Глава 2.36: Ліна...

Ранкове сонце лише починало пробиватись крізь вікна академії, коли Реян розплющила очі. У кімнаті панувала тиша - Мей та Марінет ще спали, їхнє дихання рівне і спокійне. Не бажаючи нікого розбудити, Реян обережно вибралась з ліжка, швидко провела ранкову гігієну та перевдяглась у темні джинси й просту сорочку. Її рухи були чіткі й стримані - вона знала, що має зробити. Сівши посеред кімнати на підлогу, вона на кілька хвилин заплющила очі та зосередилась, відчуваючи присутність Ліни. Думки повернулись до того, що не давало їй спокою останнім часом. Реян глибоко вдихнула, взяла зі столу сигарету й вийшла в коридор. Вона безшумно підійшла до кімнати Шимі та Ліни, обережно прочинила двері й зайшла, наче тінь. З темряви вона підсіла до Ліни та легко торкнулась її плеча. Ліна прокинулась, трохи спантеличена, ще не розуміючи, хто перед нею. Побачивши Реян, вона здивовано сіла, а Реян лише коротко мовила:
- Нам треба поговорити. Особисто
Без зайвих слів Ліна перевдяглась, відчуваючи тривогу, яку не могла ще пояснити. Разом вони вийшли в коридор, прямуючи вглиб академії. Реян по дорозі взяла у Джин ключі, не пояснюючи нічого - лише обмінявшись коротким поглядом. Джин мовчки кивнула, відчувши в очах Реян щось важке й особисте. Вони увійшли в одну з потаємних кімнат бібліотеки. Старі двері тихо зачинились, і Реян замкнула їх зсередини. У приміщенні було затишно, пил осідав на старовинних книжках, а стіни ніби тримали в собі тисячі нерозказаних історій. Вони мовчали. Дві-три хвилини - наче вічність. Реян стояла біля вікна, запалила сигарету. Дим ліниво закрутився в повітрі. Ліна сіла, опустивши очі. Нарешті, з тишею в голосі, яка звучала гучніше за крик, Реян сказала:
- Чому ти мене покинула?
Це питання повисло між ними, напружене, болюче, як рана, що не загоїлась. Очі Реян були спокійні, але всередині - буря. Усе, що залишалось Ліні - відповісти. Реян стояла мовчки, притискаючи сигарету між пальцями, дим вже майже згасав. Її погляд був спрямований кудись повз Ліну, але вуха ловили кожне слово. Ліна сіла на стілець, руки на колінах стислись в кулаки. Вона глибоко вдихнула й почала:
- Мені було п’ять. Я прокинулась того ранку й почула, як мама пакує речі. Ми мусили поїхати - татові запропонували роботу в іншому місті, і це сталось... раптово. Я дуже хотіла сказати тобі, попрощатись. Попросила батьків - але вони не дозволили. Казали, що часу немає, що ми спізнюємось. Я стояла біля дверей і ридала, Реян... Я не хотіла їхати
Вона затнулась, але швидко продовжила:
- Минуло дев’ять років. Мені було чотирнадцять, коли я знову попросила: «Я хочу побачити Реян». І цього разу вони погодились. Я приїхала... а ти вигнала мене. Я не знала, що сказати. Просто пішла. Тоді я повернулась додому, підійшла до мами - і просто обійняла її та заплакала. Ми поїхали з міста того ж дня
Ліна опустила голову, в голосі задзвеніли ноти давнього болю:
- Я сумувала за тобою весь цей час. Всі ці роки ти була в моїх думках. Ти - та, кого мені не вистачало завжди. Я не покидала тебе з власної волі...
