Глава 2.30: Шимі

Шимі, перетворившись на вовкулаку, рушила за слідом Реян. Її тіло змінилося - шерсть вкрила шкіру, зір загострився, нюх став неймовірно чутливим. Сліди, що для інших були б непомітними, для неї світилися, мов зорі в нічному небі. Вона йшла тільки вночі, коли темрява вкривала землю й усе навколо завмирало. Тиша ночі була її союзником, а місяць - провідником. Удень Шимі ховалася - відпочивала в глухих лісах, у порожніх печерах чи глибоко в тіні густих дерев. Сонце було надто яскраве для її нової сутності, а людям краще було не бачити, хто бродить їхніми землями, поки вони сплять. Вовча форма надавала їй сили, але й забирала частину контролю. Вона мала постійно нагадувати собі, навіщо вона йде, за ким. Реян була десь попереду. І Шимі відчувала це всім нутром

День перший
Шимі прокинулась у тіні старого дуба. Земля ще тримала нічну прохолоду, і шерсть на її спині була трохи волога від роси. Вона витягнулася, тріснула лапами і підняла морду вгору. У повітрі залишався слід Реян - тонкий, майже примарний, але впізнаваний. Її ніс тремтів. Вона рушила. Ніч була тиха. Шимі бігла стежками, перестрибувала через повалені дерева, зупинялась, нюхала повітря, ловила слід. Серце билося рівно. Вона знала: вона попереду

Сон першого дня
Їй снився будинок із дерев’яними вікнами, де пахло хлібом і теплим молоком. Реян сиділа на підвіконні, дивилася на неї крізь світло - лагідне, весняне. Вона усміхалася і мовчки простягла руку. Але коли вона тягнулась до неї - вікно розсипалося на скалки, а вона зникла у тумані

День другий
Сонце сходило, коли вона дісталась скелі біля річки. Тут пахло димом - Реян розпалювала вогонь. Шимі лягла в густий папоротник, прислухалась до шелесту лісу. Очі її мимоволі закривались. Вона бачила сни - іноді себе з Реян, іноді кров, місяць і дикі зойки з глибин лісу. Увечері, коли світ заховався за обрієм, вона знову піднялась. Лапи легко ступали по вологій землі. Реян йшла на північ. І вона - за нею

Сон другого дня
Шимі стояла у полі серед місяця. Вона - не вовк і не людина, щось між. Реян стояла навпроти, тримала у руках ліхтар. Вона запитала:
- Скільки в тобі залишилось мене?
Вона не встигла відповісти, бо землю прорізав виття - її власне. І вона прокинулась із тремтінням у грудях

День третій
Грозова ніч. Блискавки розсікали небо. Шимі, промокла до кісток, не зупинялась. Мокрий слід був важким для переслідування, але вона вперто йшла. Один раз злякала табун оленів, які бігли стороною. Її не цікавили. Вранці знайшла напівзруйновану мисливську хату. Заховалась під навісом. Холод пробирав до кісток. Вовча форма зберігала тепло, але всередині - була боротьба. Її людське "я" сумувало, її вовча частина - мовчки спостерігала

Сон третього дня
Цього разу снилася не вона, а інші - ті, кого вона втратила. Стара бабуся з хутра, яка колись навчила її варити чай із польових трав. Батько, що співав пісень під гітару. Їхні голоси змішувались із вітром. А потім знову з’являлася Реян, тримала її за обличчя і казала:
- Повертайся, поки не пізно

День четвертий
Шимі прокинулась голодна. На полюванні вона не була вже давно. Та слід Реян став чіткішим. Вона залишила шмат хліба - може випадково, а може... як знак? Вона підібрала крихти, вдячна навіть за це. Йшла швидше. Вночі перетнула стару дорогу. Там були свіжі відбитки ніг. Реян. Вона була зовсім близько. Шимі вивела коротке виття - не надто голосне, щоб не привернути зайвих вух, але достатньо, щоб, може, вона почула

Спогади, що неслись у ній
Вона пригадувала, як вони з Реян тікали під дощем, сміялися, коли в них не було нічого, крім старого ковдра і одне одного. Як він витирав їй сльози, коли вона вперше відчула "це" в собі - жагу до дикості, щось темне, первісне. Він не боявся. Він цілував її тоді, мовби знав, що це - не прокляття, а дар

День п’ятий
Ліс став рідшим. Вона вийшла на край поля, де стояли руїни старої вежі. Тут запах був найсильнішим. Реян була тут недавно. Вона зупинилась, вдихнула повітря глибше, ніж будь-коли. Шимі ще не знала, чи буде там зустріч, чи лиш новий напрямок пошуків. Але вона відчувала - п’ять ночей у дикому тілі зробили її сильнішою. І вона була ближче до Реян, ніж будь-коли

П’ятий день - пробудження
Після чергового сну, де вона бачила Реян у вовчій формі поруч із собою, вона прокинулась і довго лежала. Її серце билося інакше. Вона відчула: вона кличе її не лише через запах і слід. Вона - теж змінюється. Шимі зірвалася з місця і побігла. Може, вона стала, як вона? Може, вони нарешті зустрінуться не як втікачка і переслідувачка, а як двоє, кого зв’язала ніч

Шоста ніч
Ліс потемнів, став глухим. Тут навіть птахи не кричали. Шимі пробиралась між деревами, що росли щільно, мов охоронці якогось старого таємного місця. В повітрі висів запах моху, дощу і... крові. Але не Реян. Хтось інший. Вона завмерла. Вдалині - зграйка вовків. Звичайних, диких. Один із них вийшов уперед. Молодий, рудуватий. Вони зустрілись очима. Він не гарчав. Нахилив голову. Визнав її. Шимі пройшла повз - її кров більше не пахла страхом. Вона була частиною цього світу. Тимчасово - але достатньо, щоб ліс прийняв її

Сьомий день
Сонце припікало сильніше, ніж у попередні дні. Шимі лежала в печері, що виходила до озера. Вода - кришталево чиста. Вона подивилась на своє відображення. Очі вже не були цілком її. В них жила тінь. Але десь глибоко - лишився вогник. Пам'ять про поцілунок. Про ім’я. Вона пригадала, як вони з Реян разом дивилися зорі, коли були в академії на містку. Як вона сказав:
- Навіть якби ти стала звіром, я все одно тебе впізнала би
І тоді вона засміялась. А зараз... вона мовчала