Глава 2.33: Зустріч Реян і Шимі...

Посеред ночі Реян різко прокинулась. Її серце билося пришвидшено, подих був важким. Образ зі сну не відпускав: хтось стоїть перед дверима будинку. Тінь, знайома постать, і тривожне передчуття. Вона повільно встала з ліжка, накинувши на плечі тонку кофту, і тихо, щоб не розбудити Аду, вийшла з кімнати. Сходами спустилася на перший поверх. В будинку панувала тиша, лише ледь чутно цокав годинник. Вона підійшла до дверей, трохи вагалася, але… відчинила. На ґанку стояла Шимі. Реян завмерла, очі широко розплющені, подих затримався
- Шимі?.., - ледь чутно промовила вона. - Що ти… робиш тут?..
Шимі дивилась прямо в очі Реян. Трохи втомлена, але рішуча. Її голос був тихим, але впевненим:
- Мені треба з тобою поговорити
Тиша зависла між ними, напружена і щільна, як нічне повітря. Реян кілька секунд просто дивилась на Шимі, потім мовчки сказала:
- Зачекай хвилину
Вона тихо зачинила двері й піднялась у кімнату. Ада мирно спала, обійнявши подушку. Реян швидко накинула чорну худі, засунула в кишеню запальничку й пару сигарет, та гроші. Вдихнула глибше, глянула на себе в дзеркало - очі були тривожні, але тверді. Вона вийшла на вулицю
- Пройдемося до магазину?, - спитала, не дивлячись на Шимі, лиш кинувши погляд уперед
Шимі кивнула, і вони пішли. Було тихо. Місто спало. Лише ліхтарі мерехтіли своїм теплим світлом, розливаючи довгі тіні. У магазині Реян мовчки взяла пляшку шампанського, кинула на касу купюру й вийшла з пляшкою в пакеті
- Куди хочеш?, - кинула Шимі. - Є одне місце неподалік… нікого не буде
Вогник від запальнички м’яко засвітив їй обличчя. Вона зробила першу затяжку, зітхнула й поглянула на Шимі
- Ти досі хочеш поговорити?, - її голос був рівний, але всередині все клекотіло
Вони зайшли в ліс. Холодні гілки торкались одягу, сухе листя шаруділо під ногами. Реян ішла трохи попереду, мовчки, як завжди, коли щось боліло. Коли дістались невеликої галявини, де часто сиділи з Саян або з батьком, Реян зупинилась. Вона відкрила шампанське тихим пшшш, зробила ковток і закурила. Шимі стояла поруч, дивлячись на неї з ледь тремтячим поглядом
- Реян… те повідомлення... про розставання. Ти справді все вирішила? Без слів? Без шансу?..
Реян зробила ще одну затяжку, видихнула повільно, ніби витягувала з себе зайве повітря разом із всім болем
- Я не змогла інакше, - нарешті сказала вона. - Тоді все навалилось. Я… я себе не контролювала. Сила, сни, голоси. І той страх, що я зроблю боляче не тільки собі, а й тобі
Шимі мовчала. Не було гніву в її очах, лише тиха образа і щось глибше - співчуття. Реян навіть не дивилась на неї. Вона тримала шампанське в одній руці, сигарету - в іншій. Дим розчинявся в прохолодному повітрі ночі
- Я знала, що буде боляче. Але не уявляла, наскільки
- Тобі? Чи мені?, - нарешті спитала Шимі
Реян затремтіла на мить, відпила з пляшки:
- Нам обом. Але якщо б я залишилась... як раніше... ти б постраждала більше. Я тоді сама себе не впізнавала
Вона нарешті глянула на Шимі. У очах стояла втома, біль і щось інше - та сама ніжність, яка жила в ній завжди, хоч і глибоко схована
- Я досі себе не впізнаю, Шимі...
