Глава: 2.11:

Міла швидко нагнала Реян, зберігаючи певну дистанцію, поки не наздогнала її, обережно торкнувшись її плеча
- Реян, зупинись, будь ласка. - Її голос був м’яким, але переконливим. - Я знаю, що тобі боляче, але давай поговоримо, добре?
Реян повільно обернулася, а її очі були наповнені сумом і слізьми, що вже не могли зупинитись
- Я не хочу чути цього, Міло. Я не знаю, як мені бути з усім цим. Ада мені зрадила. Вона могла б сказати правду. Чому вона не сказала? Я не розумію що вона добивається, якщо я кожен раз закриваюсь як вона починає цю тему, - її голос тремтів від емоцій
Міла, повільно підходячи ближче, обняла її, не намагаючись переконувати або виправдовувати. Вона просто була поряд, даючи зрозуміти, що Реян не одна. Міла обережно поклала руку на плече Реян, намагаючись заспокоїти її, не змушуючи відчувати, що все це нав'язано
- Давай підемо в кімнату, - тихо сказала вона, - поговоримо там, без шуму і без зайвих очей. Я знаю, що тобі важко, але давай це зробимо спокійно
Реян подивилася на Мілу, її очі були все ще наповнені слізьми, але в них з'явився і промінь надії. Вона кивнула, ніби зрозуміла, що це буде найкраще рішення на цей момент. Вона була втомлена від емоцій, і їй потрібен був простір, щоб розібратися з усім, що відбулося
- Добре, - сказала вона, повільно стискаючи кулаки, як би намагаючись стримати біль. - Підемо
Міла тихо посміхнулася, ведучи її назад до кімнати, де вони могли бути наодинці, без будь-яких перешкод і зовнішнього тиску. Як тільки двері за ними зачинилися, Міла заспокоїливо поставилася на диван і погладила Реян по руці, щоб вона відчула себе менш самотньою в цьому болю
- Розповідай, якщо хочеш, - м'яко промовила Міла, - я тут. Що б не сталося, я вислухаю
Реян сіла на ліжко і заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Її голос звучав тремтячим, коли вона почала:
- Мені боляче... Тому що я завжди вважала, що Ада - моя подруга та дівчина, що я можу їй довіряти. Але вона не сказала мені правду. Вона мала можливість, вона могла б це зробити, а тепер... зараз я не знаю, як знову все повернути
Міла сиділа поруч, спокійно слухаючи, не намагаючись перебивати. Вона знала, що цей момент потрібен для того, щоб Реян могла звільнитися від емоцій і почати розуміти, чому так сталося
- Я розумію твої почуття, - сказала Міла після короткої паузи. - І це нормально, що тобі важко. Але чи ти готова дати Аді шанс пояснити все? Може, вона просто боялася тебе поранити
Реян, все ще закривши очі, повільно зітхнула, намагаючись впоратися з емоціями
- Можливо... але це не змінює того, що я відчуваю зараз. Мені боляче, Міло. І я не знаю, як повернути все на свої місця
Міла уважно спостерігала за нею, відчуваючи, як складно їй це все переживати. Вона просто була поруч, готова допомогти зрозуміти, що робити далі. Реян, почувши слова Міли, намагалась зберегти спокій, хоча відчувала, як її серце ще важче б’ється від болю. Вона вдихнула глибоко, намагаючись перевести розмову на іншу тему, але не могла повністю позбутися цього тяжкого почуття
- Я... я не хочу зараз говорити про день народження, Міло, - її голос тремтів, і в очах знову блиснули сльози. - Це занадто боляче. Я досі не змогла це пережити. Тому я й не готова говорити. Все те, що сталося тоді… я не можу це відпустити
Міла, сидячи поруч, дивилась на Реян, уважно слухаючи. Її очі не були осудливими, лише сповнені співчуття. Міла розуміла, що зараз не було сенсу торкатися цієї теми, бо біль був занадто свіжим, а серце Реян - занадто закрите, щоб це сприйняти
- Я тебе розумію, - сказала Міла, її голос був лагідним і теплим, - але я хочу, щоб ти знала, що я тут, якщо ти захочеш поговорити про це. Можливо, зараз не час, але не тримай усе в собі. Я готова тебе вислухати, коли будеш готова
Реян повільно зняла погляд з підлоги і зустріла очі Міли. Вона відчула, як важкі емоції починають відступати, хоча біль ще не минув. Здавалось, що в цьому просторі, де їх не заважала чужа присутність, вона могла бути собою, без маски сили, яку носила перед іншими
- Я не знаю, чи коли-небудь буду готова до цього з Адою, - тихо відповіла Реян, її голос став м'якшим. - Це дуже важко почати розмову з нею щодо моєї мами, і все ще здається таким незрозумілим. Я не знаю, чому це сталося. І чому все так склалося
Міла, побачивши, як Реян почала відкриватися, поклала руку на її, підтримуючи, даючи зрозуміти, що не буде нав’язувати свої думки. Вона просто була поруч
