Глава 2.29: Загадка...

Світло ранкового сонця м’яко падало на столи їдальні. Академія ще дрімала, але сніданок уже тривав. За одним зі столів, ближче до вікна, сиділи Мей, Марінет, Ліана й Міла. Вони їли повільно, мовби не мали апетиту, кожна у своїх думках. Мей озирнулась, а тоді озвучила те, що давно висіло в повітрі:
- Де Шимі?
Ніхто не відповів. Тиша зависла, як щось незручне. Міла опустила погляд у чашку, Ліана зціпила зуби, а Марінет просто мовчки глянула у вікно. Раптом позаду них хтось поворухнувся. З-за сусіднього столу, майже беззвучно, підвела очі Ліна. Її голос був спокійний, ніби нічого особливого не сталося:
- Шимі пішла прогулятись
Усі обернулись. Мей різко:
- Одна?! Чому ти її відпустила?
Ліна не здригнулась. Її погляд був незворушним, як завжди. Вона відповіла просто:
- Вона сама так сказала
І, не додавши більше ні слова, вона знову повернулась до свого столу. Спокійно взяла шматок тосту, зробила ковток чаю і продовжила їсти, ніби розмова вже закінчилась. Марінет прошепотіла:
- Вона не мала йти сама…
Міла стурбовано глянула на Мей:
- Думаєш, щось сталося?
Ліана дивилась на спину Ліни, яка не подавала більше жодної реакції. Всі відчули це - щось не так. Але ніхто не знав, що саме. І це було найгірше. Тиша після слів Ліни тривала ще кілька секунд, але потім Міла, щоб хоч якось розрядити повітря, запитала:
- А… Реян? Ви щось знаєте?
Марінет і Мей перезирнулись. Відчувалось - вони знали більше, але довго мовчали. Нарешті Мей обережно відповіла:
- Ми... не хотіли казати без потреби. Але, здається, тепер це важливо
Ліана нахилилась ближче, як і Міла. Марінет сказала тихо:
- Реян дуже захворіла. Серйозно. Це не просто застуда чи щось легке. Вона ледве стоїть на ногах, і... все це сталося буквально кілька днів тому
Міла закусила губу:
- Але ж вона була здорова… Тренувалася...
Мей зітхнула:
- Саме тому це дивно. Наче її щось виснажує. Її ніби... щось забирає зсередини. І в той самий час - припало Саян
- Саян?, - перепитала Ліана, вже насторожено. - Чекай… це ж -
Міла аж схопилась:
- Вона на сьомому місяці?!
- Так, - прошепотіла Мей. - І тепер… ми не знаємо, хто має більше ризику: Реян, Саян… чи її дитя
Настала мовчанка. Навіть Ліна, за сусіднім столом, неначе завмерла - ложка зависла на півдорозі до рота. Але вона нічого не сказала. Ніхто не сказав. Ліана прошепотіла:
- І Шимі одна десь у дикому лісі...

Після сніданку ніхто особливо не поспішав. Кожна з дівчат затрималась на мить - хто допивав чай, хто мовчки дивився у вікно. Але дзвінок, як завжди, прозвучав рівно. Сухо. Безжально. Академія не знала пауз. Мей мовчки піднялась, слідом - Марінет. Ліана і Міла ще кілька секунд стояли, ніби намагаючись повернутись у реальність, а потім рушили вслід. Коридори були напівпорожні. Всі йшли мовчки, з підручниками в руках, але думки залишались на сніданку. Шимі. Реян. Саян. Немовля. І тиша, що зависла між словами. Всі зайшли в класи. Почалась перша пара. Але… Мей не записувала, як завжди. Її ручка просто лежала на зошиті. Марінет крутила перо між пальцями, зосереджено дивлячись у порожнечу. Ліана сиділа прямо, але її очі ковзали до вікна. А Міла гортала сторінки не тієї книги. Вони були там. Але не зовсім. А десь далеко, в іншому світі, вовча кров ще кипіла. І дихання когось рідного звучало серед дерев

Перша пара
Клас залитий м’яким світлом. Викладач щось пояснює - про природу енергії зв’язку між партнерами, про ментальні хвилі у стані Саян. Слова звучать, але майже не вникають. Міла сиділа, схилившись над зошитом. Але замість нотаток - телефон у долоні, схований за обкладинкою. Вібрація
Ада: З Реян все ще погано. Стан стабільний, але... нікого не впускає. Навіть мене. Лежить у темряві, мовчить. Як не вона. Я хвилююся
Міла одразу випрямилась. В голові - десятки думок. Симптоми, етапи, відлуння посттравматичного стану. І ще - вагітність. Тиск. Ізоляція. Вона набрала швидко:
Міла: Це схоже на реакцію закриття - самоізоляція від перенавантаження. Вона втрачає контроль або боїться втратити. Тримай зв'язок. Не лізь силою, але давай зрозуміти: ти поруч. Вона має знати, що її бачать, навіть у темряві. Запропонуй щось просте. Не "поговори", а, наприклад, "просто стисни руку, якщо чуєш мене". Тіло іноді відповідає, коли свідомість мовчить
Ада не відповіла одразу. Міла прибрала телефон, зробила вигляд, що слухає. Але її очі вже не повертались до дошки

Після того, як викладач дав завдання і всі поринули в нудне переписування схем, Міла тихенько нахилилась до Ліани. Її голос був приглушений, але серйозний
- Ліано, тільки нікому…, - вона ковзнула поглядом по класу. - Писала Ада
Ліана зиркнула на неї з-під лоба:
- Що з Реян?
- Все погано. Вона нікого до себе не пускає. Лежить у темряві. Мовчить. Не реагує
Ліана стисла ручку. Її пальці побіліли
- Ти щось сказала їй?
- Звісно. Я б не змогла мовчати. Це класичне емоційне закриття. Я порадила їй дати Реян прості сигнали - без тиску. Наприклад, просто сказати: "Стисни руку, якщо чуєш мене." Таке іноді прориває навіть глибоку відстороненість
Ліана мовчала кілька секунд. Потім прошепотіла:
- Ти реально крута. Не просто хвилюєшся - ти розумієш
Міла злегка посміхнулась, але в її очах залишалась тривога
- Я просто хочу, щоб вона не зламалася. Бо якщо вона - то і Саян...
- І дитя, - додала Ліана, ледь чутно
Міла кивнула. Обидві замовкли. Але тиша між ними вже була не холодною. Вона була як щит. Як обіцянка: ми не дамо їм впасти

На парі Шимі насала Реян. Вони поспілкувались. Реян довго дивилась на екран, поки пальці нерішуче бігали клавіатурою. Кілька разів стирала, змінювала слова. І тільки коли речення звучало по-людськи - щиро, без прикрас - вона натиснула «Відправити»:
Реян: Привіт, як ти? Як пройшов твій день? Я знаю, що вчора все було складно, але хочу, щоб ти знала, що я думаю про тебе. Якщо хочеш поговорити, я тут
Вона перечитала ще раз. Серце билося гучно, як ніби кожен удар міг перекреслити відповідь. А що як вона не відповість?