись через річки і мости, умилостививши духів.
Іван прислухався до тихого дихання Анни, до монотонного шуму крапель дощу, які все били і били по каменю, до шуму нічного вітру, який ніби заблукав у чорних липких галузах буку і кизилу, що росли трохи нижче від їхньої тріщини. Вії поступово ставали важкими. Іван повільно закрив очі і тихо зітхнув.
- Сьогодні я вже нічого не зможу придумати. Прийде завтрашній день і все вирішиться,- це були останні тривожні думки, перед тим, як Іван пірнув у в'язкий темний сон.

З самого ранку, як тільки бліде сонце неохоче почало підійматись за хмарами, Іван відкрив очі і одразу ж сів, відкинувши спальний мішок. Анна вже не спала. Вона тихо лежала з відкритими очима і з тривогою дивилась на інший бік каньйону, туди, де серед скель густо ріс чагарник. Дощ припинився, пахло прілим листям і великі краплі вологи на каменях коло виходу з тріщини, були схожі на ртуть, а не на воду.
- Як спалось? - тихо спитав Іван, вставши на ноги і потягнувшись усім тілом.
- Добре,- так само тихо відповіла Анна,- я вже не пам'ятаю коли останній раз ми проспали усю ніч.
- От і добре. Зараз перекусимо і треба буде думати, як перебратись на інший бік річки.
- Хіба це можливо? - не одразу сказала Анна, обережно звільняючи руку з під дитини.
- Не знаю. Але це треба буде зробити.
- Але перед переправою у нас буде ще одна справа. Тут на горі, коло дороги, зовсім недалеко є одне місце. Нам треба буде туди навідатись і пошукати щось їстівне. Мої запаси підходять до кінця, а їсти щось треба.
- І у нас зовсім нічого не лишилось,- сумно казала Анна, - все що було - залишилось у дідуся в рюкзаку.
- Ну, на сніданок у мене щось знайдеться.
Подумавши і глянувши на дівчинку, що міцно спала, накрившись куртками, Іван сказав:
- Як вона? Зможе йти?
- Так! - сказала Анна. І відповідь її була занадто швидкою.
- А якщо змориться, я візьму її собі на плечі. У неї ручки міцні. Її і тримати не потрібно - як ухопиться...
- Добре,- Іван зітхнув і взяв у руки свій рюкзак.
Він дістав таблетки сухого спирту, алюмінієву велику кружку, чай і банку з консервованим горошком.
- Нічого собі! - великі сіро-блакитні очі Анни від здивування розширились ще більше. Вона недовірливо дивилась на все те, що дістав Іван, неначе на казкові скарби.
Тим часом, поки вони говорили, маленька Марія прокинулась. Вона сіла, відкинувши куртку і так сиділа мовчки і насупившись, роздивляючись як Іван зібрав з двох плоских каменів конструкцію, на яку поставив кружку з водою, а потім засунув під кружку таблетку сухого спирту і підпалив. Через деякий час вода стала молочного кольору і весело загуділа.
- Скоро закипить і поп'ємо гарячого чайку. Любите чай?
- Так! - сказала Анна.
- Так! - відповіла і маленька Марія.
- Ось і добре.
Коли вода забулькала, Іван одразу ж загасив залишки таблетки і насипав у окріп чаю. Одразу ж приємно запахло.
Іван відкрив консервований горошок і вони їли по черзі, обережно набираючи зелені боби розкладним ножем. Їли мовчки. Потім так само пили по черзі гарячий терпкий напій.
- Смачно,- по-дорослому сказала маленька Марія, облизуючи повненькі рожеві губки.
- Так, смачно. Я чай не пила вже сто років,- Анна вдячно подивилась на Івана,- спасибі тобі за цей сніданок.
Іван лише потиснув плечима.
Поснідавши, вони швидко зібрались і пішли догори, по ледь помітній стежці між камінням.
- Куди ми йдемо?
- На карті вказано, що тут недалеко є заправка.
- На якій карті?
- У мене є паперова стара топографічна карта, яку я знайшов в автомобілі. Я завжди перевіряю автомобілі - там може бути щось цінне. Ось цей розкладний ніж, - Іван дістав з кишені ножа, яким вони їли горошок,- я теж знайшов в машині. Відчистив його, заточив і ось користуюсь. Потрібна річ.
