Глава 2.37:

Реян прокинулась рано - її збурив дивний, неспокійний сон. Не бажаючи турбувати інших, вона обережно вдягнулась, прихопила телефон і тихо вийшла з кімнати. Надворі ще панувала тиша. Свіже повітря трохи прояснило думки, але сон усе ще тривожно пульсував у пам’яті. Вона набрала номер сестри - Саян

У цей час Саян міцно спала. Почувши звук дзвінка, вона неохоче поворухнулась і, не відкриваючи очей, пробурмотіла:
- Хакодо… відповідай
Хакода, який лежав поруч, узяв слухавку
- Привіт, Реян, що сталося?, - запитав він, водночас вмикаючи гучномовець
- Я… я мала дуже дивний сон, - тихо сказала Реян. - Я не можу заспокоїтись, мені треба розповісти...
- Ми слухаємо, - озвався Хакода, а Саян, уже остаточно прокинувшись, присунулася ближче, щоб чути краще
- Все було ніби реальне… Я була в нашому старому будинку, ще до того, як ми переїхали. Все навколо було сіре, але не похмуре - більше як застигле. Ніби час зупинився. Я стояла в коридорі, і з кімнати лунала музика. Така знайома, але я не могла згадати, звідки…, - голос Реян тремтів
- Ти заходила до кімнати? - запитала Саян, її голос став серйознішим
- Так… Я відчинила двері, і там була мама. Вона сиділа спиною до мене й щось писала на аркуші. Я покликала її, але вона не озвалася. Коли я підійшла ближче - аркуш був порожній. А потім вона обернулася… і це була не мама. Це було моє обличчя, але... старше. Вона сказала: “Час скоро вичерпається. Ти маєш знати”. І зникла
- Це справді дивно…, - сказав Хакода. - Ти впевнена, що це був просто сон?
- Не знаю, - зітхнула Реян. - Але після того я прокинулась із дивним відчуттям… ніби мені щось недоговорюють. Щось термінове. Але я не знаю, що
- Все добре, Реян, - м’яко мовила Саян, намагаючись заспокоїти сестру. - Це просто сон. Тобі, мабуть, тривожно, але…
- Ти знову так!, - різко перебила її Реян. Її голос затремтів, але цього разу від гніву. - У мене не завжди все добре, Саян! Ти весь час це кажеш, ніби нічого не відбувається, ніби я вигадую!
На іншому кінці слухавки запала тиша. Саян хотіла щось відповісти, але не встигла - крик Реян уже проривався в динамік
- Ти ніколи мене не розуміла! Ніколи!, - її голос був розпачливим, зламаним

