Бонусна глава 2:

Ада

Після зникнення Реян, вся академія була в напрузі, але для Ади це стало справжнім випробуванням. Вона не знаходила собі місця, почуваючись винною та безпомічною. Для неї Реян була не просто подругою чи частиною компанії - вона була тією людиною, яка займала особливе місце в її серці. Ада не могла спокійно спати, постійно намагаючись згадати, чи були якісь ознаки, які вона пропустила, чи могла б вона запобігти цьому. Її думки крутились навколо одного: де Реян і чи все з нею гаразд. Дівчина без кінця шукала способи знайти її. Вона розпитувала всіх знайомих, перевіряла місця, де могла б бути Реян, навіть зверталась до дирекції, пропонуючи будь-яку допомогу. Але, на жаль, всі зусилля не приносили результату. В серці Ади наростало відчуття безпорадності, і вона часто перебувала на межі сліз. Кожна хвилина невідомості здавалась вічністю, і навіть звичайні справи нагадували їй про Реян. Місця, де вони проводили час разом, її улюблені речі, навіть музика в їдальні - все викликало хвилю спогадів і болю. Ада не раз казала собі, що, як тільки знайде Реян, вона неодмінно вибачиться і зробить усе, щоб пояснити свої почуття та підтримати її. Але думка про те, що Реян могла б не пробачити її, лякала дівчину більше за все. Відчуваючи, що більше не може впоратися з цим наодинці, Ада почала шукати підтримку серед друзів, але навіть вони не завжди знали, як її заспокоїти. Всі сподівались, що Реян повернеться, і Ада знову зможе сказати їй те, що так довго носила в серці

Ада, не в змозі впоратися зі своїми емоціями, постійно зверталася до Міли та Ліани за підтримкою. Дівчата були її найближчими довіреними особами в цей складний період. Вони завжди готові були вислухати, навіть якщо це були повторення одних і тих самих думок
- Я не можу... просто не можу без неї, - зізналася Ада, обхопивши голову руками, сидячи в кімнаті. - Я думала, що в мене ще буде час усе пояснити, вибачитися... Але тепер її просто немає, і я навіть не знаю, чи побачу її знову
Міла сіла поруч, обійнявши Аду за плечі, намагаючись заспокоїти її
- Вона сильна, Адо. Я впевнена, що з нею все гаразд. Просто дай їй час. Реян зараз, можливо, сама намагається розібратись у своїх почуттях
Ліана, завжди більш практична, додала:
- Ти повинна бути готова до того, що, коли вона повернеться, вона може не захотіти говорити одразу. Але якщо ти її дійсно кохаєш, ти знайдеш спосіб достукатися до неї. Головне - не здаватися
Ада нервово кивнула. Її обличчя було блідим, а очі червоними від недосипання. Вона продовжила:
- Я не просто кохаю її. Вона... Вона - частина мене. І це не просто слова. Без неї мені здається, що все втрачає сенс. І я винна перед нею. Я мала сказати їй раніше, мала підтримати, мала... хоча б бути чесною
Міла уважно слухала, але не могла не помітити, як важко Аді говорити про свої почуття. Вона м'яко посміхнулася:
- Ти вже зараз робиш все, що можеш. Твоє серце говорить саме за себе. Коли Реян побачить, як ти переживаєш, вона зрозуміє
Ада подивилася на дівчат, вдячна за їхню підтримку, але в її очах залишався сум:
- Я просто боюся, що вже занадто пізно...
Ліана твердо відповіла:
- Для справжніх почуттів ніколи не пізно. Головне - щоб ти була готова боротися за це
Ці слова трохи підбадьорили Аду, але страх втрати Реян все ще залишався з нею. Проте вона вирішила, що зробить усе можливе, щоб виправити свою помилку і знову повернути людину, яка стала для неї сенсом усього

Ада постійно жила з надією, що Реян повернеться. Ця думка стала її єдиною розрадою серед болю та тривоги. Вона прокидалася з думкою про те, що сьогодні, можливо, саме той день, коли Реян знову з'явиться. Кожного разу, коли двері раптово відчинялися або телефон дзвонив, серце Ади калатало швидше, сподіваючись побачити або почути її. Вона часто проводила час на місцях, які вони разом любили: на містку, де Реян колись розповідала їй свої найпотаємніші думки, у парку біля лавки, де вони разом сиділи, обговорюючи мрії, або в їдальні, де Реян завжди обирала один і той самий столик. Ада дивилася на ці місця, ніби вірячи, що саме там вони знову зустрінуться. Одного разу вона сказала Мілі:
- Вона повернеться, я знаю це. Вона сильна і завжди знаходить шлях додому
Міла з сумом дивилася на Аду, але кивала, підтримуючи її надії
- Так і буде, Адо. Вона повернеться. Просто дай їй час
Ада згадувала, як Реян завжди казала, що їй потрібно побути наодинці, щоб розібратись у собі. Але цього разу це здавалося зовсім іншим
- Вона мене ненавидить, Міло? Думаєш, я зруйнувала все?, - одного вечора Ада запитала тихо, майже шепотом
Міла відповіла впевнено:
- Вона тебе не ненавидить. Вона просто розчарована. Але я знаю Реян. Якщо їй дати простір і показати, що ти поруч, вона повернеться
У серці Ади завжди жила надія. Вона писала листи, які ніколи не надсилала, складала слова вибачення, які повторювала подумки, уявляючи їхню зустріч. І хоча страх втратити Реян ніколи не полишав її, ця надія тримала її на плаву

Коли Ада побачила Реян на сніданку після тижня, її серце тьохнуло. Вона поспішила до столу, за яким сиділа Реян. Та виглядала спокійною, зосередженою, але холодною. Вона слухала музику в навушниках і робила вигляд, ніби не помічає Аду
- Реян..., - почала Ада, намагаючись знайти правильні слова. - Можна з тобою поговорити?
Реян мовчала, навіть не зиркнувши на Аду. Її обличчя залишалося беземоційним. Після кількох секунд вона зняла один навушник, поглянувши на Аду з викликом у погляді
- Що тобі треба?, - холодно промовила вона
Ада розгубилася, але швидко зібралася:
- Я хотіла вибачитися. Я знаю, що зробила тобі боляче, але прошу... дай мені шанс все пояснити
Реян лише коротко хмикнула й повернула навушник на місце, демонстративно відвернувшись. Її мовчання кричало голосніше за будь-які слова. Ада знову спробувала:
- Реян, я... Ти для мене дуже важлива, будь ласка, вислухай мене
Реян зірвала навушники, голосно стукнувши рукою по столу, і прошепотіла, щоб не привертати уваги:
- Я ж сказала залишити мене в спокої! Не роби вигляд, що тобі це раптом важливо!
Ада оторопіла, її очі наповнилися сльозами, але вона стрималася. Інші в їдальні вже почали звертати на них увагу. Ада повільно кивнула, не наважуючись сказати більше. Вона відійшла, відчуваючи, як серце стискається від болю. Реян залишилася за своїм столиком, роблячи вигляд, що їсть. Але її руки трохи тремтіли, а очі були наповнені прихованою боротьбою. Вона не хотіла відштовхувати Аду, але біль і розчарування не дозволяли їй пробачити