- А чому ти хочеш перейти на інший бік річки?
- Я йду до моря. На південний захід. А південний захід - це якраз на інший бік річки.
- До моря!? Це ж так далеко!
- Так. Далеко. Але дійти можна.
- Мама, що таке море? - спитала Марія.
- Це коли багато-багато води.
- А чому саме до моря?
- Тому що там немає духів.
- Ти в це віриш? Я чула, як люди говорили про це, але не думаю, що це правда. Духи місць є майже скрізь. А де немає духів - є погани.
- А ось коло моря ні тих, ні інших немає. Ось я туди і йду.
Анна нічого не відповіла, лише сильніше стиснула маленьку теплу долоню доньки.
Вони вибрались на вершину каньйону і чагарниками дійшли до вкритої щебенем доріжки. Ця доріжка вела угору, вздовж металевого паркану, за яким знаходились залишки шкільного стадіону. Попереду вже було видно асфальтовану дорогу і сірі п'ятиповерхові будинки - колишнє селище цегляного заводу, в якому вже давно ніхто не жив.
Вікна будинків чорніли провалами. Рами почорніли. Фарба на вхідних дверях облупилася, відстала і звисала бурими пластами, які колихав вітер. Порожні квартири тепер були помешканням духів, яких називали домовиками. Хоча ззовні будинки здавались порожніми, але того, хто посміє без жертви увійти всередину будинку - чекала страшна смерть.
- Тут повертаємо ліворуч,- тихо сказав Іван, коли вони дійшли до асфальту,- йдемо один за одним. Якщо когось чи щось побачите - не тікайте, а швидко падайте на землю і не рухайтесь. Зрозуміло?
- Так!
Вони повернули ліворуч і пішли краєм дороги. Тут колись був тротуар, який корені кущів і дерев майже знищили, перетворивши на купу каміння. Анна з опаскою косилася на будинки з іншого боку дороги. Їй все здавалося, що звідти, з пустих темних вікон, хто за ними спостерігає. Марія, тримаючи маму за руку, дивилася під ноги, час від часу спотикаючись о кам'яні брили.
- Он! Нам туди,- тихо сказав Іван, вказуючи на невелику будівлю попереду, яка знаходилась коло самої дороги. Це була автозаправна станція, яка майже повністю ховалась за густим чагарником і галузами дерев.
До заправки було метрів триста, не більше.
- В таких будівлях, де не жили люди, духів не повинно бути, але треба бути уважними.
Вздовж дороги то тут, то там стояли іржаві скелети автомобілів. Деякі з машин були спалені, а у деяких з вікон і відчиненого капоту проросли дерева.
- Що це там?
Марія вказувала пальчиком на темні тіні по вершинам дальніх пагорбів.
- Це ідоли,- відповів Іван.
- Їх поставили погани, відмічаючи території, які належать їх духам.
- То тут є погани?
- Люди на цих пагорбах бувають дуже рідко...
І тут Іван раптом зупинився. Він побачив коло однієї з машин у сухій траві мотузку. Звичайну синтетичну мотузку, за допомогою якої колись тягнули поламані автомобілі. Напевно, коли ця машина зупинилась, її водій думав, що хтось дотягне його до найближчої станції технічного обслуговування. Він приготував мотузку, але автомобіль так і залишився навіки на цьому місці край дороги. Іван обережно підійшов і потягнув мотузку до себе. Вона була важкою від вологи і в деяких місцях навіть вже вросла у траву. Метрів п'ять-шість більш менш міцної мотузки, за допомогою якої автомобіль вже не відбуксируєш, але людину вона витримає точно. На кінцях мотузки були литі алюмінієві гачки для зручного чіпляння.
Іван поспіхом змотав мотузку і сховав у рюкзак. Він вже знав, де зможе її використати.
- Тільки заради цієї знахідки, вартувало йти сюди,- сказав Іван Анні, яка здивовано дивилась на дії чоловіка.
- Навіщо це тобі?
- Згодиться, - тільки і сказав Іван. Вони вже підходили до автозаправки. Будівля була з металу і скла, якого майже не лишилося, а там, де скляні панелі ще якимось чудом збереглися, їх покривав товстий шар бруду і пилу.