У цей самий момент Ада поворушилась у ліжку. Вона прокинулась від тривожної тиші - відсутності Реян поруч. Доторкнулась до ковдри - вона була холодною
- Реян?, - прошепотіла дівчинка. Але у відповідь була тиша
Вона швидко вдяглась і вийшла надвір, туго затягуючи на собі светр. Холод пробіг тілом, але щось сильніше - тривога - підштовхувало її вперед. І тоді вона почула голос. Ні, не просто голос - крик. Різкий, болісний, емоційно оголений
- Це Реян, - прошепотіла Ада, і її серце стислося
Вона побігла в той бік, звідки лунав крик, не роздумуючи
- У мене завжди все добре, так?!, - кричала Реян у слухавку. Її голос зривався, очі палали - то був крик не до Саян, а в порожнечу, у роками накопичений біль. - Ніби це щось змінює! Ніби ці твої слова колись мені допомогли!
На іншому кінці знову мовчання. Саян не знала, що сказати. Вперше її сестра була такою - відкритою, дикою, зраненою
- Ти ніколи не слухала! Ти не бачиш, що мені погано!, - вигукнула Реян і стисло стиснула телефон у руці. - А я більше не хочу прикидатися!
У цей момент до неї підбігла Ада. Трохи розгублена, але рішуча. Не сказавши ні слова, вона обережно обійняла Реян за талію, пригорнувшись щільно, мовби могла своєю присутністю зняти весь біль. Та Реян, спалахнувши ще сильніше, різко відштовхнула її
- Не лізь до мене!, - крикнула вона. - Залиш мене! Ти нічого не розумієш!
Ада завмерла. Її очі стали круглими від болю, не стільки фізичного, скільки від того, як гірко вразили слова Реян. Вона мовчки зробила крок назад, злякано дивлячись на свою маму. Реян важко дихала, все ще стискаючи телефон, але вже розуміючи, що щось зламалося - не в Аді, а в ній самій. Реян стояла мов вогонь - розпалена зсередини, нездатна стримати бурю, яка рвалася назовні
- Чому ти прийшла?!, - закричала вона на Аду. - Хто тебе просив?! Чому ти завжди повинна все ускладнювати?!
Ада стислась, ніби кожне слово було каменем, що летів просто в серце. Її очі наповнились слізьми, але вона мовчала
- Я…, - пробувала щось сказати, але голос її зник у власному диханні
На іншому кінці слухавки Саян мовчала. Вона дослухалась до кожного слова, і від кожного у неї боліло в грудях. Потім повільно зітхнула, ніби щось важке впало на плечі - і натиснула "завершити дзвінок". Сигнал обірвався. Реян, ще не зовсім усвідомлюючи, що саме зробила, стояла посеред вулиці - із порожнім звуком у вухах і поглядом, що зустрів очі Ади, повні сліз. Реян важко опустилась на найближчу лавку. Її руки тремтіли, у грудях палало щось нестримне, і раптом - усе прорвалося. Вона заплакала - не стримано, не тихо, а голосно, з хрипами, з гірким розпачем, що зривався з кожним подихом. Сльози лилися рясно, як дощ, що довго чекав, аби впасти. Ада стояла осторонь. Розгублена. Злякана. Не знала, чи варто знову підійти. Та щось підказало їй - мовчки, не кажучи ні слова - сісти поруч. Просто бути поруч. Минуло хвилин двадцять. Плач Реян не вщухав - вона ревіла так, ніби все накопичене в ній роками виходило назовні. Та згодом голос її стишився. Вона важко зітхнула, ще раз схлипнула, і - ніби знесилена - поклала голову на ліве плече Ади. Її голос був тихий, майже дитячий:
- Що зі мною не так?
Ада не відповіла одразу. Вона лише обережно поклала руку на Реян, стискаючи її - без слів, без осуду. Просто - поруч. Реян ще кілька хвилин сиділа мовчки, втупившись кудись у землю, притулившись до плеча Ади. Її голос був майже нечутним, ледь вловимим на фоні ранкової тиші:
- Дякую… що не залишила мене
Ада злегка усміхнулась - не від радості, а від полегшення, що мама нарешті почула себе. Вона відповіла просто й серйозно, ніби говорила не дитина, а душа, що пройшла більше, ніж мала б у свої роки:
- Через будь-які складності краще проходити не самій. Але іноді… люди хочуть бути наодинці. Арія завжди мені казала: якщо людина не хоче говорити одразу - просто почекай. І вона виговориться, коли буде готова
Реян здригнулася - ці слова влучили точно в серце. Вона раптом згадала, як часто сама замикається, відштовхує… і як рідко хтось досиджує поруч досі, доки вона знову не стає собою. Вперше за довгий час вона по-справжньому відчула, що не сама. Реян довго мовчала. Потім повільно підвела голову з плеча Ади, витерла сльози з щік, але не відводила погляду - їй хотілось нарешті сказати те, що давно сиділо всередині
- Ти знаєш…, - тихо мовила вона. - Від Арії завжди йшло якесь… материнське тепло. Я це відчула ще тоді, коли вперше її побачила. Вона навіть нічого не сказала - просто була. Але я ніби одразу зрозуміла: от воно, справжнє. Те, чого мені завжди так не вистачало…
Ада слухала уважно, не перебивала. Її очі світилися тим самим розумінням, яке, здавалось, ще вчора було для Реян недосяжним
- Я надихаюся нею, - зізналась Реян. - Її силою. Її спокоєм. Її любов’ю до тебе. Вона… така, якою я теж хочу бути. Але... не завжди вмію
Вона зітхнула, опустивши погляд
- А ти, Адо…, - її голос затремтів. - Ти заслуговуєш на маму, яка не кричить. Я знаю
Ада мовчки взяла Реян за руку
- Я тебе люблю, - просто сказала вона. - І я бачу, що ти стараєшся. Це важливо
Не сказавши більше жодного слова, Реян повільно опустилась на коліна просто перед Адою. Її очі були вологі, але вже не від розпачу - від ніжності, вдячності, любові, яку вона більше не стримувала. Вона обережно, але міцно обійняла Аду за шию, притискаючи її до себе, ніби хотіла закрити собою весь світ. Ада одразу ж відповіла, м’яко обійнявши Реян за талію. Їхні обійми були справжні - мов оберіг, який нарешті знайшов свій сенс. Вони так і сиділи посеред ранкового простору - дві душі, різні, але нерозривно пов’язані. Мовчки. Спокійно. Разом