Глава 2.38: Поїздка

Ранок увірвався в кімнату лагідним світлом, що просочувалось крізь штори. Міла розплющила очі першою. Зітхнула, потягнулась і глянула на годинник
- Ліано, вставай… вже майже шоста, - прошепотіла вона й легенько штурхнула подругу
Ліана з неохотою розплющила очі, перевернулась на інший бік, потім ще раз - і піднялась на лікті
- Уже?.., - сонно пробурмотіла вона
- Ага. Нам же ще встигнути перевірити речі перед від’їздом
Вони обидві встали з ліжок, тихо перевдягались, перекладали щось у рюкзаки. Міла краєм ока поглянула на іншу частину кімнати
- Подивись…, - шепнула вона
Ада й Реян все ще спали в обіймах. Реян лежала обличчям до Ади, одна рука м’яко тримала її за светр біля грудей. Ада спала глибоко, рівно дихаючи, її рука досі лежала на спині Реян, неначе навіть уві сні вона намагалася її захистити
- Не будимо?, - запитала Ліана пошепки
Міла усміхнулась:
- Ще трохи хай посплять. Це, здається, перший нічний спокій для них за довгий час
Ліана кивнула, і дівчата тихенько пішли в ванну кімнату, залишивши ніжний ранок не порушеним

Поки Міла й Ліана вмивались і перевіряли косметички, у ліжку щось ворухнулось. Реян повільно розплющила очі, злегка нахмурившись від ранкового світла, що пробивалось крізь штори. Вона на секунду не розуміла, де знаходиться, але тепле дихання Ади поруч швидко повернуло їй усвідомлення. Вона ще трохи полежала, втупившись у шию Ади, а потім обережно поворухнулась, наче не хотіла її розбудити. Нарешті, сівши в ліжку, Реян протерла очі й озирнулась. Її обличчя було трохи скуйовджене, але з рідкісною м’якістю в погляді
- Уже ранок…, - прошепотіла вона до себе й кинула погляд на Мілу й Ліану, які в цей час укладали волосся перед дзеркалом
Міла обернулась і усміхнулась:
- Доброго ранку, спляча красуне. Як настрій?
Реян потягнулась і зітхнула:
- Як після аварії… але приємної. Ада ще спить?
- Ага, - відповіла Ліана. - І виглядає, як камінь. Навіть не ворушилась
Реян посміхнулась мимохіть, глянувши на Аду. Потім зіскочила з ліжка й пішла до ванної, бурмочучи:
- Добре, що я прокинулась перша… хоч трохи себе приведу до ладу, поки ця моя мама-охоронець не встала
Міла з Ліаною перезирнулись і знову усміхнулись

Ада повільно ворухнулась у ліжку, коли Реян вийшла до ванної. Вона сонно потягнулась, розплющила очі й на секунду розгублено озирнулась навколо. Її рука машинально потягнулась до того місця, де щойно лежала Реян, - ковдра була ще тепла. Ада всміхнулась краєчком губ, потім підвелась, сівши на ліжко, і зітхнула:
- Ну що, пора вставати…
Вона потерла очі, зачесала пальцями волосся й озирнулась. У кімнаті Міла якраз закріплювала хвіст на маківці, а Ліана шукала щось у косметичці
- Доброго ранку, - мовила Ада хриплим, ще сонним голосом
- Нарешті прокинулась, - всміхнулась Ліана. - Твоя “ковдра” вже у ванній
Ада злегка посміхнулась, кивнула й встала, повільно підходячи до дзеркала, щоб глянути на себе
- Котра година?
- Майже шоста тридцять, - відповіла Міла. - Ще є час, але не так багато
Ада кивнула і, трохи зібравшись, дістала щітку, щоб розчесатись. У цей момент двері ванної відчинились, і Реян вийшла, вже переодягнена, з вологим волоссям. Її погляд мимоволі зустрівся з поглядом Ади. Ніяких слів - лише короткий, тихий обмін поглядом. Але в ньому було багато: вибачення, вдячність і щось ще - незриме, але відчутне. Ада усміхнулась трохи тепліше
- Моя черга, - мовила вона й пішла до ванної, ледь торкнувшись плеча Реян, коли проходила повз

Реян вийшла з кімнати Ади, волосся вже було майже сухе - вона лишень швидко пройшлася пальцями по кінчиках, аби не пушилось. Її кроки були тихі, але впевнені. Відчувалось, що вона прокинулась з іншою енергією - спокійною, зібраною, хоча десь у глибині все ще ховалась втома. Зайшовши у свою кімнату, вона побачила, як Мей стоїть перед дзеркалом, накладаючи туш, а Марінет заплітала косу
- О, добрий ранок, - усміхнулась Мей, краєм ока глянувши на неї. - Уже й повернулась
- Доброго…, - відповіла Реян, сівши на ліжко, щоб дістати речі з дорожньої сумки
- Як ніч?, - спокійно поцікавилась Марінет, не відриваючись від зачіски
- Краще, ніж очікувала, - коротко кинула Реян, і це було вже багато як для неї
Мей нічого не сказала, просто усміхнулась і продовжила фарбуватись. Атмосфера в кімнаті була тиха, ніби всі відчували - ранок важливий, попереду довга дорога, і не час для зайвих слів
- Ви вже майже готові?, - спитала Реян, встаючи
- Майже, - відповіла Марінет. - Лиш зачіска й перевірити, чи все взяли
- Добре, тоді я закінчу з речами й виходимо, - кивнула Реян і взялась перевіряти вміст свого рюкзака
Реян розкрила сумку повністю й почала перебирання речей - акуратно складені футболки, зарядні пристрої, блокнот, пачка печива… але ні розчіски, ні лисиці, не було. Вона вже вдруге перевірила бокові кишені, зняла ковдру з ліжка, зазирнула під подушку - нічого. Обличчя поступово змінювалось: від легкого здивування - до явного внутрішнього занепокоєння
- Де вони?.., - пробурмотіла вона собі під ніс, підвівшись
Реян майже панікувала. Вона вже втретє перевернула свою сумку догори дриґом, переглянула всі кишені рюкзака, зазирала під ліжко й навіть перевірила під рушником у ванній - марно. Розчіски не було. Маленької м’якої лисиці - теж
- Ні, ні, ні…, - тихо бурмотіла вона, відкинувши волосся з обличчя. - Вони не могли зникнути просто так…
Її серце билося швидше. Для когось ці речі могли здатись дрібницями, але не для Реян. Лисиця - подарунок з дитинства. Розчіска - завжди була з нею, ще від бабусі. Мей спостерігала за нею мовчки, але з тривогою. Потім, не витримавши, підійшла:
- Реян… можливо, ти щось залишила в кімнаті у Ади? Вчора ж ти там заснула
- Та я…, - Реян затнулась. - Я правда не пам’ятаю. Могла. Я ж усе кинула, як було
- То гайда, перевіримо. - Мей кивнула до дверей
Реян лише різко вдягла худі, прихопила рюкзак - і швидко вийшла з кімнати разом з Мей. Її кроки ставали все швидшими. Усередині щось стискалось, бо думка, що ці речі могли загубитись безповоротно, викликала майже фізичний біль