- Такі заправки вже давно розграбували, - тихо сказала Анна, міцніше стискаючи маленьку долоньку доньки.
- Все одно перевіримо. Ось мотузку ніхто не взяв. Тільки йдіть за мною слід в слід.
Вони обережно залізли всередину через розбите, завалене столами, широке до самої підлоги, вікно. Всередині пахло пліснявою. Полиці і вітрини були усі в піску і пилюці. На стінах висіла вицвіла від часу, сонця і негоди реклама з людьми, що безтурботно посміхались і заправляли свої нові автівки. Марія зачаровано розглядала плакати і фотографії. Анна напружено слідкувала за діями Івана, який повільно просувався вперед і уважно оглядав все, що траплялось йому на шляху. Поки що нічого цінного він не знайшов. Залишки меблів, іржаві перекинуті банкомати, розбиті вітрини. Напевно, тут вже не один раз все перевірили і якщо і було колись щось цінне - його давно винесли.
Іван повільно йшов вздовж прилавку, намагаючись ступати обережно - скло під ногами хрустіло так, що здається було чутно на усю округу.
Марія зупинилась і підняла з підлоги вицвілу від старості пластикову ляльку - якогось чи то солдатика, чи то супергероя.
Іван повернув праворуч і підійшов до дверей, які вели кудись всередину. Він обережно натиснув на ручку і потягнув двері. Вони неохоче піддалися. Судячи по залізним іржавим столам це була кухня. Іван вже хотів зайти всередину, та раптом різко зупинився. Він дещо побачив. Дещо таке, від чого серце його на мить зупинилося. Це був оберіг на підлозі. Плетений із гілок і трави чоловічок, навколо якого було розсипані зітлілі пелюстки якихось квіток. Далі за оберегом Іван побачив останки людини. Тіло, точніше те, що від нього лишилося, лежало під стіною у позі ембріону - притиснувши ноги до грудей. Судячи по залишкам одягу і довгому рудому волоссю - це була жінка. Від тіла лишилось лише брудно-жовтий кістяк, одягнений у залишки зітлілого одягу.
Іван завмер на кілька секунд, а потім зробив кілька повільних кроків назад.
- Тут є дух,- сказав він тихо але чітко
- Що? Господи! - тільки і відповіла Анна, одразу схопивши Марію за руку.
- Виходимо повільно по своїм слідам.
Іван відступив від дверей і повернувшись на місці пішов до виходу. Жінка з дитиною вже стояли коло вікна.
- Ти щось бачив? - спитала пошепки Анна, коли усі втрьох вони вже були ззовні.
- Так. За дверима на підлозі стоїть оберіг. А ще там було тіло жінки - судячи по позі, вона стала жертвою духа.
- Але ж у таких будівлях не буває духів місць.
- Можливо на цій заправці хтось довго жив? Я не знаю. Духи є там, де довго жила людина. Навіть в таких, не пристосованих до житла будівлях. У любому випадку нам дуже повезло, що погани лишили оберіг. Інакше поруч з тою нещасною зараз лежав би і я.
Іван говорив це спокійно і самим буденним тоном. Його життя, і не тільки його, а усіх людей, які не приносили жертв, не коштувало у цьому світі нічого і могло закінчитись у будь яку хвилину.
Вони повернули і пішли назад, у бік каньйону. Тепер треба було дійти до моста і там вже зорієнтуватись, як би вони могли перебратись на інший бік річки.
Коли вони знову проходили повз будинки з вибитими вікнами, Анні захотілось прискорити крок і як найшвидше оминути ці сірі мертві кам'яні коробки. Але попереду йшов Іван, він керував переміщенням і жінка лише міцніше стискала долоню Марії, яка йшла поруч і роздивлялася свою нову ляльку.
Нарешті вони повернули праворуч і почали спускатись вузькою стежкою у бік скель. Міст вони побачили вже через двадцять хвилин. Він ховався у густій зелені серед кропиви, чагарників і косматих старих верб, що росли коло води. Було дивно, але лише на вербах лишилося листя.