Реян зроюила втяг та родовжила монолог:
- Я не забула її... Хоч скільки не тікала, хоч як старанно будувала стіни, вигадувала причини, ховала погляд - я не забула. І навіть не змогла зупинити. Я кохала її весь цей час. Кожен день. Кожну ніч, коли засинала з думками, що вже не повернеться, не погляне, не скаже: "Я тут". А вона була. В мені. Всередині. В кожному подиху. Я щаслива з нею. Навіть коли мовчимо. Навіть коли просто йдемо поруч, мовчки, тримаючись за руки. З нею мені не треба бути кимось - я просто є. Я - Реян. Сильна, вразлива, заплутана, жива. І вона це приймає. Пам’ятаю той вечір. Я накричала. Зірвалась. Вилила все: страх, втому, злість. Гадала, що злякається, що піде. Бо всі йшли. Завжди. Я тоді полетіла на гору, думала, що все. Кінець. Вона ж не витримає цього всього в мені. А вона витримала. Прийшла. Не докоряла. Не питала. Просто була. Сіла поруч. І я мовчала, бо що могла сказати? "Пробач"? Це було надто мало. А вона просто тримала тишу. І вона лікувала сильніше, ніж будь-які слова. Я знала тоді, що все ще кохаю. І що, мабуть, завжди буду. І навіть зараз, поруч із тобою, я не відчуваю нічого. Лише тінь провини. Ти - хороша. Ти заслуговуєш на когось, хто кохатиме тебе так, як я кохаю Аду. Але це не я. І ніколи не була я. Бо моє серце - у її руках. Завжди було. І завжди буде
Шимі довго мовчала. Вітер обережно торкався її волосся, а легке шампанське в повітрі пахло тишею між ними. Вона дивилась на Реян і в очах її була не злість - лише сум і світло розуміння
- Я знала, - тихо промовила Шимі, дивлячись вдалечінь. - Десь у глибині себе... я завжди знала, що ти не моя
Вона ковтнула повітря, як щось гірке, але необхідне
- Але я все одно кохала тебе. Не так, як у фільмах, не так, як у книжках. Я кохала тебе тоді, коли ти не відповідала на мої повідомлення. Коли сиділа мовчки поруч і думками була десь далеко. Я кохала тебе, коли ти посміхалась, але не мені. І навіть коли ти плакала в сні - я хотіла обійняти тебе, хоча знала, що сниш про когось іншого
Шимі подивилась на Реян:
- Я не злюсь. Я не ображена. Бо те, що було - для мене було справжнім. І я вдячна, що могла бути поруч. Навіть якщо твоя любов була не для мене
Вона обережно торкнулась руки Реян, ніби востаннє
- Ти маєш бути щасливою. З Адою. Бо я ніколи не бачила в твоїх очах такого світла, як коли ти говориш про неї
Настала тиша. Шимі усміхнулась крізь вологу в очах
- А я? Я якось впораюсь. Просто… треба буде час
Реян сиділа на поваленому дереві, ковтала прохолодне повітря ночі й водночас - важкість на серці. Вона глибоко вдихнула і подивилась на Шимі, її очі тремтіли від щирості
- Пробач..., - прошепотіла. - Я не мала права морочити тобі голову. Я просто була розгублена, зла на себе... Але ти не заслуговувала на це. Ти добра, справжня... і я винна перед тобою
Шимі мовчала кілька секунд, а потім злегка усміхнулась і поклала руку на плече Реян
- Все добре, - тихо сказала вона. - А знаєш, мені вже давно подобається інший...
Реян здивовано зиркнула на неї
- Хлопець. Його звати Зефір. Він маг землі... може ходити крізь стіни
Реян ошелешено зітхнула
- Вау. Це... неочікувано. Але звучить круто. Я щиро бажаю, щоб у вас усе склалося
Шимі скромно усміхнулась, але в її погляді був сумнів
- Я боюся підійти до нього. Він здається таким... іншим. Я не знаю, що сказати
Реян усміхнулась тепліше, спогади прорізали її мов сонячні зайчики
- Знаєш, для мене завжди було легко робити перший крок. Так почалось усе з Адою. Я підійшла до неї на парі, коли в неї зовсім не виходило стріляти з лука. Просто сказала: "Навчити?" - і це було найкраще рішення в моєму житті
Вітер лагідно зрушив гілки над ними. Шимі замислено подивилась угору, а потім - на Реян
- Можливо, я теж спробую. Якось... по-своєму
Вони ще довго сиділи поруч, в тиші, яку не потрібно було заповнювати словами. Коли тиша на мить опустилася між ними, Шимі зітхнула й подивилась на Реян із легким усміхом:
- Знаєш… я рада, що прийшла. І що ми поговорили
Реян кивнула, глянувши на неї м’яко:
- Я теж. Було важливо. І… якщо ти не хочеш зараз іти назад сама - залишайся у мене. У вітальні є зручний диван, ковдри є. Я зроблю чай… або ще трошки шампанського, - вона підморгнула
Шимі засміялась тихо:
- Диван і чай звучать краще. Але ти правда не проти?
- Та ти що, - Реян усміхнулась. - Мені буде спокійніше, якщо ти залишишся. Все ж ніч, і ліс…
- Домовились, - відповіла Шимі. - Але тільки якщо обіцяєш не давати мені цієї твого страшенної трав’яної настоянки, якою ти любиш лікувати стрес
Реян засміялась і піднялась на ноги:
- Ну добре, тільки чай. Пішли
Вони поволі рушили назад до будинку, крізь затишну ніч, яка вже не здавалася такою важкою. Усередині все ще світилось одне маленьке вікно - теплий вогник дому, де їх чекала нічна розмова, ковдри і трохи спокою після довгого дня