Глава 2

Війшовши , я бачу багато нових і не знайомих мені учнів.  Вчителька швидко просить сісти всіх на свої місця , щоб мати змогу відрекомендувати нам нових учнів .

Я звикла що вся увага вчителя надана мені , та тепер нас в двічі більше , і я не хочу ділитись своєю увагою з кимось .

Та всеш добиватись мені було не потрібно , вчителька знала мої уміння , тому я й надальше була її улюбленою ученицею .

Тут я трохи поспівала , виказала все що було у мене на душі . Я відкрилась завдяки цій музиці , завдяки підтримці рідних мені людей . 

На кінець я збиралась додому , тому не почула кроки , ще важливої для мене людини. 

— Привіт ! - я чую голос позаду себе .

Я швидко повертаюсь , і бачу Кіру мою найкращу подругу в цьому закладі.

— Привіт , і я поспіхом обіймаю її .

— Як справи , я давно тебе не бачила ? - із цікавістю запитує вона .

— Ну я була зайнята із сестрою та її переїздом , потрібно було вирішити деякі справи .

У думках .

Хоча насправді ніяких справ не було , тому що скоро мені вісімнадцять , і я маю очолити офіс батьків , так як керувати ним нікому, а утримувати життя повинен хтось . Але й від музики відмовлятися  не планую , тому мушу щось вигадати . Бо все занадто заплутано .

— То як в вас там із сестрою , все добре ? - питає вона. 

— Поки що так , але я не знаю як дальше буде , можливо мені доведеться покинути цю школу і все , що я у ній люблю .

— Міло ти що , навіть не думай про таке , ти все вирішеш . Ти не можеш покинути гурт , особливо перед концертом . 

—  Я знаю , але це все залежить не від мене, тому я повинна підкорятись тому що є .

Вона так співчутливо дивиться на мене, а потім міцно мене обіймає на що я відповідаю .

— І доречі , тебе крикала Марія Богданівна - продовжує Кіра . 

Марія Богданівна - це наша вчителька , вона мене чудово розуміє , і підтримує коли дуже важко , тому я швидко прощаюсь із Кірою , і прямую до кабінету свого вчителя .

Я роблю два стуки , на що отримую дозвіл зайти . Відкривши двері я бачу Марію Богданівну , яка вказує мені на вільне місце парти ,на впроти неї . Я з поспіхом іду за парту . Всівшись я готова вислухати її .

— Міло , я знаю що недавно ти втратила батьків , і я знаю як тобі важко справлятись  одній із сестрою , та  зараз я не можу нічого вдіяти . 

— Ви це про що ? - із острахом в очах запитую я. 

— Я знаю що компанія має перейти до тебе , і я знаю що скоро тобі вісімнадцять . Тому за тиждень ти повинна прийняти рішення .

— Яке рішення ? - ще раз з подивом запитую я .

— Міло , якщо ти будеш керувати компанією, то не зможеш , точніше не матимеш часу ходити на уроки музики. Скоро в нас концерт, і в ньому ти відіграєш дуже важливу роль , я не кажу нічого такого, та тобі доведеться зробити вибір .  

Тому що компанія і ця робота , буде забирати в тебе багато часу , але якщо ти спроможна   потягнути  те і те , то я готова тобі допомогти. 

— Я з шаленим хаосом слухаю її , і відчуваю як із середини валиться весь світ : всі надії , в які я вкладала частинку себе , розбиті зараз на осколки . 

— Добре , дякую - ледь вимовляю я.  І вибігаю із кабінету , я вже не чую нічого й нікого , я просто біжу , і попадаю під самий дощ .

Мені хочеться кричати , плакати , зрушити весь світ та водночас я стримую себе , бо знаю що повинна жити заради сестри .

Хоч я не знаю  що робити далі , та знаю точно , що від музики я нізащо не відмовлюсь , та й батьків я теж не підведу.