Річка в цьому місці була шириною не більше п'яти метрів. Мутна, кольору мокрої глини вода, повільно текла вздовж високого берегу. Міст являв собою металеву конструкцію і складався з міцних рейок поверх яких були закріплені великі листи металу, які від часу перетворились на решето. Напевно колись по мосту міг проїхати невеликий автомобіль, але тепер, певно і людині було боязно ступати на цю конструкцію. Та головним було не технічний стан самого моста, а те, що його охороняв дух. Так само як духи охороняли саму ріку.
- Господи, що це?!- Анна перелякано вказувала на річку.
Повз них у воді повільно проплив роздутий труп. Це було тіло чоловіка. Тіло плило у воді обличчям донизу розкинувши руки, ніби намагаючись обійняти воду.
Іван не відповів Анні - лише мовчки стояв і дивився, проводжаючи тіло поглядом, доки воно не сховалося десь далі, за поворотом.
- Нам обов'язково на інший берег? - спитала Анна.
- Так. Обов'язково.
- Є ідеї, як ми це зробимо? Щось мені не дуже хочеться бути на місці он того...
- Деякі думки у мене є...
- На мості обереги не ставлять? - Анна повільно пройшла вздовж річки, роздивляючись інших берег, який здавався таким близьким.
- Ні обереги, ні кам'яні баби тут не допоможуть. Міст - це шлях між двома світами. І духи переправи дуже могутні.
- То які у нас ідеї? Може якось перелетіти? Он, для пташок річка не проблема.
- Мотузка.
- Що?
- Мотузка, яку я сьогодні знайшов. Ось думаю перекинути її на інший берег, зачепити за он ту вербу і з цього боку так само. І вже по мотузці перебратись.
Анна деякий час мовчала, обдумуючи те, що сказав Іван. Потім подивилась на чоловіка.
- Хіба це можливо?
- Не знаю. Але пробувати можна. Тим більше, що інших ідей в мене немає.
Іван зняв рюкзак, вологу куртку, витягнув з рюкзака мотузку.
Стара кудлата верба на іншому боці річки нависла віттям над водою. Так що до самого дерева було не так і далеченько - ну напевно метра три чи чотири. Проблема була в тому, щоб надійно зачепитись за якусь міцну галузу.
Анна разом з Мрією сіли на плоский камінь коло берега. Дівчинка одразу почала гратись новою лялькою, а Анна лише зморено спостерігала за діями чоловіка.
Іван тим часом розмотав мотузку вздовж берега. Довжини повинно було вистачити щоб зачепити один кінець на іншому березі за дерево, а другий кінець тут, до верби, яка росла поруч.
Іван змотав мотузку у великі кільця і став кидати її як ласо. Мотузка одразу чіплялась гачком за галузи на іншому березі, але коли Іван смикав, то алюмінієвий гачок ковзав і зривався у воду. Один раз гачок зачіп вся доволі міцно, Іван вже почав радіти, але раптом галуза тріснула і мотузка знову впала у воду.
Анна схвильовано спостерігала і здавалось, що вона сама кидає ту мотузку - жінка то нахилялась усім тілом вбік, то смикала руками, то кривилась від напруження, то стогнала, коли гачок у котрий раз падав у воду.
Але Іван не здавався. Він невтомно кидав своє ласо на інший берег і в один момент йому неначе вдалось зачепити мотузку. Гачок перекрутився навколо галузи і перекинувся через саму мотузку. Іван обережно потягнув - серце його від хвилювання колотилось так часто, що не вистачало повітря. На лобі виступив піт, хоча на дворі було досить прохолодно. Гачок повільно зачепився за мотузку. Тепер головне - щоб був постійний натяг. Це не дасть гачку ковзнути. Іван натягнув мотузку і повільно пішов до дерева, яке росло поруч. Чоловік заліз на дерево і натягнувши мотузку, міцно закріпив її навколо стовбура.
- Ура! Ура! - Анна від радості заплескала у долоні.
- В тебе вийшло! Який ти молодець!
- Тепер головне - перебратись на інший бік,- сказав Іван, витираючи мокре від поту чоло.
Іван підійшов до самого берега і схопившись руками за мотузку, повис на ній, зігнувши ноги в колінах. Імпровізована переправа трохи провисла, але, здається була доволі міцною. Мотузка проходила над водою на висоті півтора метри і цього було достатньо для безпечної переправи.