- Я розумію, Реян. Ти не повинна пояснювати це зараз, якщо не хочеш. Ти не зобов'язана бути готовою до цього. Але я хочу, щоб ти знала: це не те, що потрібно робити самій. Ти не повинна тримати цей біль у собі
Реян вдихнула, відчуваючи, як важка маса емоцій починає трошки розслаблюватися. Вона знала, що їй потрібно час, щоб прийняти те, що сталося, і можливо, навіть пробачити. Але поки що їй було важко навіть просто говорити про це
- Я просто хочу, щоб це все припинилося, Міло, - сказала вона, ледь стримуючи сльози. - Я не хочу більше боліти
Міла поклала ще одну руку на її плече, тихо шепочучи:
- І не будеш. Не зараз, не в цей момент. Ти не одна, я з тобою
Реян сиділа на ліжку, її погляд був втрачений в порожнечі, як вона намагалася зібратися з думками. Слова, що виривалися з її уст, звучали здавалося б нескінченно важкими, але в той же час, вони нарешті давали їй полегшення. Вона відчувала, що після стількох днів мовчання і болю, розповісти про все - це перший крок до того, щоб почати відпускати те, що гнітило її
- Після того дня я не знала, що робити…, - почала вона тихо, дивлячись на Мілу, що сиділа поруч і уважно слухала. - Я просто не могла повірити, що все так сталося. Перші три дні я взагалі не говорила. Просто мовчала. Ні до кого не зверталася. Я почувалася так, ніби весь світ мене покинув. І я не знала, як з цим жити
Реян зітхнула, її голос почав трястись, але вона продовжувала
- На четвертий день я сказала пару слів... але це було лише поверхово. Я боялася говорити більше. Мені було так важко, і я відчувала, що все це просто не можна витримати. Але потім я зрозуміла, що якщо буду продовжувати ховатися в собі, ніхто мені не допоможе. Ніхто, крім мене
Міла дивилась на Реян з розумінням і ніжністю, не перериваючи її, даючи простір для того, щоб вона могла виговоритися
- Тоді Шимі знайшла та прихистила мене..., - продовжила Реян, її голос став м'якшим, і на її обличчі з'явилася тінь вдячності. - Вона не задавала зайвих питань, не намагалася мене змусити говорити. Вона просто була там. І навіть коли я була жорстокою або вимогливою, вона не сперечалася зі мною, не виявляла жодного спротиву. Вона просто підтримувала мене. Я вдячна їй за все це. Тому що без Шимі я б не змогла витримати
Міла кивнула, розуміючи, як важливо було для Реян отримати цю підтримку без натиску з боку. Вона мимоволі зітхнула, усвідомлюючи, наскільки важко доводиться Реян, і як сильно їй потрібно було знайти в собі сили
- А Мей і Марінет..., - продовжила Реян, її очі заповнилися теплом, коли вона згадувала своїх друзів. - Вони теж не питали, де я була. Вони просто дозволили мені бути, не тиснули, не намагалися змусити розповісти. Я так вдячна їм, що вони не лізли в мої почуття, не заставляли мене відкриватися, коли я не була готова
Міла ніжно поклала руку на руку Реян, відчуваючи, як багато це значить для неї
- Я горда тобою, Реян, - сказала вона, дивлячись прямо в її очі. - Ти знайшла в собі силу пройти через все це, навіть коли було так важко. І ти не була одна в цьому. І зараз, ти не одна
Реян кивнула, глибоко вдихаючи, наче відчуваючи, як з серця починає відступати важкий вантаж. Вона ще не готова була повністю відпустити біль, але те, що Міла і її друзі були поряд, стало для неї тим островом підтримки, на якому вона могла хоч на мить відчути себе в безпеці Реян раптом відчула, як її живіт голосно забурчав, і її обличчя одразу стало червоним від збентеження. Вона мимоволі засміялася, відчуваючи, як напруга трохи спадає
- Ох... здається, я забула про їжу, - сказала вона з посмішкою, намагаючись розрядити ситуацію
Міла також засміялася, підвівшись
- Напевно, твоєму організму потрібен час, щоб повернутися до нормального режиму, - сказала Міла, усміхаючись. - Підемо на вечерю? Це може бути хорошим моментом, щоб відволіктися трохи
Реян кивнула, відчуваючи, як їй стає легше, і настрій трохи покращується. Вона вже давно не думала про прості радощі життя, а їжа, хоч і здавалась дрібницею, була тепер способом повернутися до нормальності
- Так, давай, - відповіла вона, спокійно встаючи. - Думаю, мені справді потрібна вечеря. І, може, трохи відпочити від всього цього
Вони вийшли з кімнати, розмовляючи між собою про різні дрібниці, а вечеря стала моментом, який допоміг Реян відволіктися і відчути хоча б маленьку радість після всього того, що вона пережила. Вечеря була простим, але теплим моментом, коли можна було поїсти, поговорити і не думати про важкі емоції, хоча б на кілька хвилин