Вона нарешті підвела очі на Реян - повні смутку, надії і винуватості. Простір між ними був наповнений тишею, що важила більше за будь-які слова. Реян сиділа навпроти Ліни, тиша між ними густішала, наче перед грозою. Вона повільно загасила сигарету, не відводячи погляду від столу, і почала говорити тихо, але чітко:
- Коли тебе не стало… Мені було лише п’ять. Я не розуміла, що сталось. Просто в один день ти зникла. Без прощання, без жодного слова. Я сиділа біля вікна і чекала. Думала - може захворіла, може запізнилась. А потім день… другий… третій…
Вона зітхнула й на мить закрила очі:
- Я замкнулась в собі. Ні з ким не хотіла говорити. Думала, що, якщо тобі можна було піти мовчки, то і всім іншим так само. Перестала довіряти. Навіть сестру не пускала до себе - пів року. І лише через рік змогла хоч трохи зблизитись з батьком. Хоч він і так рідко був удома
Реян підвела очі, вже більш спокійно:
- Але найважливіше… я дізналась, що я не рідна донька своїх батьків. Мене всиновили. Моя біологічна мати… працює тут, в Академії. Це Саян - викладачка
Вона знизила плечі, мовби кидаючи тягар:
- Ти була єдиною справжньою частиною мого дитинства. Коли ти зникла - все наче обвалилось. І навіть коли ти прийшла через дев’ять років… я була ще не готова пробачити, бо ще не загоїлась
Її голос затих. Реян дивилась прямо на Ліну, без злості, але з болем, який довго носила в собі. Реян відвела погляд, ніби ще не наважувалась повністю дивитись Ліні в очі, й додала тихо:
- І ще… Коли я побачила тебе вчора ввечері в академії…, - вона ковтнула слину. - Я була просто в шоці. Все ніби накрило одним потужним ударом. Ти ж була у всіх моїх спогадах - а тут жива переді мною. Моє тіло, моя сила… я не змогла її стримати. Просто… не змогла
Реян трохи затремтіла, але стрималась, знову глянувши на Ліну:
- Я почувалась так, ніби весь світ навколо зник. Тільки ми з тобою. І все, що я переживала всі ці роки, мовби повернулось одним спалахом. Цей шок… він досі зі мною
Ліна, зворушена, обережно простягнула руки вперед:
- Може… обіймемося?..
Реян трохи посміхнулась сумно, але похитала головою:
- Пробач. Поки що - ні. Це ще занадто. Але я хочу… хочу спробувати знову бути подругами. Наново. Може повільно, обережно. Але я не проти налагодити дружбу
Вони обоє замовкли, між ними зависла нова - вже не болісна, а тепла тиша. Перша ниточка відновленого зв’язку вже простяглась між ними

О сьомій ранку мей і марінет прокинулись у своїй кімнаті. Ліжко реян було порожнім, але дівчата не здивувалися - це вже стало звичним. Вони спокійно зробили ранкову гігієну, перевдягнулись у зручний одяг і вирушили до їдальні. Там, за одним зі столиків, вже сиділи Ада, Міла, Ліана та Шимі. Вони розмовляли між собою та сміялись, час від часу відпиваючи чай або каву. Коли мей і марінет підійшли, всі привітались, і компанія стала повнішою - ранкове тепло й атмосфера були приємно спокійними. Коли Мей і Марінет сіли за стіл, вони одразу ж поділилися з компанією спостереженням: зранку Реян у кімнаті не було. Ада миттєво занепокоїлася, її обличчя змінилось - тривога промайнула в очах. Шимі додала, що й Ліни зранку в кімнаті також не було. Ця новина тільки поглибила хвилювання Ади. Атмосфера за столом напружилась, кожен почав обмірковувати, де могли бути дівчата. Але раптом Мей, поглянувши убік, помітила знайомі силуети. Вона нахилилася до інших і тихо прошепотіла:
- Реян з Ліною йдуть сюди...
Всі одразу замовкли. Напруга застигла в повітрі. Реян підходить мовчки, не озираючись, і одразу сідає поруч з Адою. Без слів вона нахиляється і цілує її в щоку. Ада застигла на мить, трохи здивована, але її тривога миттєво згасає. Ліна ж усміхнулась і спокійно привіталася з усіма, немов нічого особливого не сталося. Тиша за столом поступово почала танути. Міла, яка саме доїдала свій сніданок, підняла очі на Реян і Аду, трохи схиливши голову, і з легкою усмішкою запитала:
- То ви знову разом?
Перед тим як Ада встигла щось сказати, Реян випросталась, злегка підняла підборіддя, її погляд став упевненим і твердим. Вона гордо, майже з викликом, промовила:
- Так. Ми знову разом
В повітрі повис короткий момент тиші. Міла здивовано розплющила очі, ледь не подавившись останнім шматочком. Вона закашлялась і, нарешті оговтавшись, вигукнула:
- Нічого собі… Це новина! Але... круто! Я рада за вас!
Усмішка м'яко з’явилася на її обличчі, а атмосфера навколо одразу стала теплішою. Інші за столом переглянулись, деякі почали усміхатись, хтось тихо зітхнув із полегшенням. Напруга остаточно спала