- А як ми будемо перебиратись? - спитала Анна.
- Чіпляємось руками, ноги навколо мотузки і вперед. Рюкзаки треба буде тягнути за собою. Для страховки Марію прив'яжемо моїми штанами. Вона буде в них, як у люльці. Але тут відстань не велика - проблем не повинно бути. Шкода тільки мотузку - доведеться її лишити тут.
Іван зняв штани і обв'язав їх навколо мотузки.
- Спочатку я перелізу з усіма речами. Потім ти посадиш Марію ось сюди і відправиш, а я на іншому боці її зустріну. А ти вже останньою полізеш.
- Мені страшно, - сказала Анна.
- Головне - тримайся міцно і все у нас вийде.
Іван підсадив Марію у імпровізовану люльку зі штанів і показав як їй лізти. Дівчинка швидко все зрозуміла. Їй навіть все це подобалось, неначе це була така гра.
Потім Іван вчепив усі рюкзаки і сам зачепився ногами за мотузку.
- Все. Я поліз.
Він обережно перебирав руками, підтягуючи тіло, а потім тягнув вантаж за лямки. Все в нього вийшло досить непогано. Вже через кілька хвилин він скочив на землю на іншому березі. Обличчя його було червоне від хвилювання. Він відчепив рюкзаки.
- Давай Марію. Обережно! Я її тут чекаю!
Анна підсадила дівчину. Та міцно, мов маленьке мавпенятко вчепилась руками і ногами за мотузку і почала переповзати.
- Давай, давай! Потроху! Так! Молодець! - тільки і примовляли Іван і Анна.
Але у дівчинки і так, здається, усе виходило. Вона дуже швидко переміщалась по мотузці і вже скоро Іван підхопив її і допоміг зіскочити на берег.
- А тепер ти... - тільки встиг крикнути Іван, як раптом побачив на вершині каньйону, за спиною Анни, темну фігуру людини.
- Анна, давай швидко. У нас гості.
- Що? Де?- жінка стривожено озирнулась, але нікого не побачила.
- На горі хтось є,- голос Івана звучав тихо і зосереджено.
- Давай вперед.
Тим часом Іван помітив на горі ще трьох. Вони стояли і дивились у бік переправи. Один з чоловіків показував на них рукою.
Анна вчепилась за мотузку і швидко почала підтягуватись.
- Давай. Ти встигаєш. Обережно,- тихо говорив Іван і краєм ока бачив, як незнайомці швидко спускались вниз по тій самій стежці, по якій Іван, Анна і Марія самі йшли зовсім недавно. Це безумовно були погани. Три чоловіка - один зовсім ще хлопець, а два інших - середніх років, обом не більше тридцяти п'яти.
Анна потроху переповзала. Вона була вже майже на середині річки.
- Так. Молодець. Давай! - тільки і примовляв Іван, слідкуючи за рухами жінки.
Один з переслідувачів - молодий хлопець вже підбігав до берега.
Анна майже дісталась до іншого берега. Їй лишалось не більше двох метрів, як той хлопець голосно несамовито закричав і, вчепившись руками за мотузку, почав її смикати і гойдати.
Анна закричала і тут її ноги зірвались з мотузки донизу. Руками вона трималась досить міцно, але підошва правого кросівка ковзнула по поверхні річки. І раптом з води щось вилізло. Щось слизьке і бліде, схоже на слимака, але товщиною з людську руку. Воно спробувало вчепитись за ногу. Анна, відчувши дотик, заверещала ще дужче, підтягнулась, але одна з рук її майже зісковзнула. Кросівок знову торкнувся поверхні води. У цей час Іван вчепившись однією рукою за мотузку, іншою схопив Анну за волосся і щосили потягнув до себе. Жінка зірвалась , але Іван зміг втримати їх і витягнув на берег. Вона впала у жовту траву, задихаючись.
Тим часом усі троє поган вже були на березі. Молодий хлопець вже вчіпився ногами і руками за мотузку і почав перебиратись на інший бік. Іван стояв і дивився, як той перебирає руками. Коли він був вже посередині, Іван раптом дістав з кишені розкладного ножа і швидким рухом полоснув по мотузці. Лезо перерізало мотузку легко, наче папір.
