Глава 2.46: Після академії

П’ята ніч після зникнення Реян застала Ентропію у тиші - небо було всіяне зірками, а над гірськими хребтами стелився прохолодний вітер. Дім родини Мей дрімав у спокої, аж поки… не пролунав слабкий стукіт у двері. Мей, прокинувшись від дивного передчуття, вийшла з кімнати й відчинила двері…
- Реян?.., - її голос затремтів
На порозі стояла Реян. Її одяг був порваний, лице вкрите пилом і подряпинами, очі - червоні від сліз і безсоння. Вона ледь трималась на ногах. Поруч стояла Лиса, її вірна фамільярка, - теж знесилена, з мокрою шерстю і очима, сповненими тривоги. Не промовивши й слова, Реян кинулась в обійми Мей, з останніх сил обхопивши її. Мей розгублено, але м’яко притисла подругу до себе
- Я ж знала, що ти жива…, - прошепотіла вона
Вони увійшли до будинку. У коридорі, де світилися лише нічні лампи, стояли Айрія - мати Мей, та її батько - король Тирон. Їхні обличчя завмерли: Айрія - в подиві й тривозі, король - у суворому мовчанні, але з промовистим напруженням у погляді. Реян зупинилася, трохи похитуючись. Її очі зустрілися з Айрією - і в них промайнула втома, біль, провина
- Я… я не знала, куди іти…, - прошепотіла Реян
Айрія підійшла ближче. Не мовлячи ні слова, вона зняла з Реян верхню накидку і м’яко сказала:
- Ти вдома, дитинко. Все, що треба - це відпочити
Король мовчки відійшов у тінь, не показавши емоцій, лише обернувшись і вийшов углиб палацу. Мей взяла Реян за руку і повела до ванни, а Лиса ледь чутно ступала позаду. Ця ніч стала початком нового етапу - часом зцілення, правди й сили, яку треба буде знайти у собі знову

Тиха ніч в Ентропії була ще наповнена напругою. Після душу, в якому Реян нарешті змила із себе сліди дороги, виснаження і чужого болю, їй допомогла Айрія - дбайливо витираючи волосся, мовчки підтримуючи її, як справжня мати. Без жодних запитань, без осуду - лише лагідність і тепло. Переодягнувшись у чистий одяг, Реян вийшла з ванної і попрямувала до знайомої кімнати, де вона колись ночувала на весіллі Мей та Хуо. Двері були привідкриті, всередині на ліжку сиділа Мей - боса, в простій нічній сорочці, з серйозним, але теплим виразом обличчя
- Як ти?, - тихо запитала вона, ледве стримуючи хвилювання
- Гаразд…, - відповіла Реян, ледве чутно
Вона підійшла ближче й опустилася на коліна Мей, згорнувшись у клубочок, як змучене дитя. Мей м’яко накрила її покривалом і почала ніжно гладити по волоссю, даючи їй відчути безпеку. Спершу Реян спокійно розповідала, як довго добиралася - лісами, полями, ховалась від людей і спала під відкритим небом. Її голос був рівний, навіть трохи байдужий. Але щойно вона торкнулась теми балу…
- Я… бачила видіння. Я бачила, що це не моє ім’я… що 2 роки я жила чужим…, - її голос почав тремтіти
- Всі знали. Навіть Саян. Моя Саян… Вона завжди була ближча за всіх. А брехала…, - в її голосі вже проривалося болюче ридання
- А Ада… Вона… вона мала сказати мені! Вона обіцяла, що завжди буде зі мною!
Реян закричала, в грудях рвався біль і гнів:
- Вона зрадила! Мені зрадила! Я кохала її!
Мей нічого не казала. Вона просто тримала Реян, дозволяючи їй виплеснути все. Лише коли Реян перейшла до теми Ліліт - її голос знову став спокійним, навіть трохи змиреним:
- Ліліт… Вона знала. Але я їй не злюсь… Вона - просто така. Вона вміє мовчати. Це все ж таки моя мама, та я теж люблю все змовчувати. В цім я схожа на неї
Раптом постукали в двері. Зайшла Айрія з підносом - на ньому була вечеря і теплий трав’яний чай.
- Реян, я подумала, що тобі треба трохи підкріпитись…
- Ні, дякую…, - Реян спокійно відмовила, не підіймаючи голови
Мей, не порушуючи тиші, легенько кивнула матері, і та, зрозумівши, вийшла, тихо зачиняючи двері. Реян затихла, ще міцніше пригорнулась до Мей, сховавши обличчя в її колінах. Мей сиділа мовчки, погладжуючи її волосся, відчуваючи, як тіло Реян поступово розслабляється. Хвилин за п’ять-сім, розбита, виснажена емоціями, Реян заснула, вловлюючи останні миті спокою, що прийшов після бурі. Мей лишилась сидіти з нею, мовчки охороняючи її сон

Айрія відчинила двері до кімнати вдруге, цього разу ще обережніше. У напівтемряві вона побачила, як Реян міцно спить, згорнувшись клубочком на колінах Мей, її обличчя все ще злегка зчервоніле від сліз, але дихання було вже рівним. Мей підвела очі на матір і прошепотіла з лагідністю, щоб не розбудити Реян:
- Вона заснула… Я залишусь з нею. Вона не повинна зараз бути одна
Айрія мовчки кивнула. На її обличчі відбивалась турбота і тривога, але водночас - спокій. Вона тихо пройшла ближче, поставила піднос із вечерею та чаєм на тумбочку й кинула короткий теплий погляд на Реян
- Якщо що - я поруч. Тільки поклич, - сказала Айрія пошепки
- Добре, мамо…, - Мей усміхнулась ледь помітно
Айрія ще мить постояла біля дверей, мовчки благословляючи дівчат, і вийшла, знову тихо зачинивши двері. У кімнаті залишилась лише тиша, напівтемрява, м’яке дихання Реян… І Мей, яка продовжувала тримати її, мов ту, хто надто довго ніс свій біль у собі

Весь літній час для Реян став мовчазною боротьбою з самою собою

Перший місяць минув у сльозах. Вона могла годинами сидіти біля вікна або в саду з навушниками у вухах, втупившись кудись у далечінь, занурена у свої думки й біль. Її тарілка на обідах та вечерях лишалася майже повною, інколи вона торкалась їжі тільки для вигляду. Єдиним джерелом підтримки для неї була Мей: щодня вона хоч на кілька хвилин підходила до Реян, щоб обійняти чи тихо сказати пару слів. Реян відповідала уривчасто - інколи лише «так» чи «ні». Більшість часу вона проводила наодинці з собою, немов вибудувавши стіну навколо
Другий місяць не відрізнявся від попереднього. Сльози стали рідшими, але Реян все одно залишалася закритою. Вона все ще мовчала більшу частину дня, ні з ким особливо не говорила, лише слухала музику та вночі довго не могла заснути. Айрія пробувала заговорити з нею кілька разів, але відповіддю було хіба легке кивання головою чи приглушене слово. Мей не залишала подругу, і хоча діалогів майже не було, її присутність ставала тим самим єдиним місточком між Реян і світом
Лише в середині третього місяця почався повільний перелом. Одного разу під час сніданку Реян уперше за довгий час сама звернулась до Мей - запитала про її навчання. Це було несподівано навіть для неї самої. З кожним днем вона починала більше говорити - невеликими фразами, короткими історіями, поступово впускаючи когось у свій внутрішній світ. Її апетит повернувся, вона почала більш-менш харчуватися, хоч іноді й залишала частину страви недоторканою