Глава 2.42:

Сонце ще тільки починало пробиватись крізь штори, коли Мей перша прокинулась. Вона тихенько підвелась із ліжка, подивилась на годинник - 6:04. Потім перевела погляд на Марінет, яка вже розплющила очі та потягнулась з легкою посмішкою
- Ти не спала?, - пошепки спитала Мей
- Тільки прокинулась, - так само тихо відповіла Марінет, киваючи в бік Реян, яка все ще спала, притиснувшись до ковдри, з навушниками у вухах
Мей і Марінет мовчки підвелись, щоб не розбудити подругу. Вони обережно взяли свої речі, рушили в душову кімнату, прийняли ранкові процедури - освіжились, розчесали волосся, перевдяглись у зручний одяг. Коли повернулись до кімнати, Реян усе ще спала, дихаючи рівно. Її обличчя було спокійним, мов у дитини. Не порушуючи тиші, дівчата взяли свої сумки та вийшли з кімнати
- Бібліотека?, - прошепотіла Марінет, коли вони зачинили двері
- Угу, - кивнула Мей. - Хочу доробити завдання з історії, поки ще нікого нема
Вони швидко рушили коридором, що ледь освітлювався ранковим світлом, прямуючи до тиші бібліотеки, поки академія ще спала

Мей і Марінет зайшли в бібліотеку, яка ще була напівпорожньою. У повітрі витав запах старих книжок і свіжозавареної кави з автомату біля входу. Вони зайняли місця біля великого вікна, розклали зошити й ноутбуки. Незабаром до них підійшла знайома фігура - викладачка Саян, у строгому, але затишному одязі, з книгою в руках
- Доброго ранку, дівчата, - м’яко мовила вона, зупинившись біля столу. - Як там Реян? Все гаразд?
Мей злегка усміхнулась і відповіла:
- Так, вона спить. Учора була активна, але почувається добре
- Добре, - коротко кивнула Саян. - Дякую
Не промовивши більше нічого, вона повернулась і тихо пішла з бібліотеки

Через кілька хвилин Саян підійшла до дверей кімнати, де жила Реян. Вона зупинилась, постукала один раз - рівно, впевнено
- Хто там?, - пролунав трохи сонний, але живий голос Реян
- Це я, Саян, - відповіла викладачка і обережно відчинила двері
Перед нею відкрилась доволі домашня картина: кімната напівтемна, промені сонця тільки пробивалися крізь фіранки. На одному ліжку лежала Реян, трохи піднявшись на ліктях, а біля неї сиділа Ада, загорнута в плед, із розкуйовдженим волоссям і чашкою чаю в руках. Саян підняла брови, але нічого не сказала. Її погляд затримався на Аді лише мить - із легким здивуванням, але без осуду
- Не турбуватиму довго, - тихо сказала вона, - просто хотіла переконатись, що ти в порядку
Реян кивнула
- Дякую, все добре… Просто хотіла побути з нею. - Вона кивнула в бік Ади
Саян злегка усміхнулась, ледь помітно
- Це приємно чути. Відпочивайте, але не забудь, що о десятій лекція. І твоя присутність важлива
- Я буду, - тихо пообіцяла Реян
Саян кивнула і, не порушуючи тиші, вийшла з кімнати, зачинивши двері за собою. Після того, як двері зачинились за Саян, у кімнаті знову запанувала тиша. Ада трохи підтягнула плед до підборіддя, дивлячись на Реян, яка вже сиділа на ліжку, спершись спиною до стіни. У її погляді було щось задумливе, навіть тривожне
- А чому вона заходила?, - обережно запитала Ада, спостерігаючи за Реян
Реян зітхнула й опустила погляд
- Напевно, хоче… налагодити стосунки. Матір і дочка. - Вона ледь посміхнулась, але в усмішці відчувалась гіркота. - Але я не думаю, що це надовго
Ада нічого не сказала, просто дивилась на неї з розумінням
- А ще…, - Реян зупинилась, глибоко вдихнула і подивилась прямо в очі Аді. - Мені снився дивний сон. Тижнів зо два тому
- Який?, - м’яко запитала Ада
- У тому сні я була… у тілі сестри Саян. Наче це була я, але інша. Мене там кликали іншим ім’ям, хоча я не змогла його чітко розчути. Все відчувалось справжнім, але не моїм. Було страшно. Я прокинулась у холодному поті. - Вона на мить замовкла. - І відтоді в голові крутиться одне питання: мене точно звати Реян?
Ада притиснулась до неї ближче і обережно взяла за руку
- Тебе звати Реян, - твердо сказала вона. - І ти - це ти. Я знаю тебе такою, яка ти є, і люблю саме цю тебе. Сон - це лише сон
Реян глянула на неї, а в очах блиснула тінь полегшення. Але в глибині все одно жеврів неспокій. Реян сиділа мовчки, але її тіло легенько здригнулось. Вона ледь помітно тремтіла, як від холоду, хоча у кімнаті було тепло. Ада миттєво зреагувала - обійняла її міцно, обережно, ніби боялась зламати щось крихке. Вона притисла Реян до себе, поклавши підборіддя на її маківку
- Все добре... я тут, - прошепотіла Ада
Реян не відповідала, просто схилилась ближче до грудей Ади, шукаючи захисту в її теплі. Її дихання стало рівнішим, вона вже не здригалася так сильно. Здавалося, тривога почала розчинятись, поступаючись місцем тиші. Але раптом одна-єдина сльоза скотилася по щоці Реян. Вона навіть не витерла її - дозволила їй просто впасти. Ада це відчула, але нічого не сказала. Її обійми стали ще ніжнішими
- Ти не одна, - знову прошепотіла вона. - І більше не будеш
Реян злегка кивнула, так і залишившись у її обіймах, на кілька хвилин - просто мовчки, тихо, але вперше за довгий час - спокійно. Вони сиділи в обіймах ще кілька хвилин, поки дихання Реян остаточно не вирівнялось. Тиша між ними була теплою, не напруженою. Нарешті Реян тихо промовила:
- Я… піду в ванну. Треба трохи привести себе до ладу
Ада лише кивнула, провела її поглядом і залишилась у кімнаті, вдивляючись у вікно. У ванній Реян вмила обличчя холодною водою, подивилась на себе в дзеркало. Очі були трохи червоні, але вже без тривоги. Вона зібрала волосся, легенько нафарбувала вії і губи - мінімально, просто щоб не виглядати втомленою. Через п'ятнадцять хвилин вона вийшла з ванни в блакитному платті, яке підкреслювало її легкість і витонченість. Ада глянула на неї і ніжно посміхнулась
- Ти як промінь неба, - тихо мовила вона
- Дякую…, - відповіла Реян, взявши її за руку
Вони вийшли з кімнати разом, крок за кроком, не поспішаючи, тримаючись за руки, і попрямували до їдальні - як завжди, поруч