Хлопець зірвався у річку. І в той же час щось слизьке і бридке з усіх боків підхопило його, обвило і одразу ж затягнуло під воду. Страшний крик болю і жаху різко обірвався, коли тіло пропало з поверхні.
- Воно схоже на густий чорний дим,- повільно сказала Марія, яка спостерігала за усім.
І дійсно, ті щупальці, які спочатку здавались слизькими і бридкими, насправді були більше схожі на сірий в'язкий дим, ніж на тверде тіло.
Два чоловіка, які лишились на іншому боці річки мовчки стояли і дивились на Івана, Анну і Марію. На їх обличчях було щось таке... Байдужість і одночасно спрага і голод. Наче смачні і бажані ласощі показали голодним людям, а потім заховали.
Іван склав ножа, сховав його до кишені, а потім поліз на дерево і відчепив залишки мотузки.
- Ти як? - тихо спитав він Анну. Вона поправляла мокрий кросівок і задерши штанину розглядала свою ногу.
- Я нормально,- відповіла жінка і швидко спустила край штанини донизу.
- Ну тоді не майнуємо часу і йдемо.
Коли вже вони одягнули рюкзаки, Анна раптом підняла один з каменів на березі і щосили жбурнула його у тих двох поган, які так і стояли нерухомо на іншому березі і усе дивились. Камінь упав поруч з одним з переслідувачів - невисоким чоловіком з сивою щетиною і глибокими зморшками на блідому худому обличчі.
- Не треба. Йдемо,- тільки і сказав Іван, а потім обернувся і пішов угору, по ледь помітній стежці.
- А я зовсім не злякалася,- Марія заговорила тільки коли вони зупинилися коло невеликого струмочку, який бив з під скелі, але вже скоро знову ховався у довгій вузькій тріщині.
Вони вже йшли більше двох годин. Коло струмка вони влаштували собі привал - відпочивали, вмилися і набрали воду у пластикові пляшки і фляги. У Івана було у одній з фляг трохи вина і вони усі по черзі випили .
Дівчинка теж випила з задоволенням і тепер посміхалась і облизувала губи.
Анна зняла кросівок і розглядала ногу, але коли Іван підійшов до неї - швидко опустила штанину.
- Все добре? - спитав Іван, заглядаючи Анні у очі.
- Так. Усе добре. Я у порядку,- жінка безпечно посміхнулась,- а вино непогане. Я не пила алкоголь уже тисячу років. Так приємно всередині - таке тепло!
- Старі запаси. Але вже треба шукати нові - їжа у мене закінчилась.
- А я їсти не хочу,- сказала Марія, всаджуючи знайдену ляльку на камінь.
- Потерпимо, - Анна зробила ковток з пляшки.
Іван звернув увагу, що обличчя жінки було блідим, але все то напевно від прежитих страхів.
Трохи відпочивши вони рушили далі. Шлях їх проходив по краю каньйону, на південний захід. Праворуч, за пагорбами, коло самого горизонту чорнів ліс. Попереду, десь на відстані кілометру, каньйон поступово завертав на південь. Там, на краю скель, було видно якусь стару дорогу, за якою також темнів чи то ліс, чи то лісосмуга. Але коли мандрівники підійшли ближче, то побачили, що це був старий яблуневий сад - густий і непролазний.
Іван підійшов до дерев впритул, а Анна і Марія зупинились за кілька десятків кроків.
- Це сад. Не бійтеся. У садах, які створені людьми, не буває духів місць. Навіть у старих і занедбаних.
Анна взяла Марію за руку і вони разом повільно підійшли ще на кілька кроків, але врешті знову зупинились.
Іван підійшов до старих скрючених яблунь, на яких листя майже не було. Раптом він помітив, що на деяких деревах висіли червоні зморщені яблука. Іван зірвав одне і попробував.
- Смачно. Ось і обід!
Яблуко захрумтіло на зубах. У Анни одразу рот наповнився слиною. Марія звільнила долоню з маминих рук і підійшла до Івана. Чоловік зірвав яблуко і протягнув дитині. Марія від задоволення аж заплющила очі. Яблуко було солодке і соковите. Дівчинка і не звернула увагу на хробака, який жив у цьому яблуці.
Утрьох вони розмістились під великою косматою яблунею недалеко від краю саду. Місце привалу вибрали так, щоб бачити пагорби і вчасно прийняти міри, якщо хтось з чужинців раптом з'явиться. Самих мандрівників не було видно - їх ховали густі непролазні чагарники дикої малини, які густо росли по краю саду.
Іван разом з Анною пройшлися по саду і набрали зо три дюжини яблук. І навіть знайшли з десяток грибів і грушу. Так що і обід, і вечеря у них на сьогодні були.
Після збору урожаю, Іван з маленькою Марією набрали у саду сухих галуз. Потім викопавши ножем у землі ямку, Іван розклав невеличке багаття. У котелок кинув знайдені гриби, залив водою і поставив на вогонь.
- Буде у нас сьогодні гаряча грибна юшка.
- Ура! - маленька Марія від радості навіть почала весело скакати і танцювати навколо вогнища.
Анна лише зморено посміхалась. Вона сиділа прямо на землі, притулившись спиною до вологого стовбура старої кривої яблуні.
Іван і собі став посміхатись, дивлячись на те, як радіє дівчинка. Потім покосився на Анну. Жінка зняла брудну спортивну шапочку і її темне довге волосся густими хвилями розсипалось по плечам. В її великих сіро-блакитних очах була така втома, що здавалось ось-ось вона засне.
- Ну і день,- сказала Анна, спіймавши швидкий, уважний погляд Івана.
- Так. День не з простих. Ти лягай на рюкзак і відпочивай. А Марійка буде мені допомагати у приготуванні.
Коли обід майже був готовий, знову пішов мілкий дощ. Але під густими кронами старих яблунь було сухо і затишно. Їли вони мовчки. Лише Марія час від часу зітхала від задоволення і посміхалась, показуючи рівні біленькі зубки. У Івана не було дітей, але тут він раптом відчув щось таке... щось у самому серці. Якусь незрозумілу і незвичну ніжність до цієї маленької сіроокої дівчинки - замурзаної, змореної, але незмінно веселої і життєрадісної. Іван сам дивувався собі і ось цим незвичним відчуттям.
Після обіду вони допили рештки вина з фляги, загасили вогонь і лягли під деревами відпочивати. Марія заснула майже одразу і тихо сопіла, накрившись курткою з головою. Анна і Іван лежали трохи далі. Анна сама підійшла до Івана, який примостився під одним з дерев. Вона сіла поруч з ним і торкнулася його теплої долоні. Чоловік відкрив очі і подивився на жінку.
- Цікаво, скільки їй років?- промайнуло в голові чоловіка,- напевно не більше двадцяти п'яти.
Він відчув ніжний дотик пальців і серце його забилося частіше. Анна деякий час сиділа поруч, а потім лягла і притиснулась до чоловіка усім тілом. Так вони і заснули, гріючи один одного своїми тілами. Іван спав дуже міцно і без сновидінь. Йому не заважав ні нічний вітер, ні холодний дрібний дощ, схожий на туман. Тільки один раз він прокинувся майже під самий ранок, коли сіре небо на сході вже почало неохоче світліти. Іван прокинувся різко сіпнувшись. Він сів, прислухаючись до навколишніх звуків. Але все було так само, як і вчора - тихо і спокійно. Марія міцно спала, закутавшись з головою у куртку.
Від різких рухів Івана Анна теж прокинулась. Декілька секунд вона прислухалась, а потім м'яко притягнула Івана до себе. Вона обняла його і поцілувала прямо у губи. Обличчя Анни було теплим, а губи м'якими і гарячими. Її дихання пахло літніми польовими травами. Іван відповів на її поцілунок.
Вони ніжно любили один одного. Іван обережно цілував її теплі долоні і все дивився у великі сірі очі, які у ранкових сутінках здавались ще більшими і, здається, самі розливали у світ м'яке світло.
Потім вони тихо лежали, обійнявшись і мовчали, слухаючи дихання один одного.
- Мені с тобою так добре,- пошепки сказала Анна, нарешті обірвавши довге мовчання.
Іван лише поцілував її відкриту долоню. Поступово вони знову заснули. Але спали зовсім недовго. Їх розбудила Марія, яка пробудившись, дістала свою ляльку і почала гратись, розмовляючи з нею, наче з живою.