Шлях до близьких

Вокзал

Сотні людей кожного дня тягнуть валізи по сірій бруківці, водять очима то вправо, то вліво, гадаючи з якого боку їхатиме потяг. У кожній валізі різне минуле, радісні й сумні моменти, кожен несе свою долю. Он той чоловік, в чорному пальто,  має діловий вигляд, схожий на професора. Він кидає гордий погляд на людей, ніби оцінює, та ніхто поруч і не здогадується, що його всередині аж трусить. Дві години і двадцять одну хвилину тому він дізнався, що має невиліковну хворобу. Ким би він не був, та скільки би ще не планував зробити – тепер це все неважливо, невдовзі його життя перерветься.

А ось дідусь з невеликим пакунком поспішає на день народження свого онука. Син просив його не витрачати кошти на подарунок, та дід складав зі своєї скромної пенсії кожного місяця по копійчині, щоб не прийти з пустими руками на свято. Внук скоро поїде навчатись в іншу країну. Цікаво, чи згадає він коли-небудь про свого самотнього дідуся, якому залишається лиш переглядати фото близьких і тужити в тиші самому?

Я глянув на жінку з рудим волоссям, яка проводжає сестру. Як тільки вона сяде у потяг, рудоволоса згадає усіх святих і подякує, що сестра живе далеко від неї. Два тижні, які вони провели разом, були нестерпними, проте жодна з них не зізнається в цьому. Адже легше обманюватись солодкими словами, аніж поговорити про те, як у минулому скривдили одна одну так, що прихована образа і досі ятрить їхні рани.

Повз неї пробігла дівчина в навушниках. Вона нарешті закінчила останнє тренування і вже готова до змагань з фігурного катання. Дівчина не може дочекатись завтрашнього дня і ще поки не знає, що на довгоочікуваних змаганнях пошкодить ногу. Травма не дозволить їй займатись улюбленою  справою щонайменше рік. Вона проклинатиме той день, коли вперше стала на лід, і геть забуде скільки щастя принесли їй ковзани.

Мою увагу привернула дівчина з кучерявим волоссям і темними, як сама ніч, очима. На вигляд їй двадцять п’ять, можливо трохи більше. Вона сиділа на лавці з валізою вже понад три години. Дівчина дивилась прямо перед собою, ніби намагалась пригадати щось, що ніяк не могло повернутись назад у її пам’ять. Я не помітив звідки вона там взялась, але раптом я відчув її смуток.

Марта

І знову я на вокзалі. Тепле світло ламп освітлює велику залу очікування. Чай в паперовій склянці майже холодний. Люди ходять туди-сюди, такі дрібні й нікчемні, заручники долі, пішаки випадкових обставин. Та цього разу цей старий вокзал не просто відправний пункт мого чергового переїзду. Це початкова точка моєї сміливості, адже я боялась повернутись сюди впродовж п’яти років.

Я ніколи не була прив’язана ні до батьків, ні до дому. Мабуть, це і допомогло мені так легко кинути все і поїхати геть від місця і людей, яких я ніколи не вважала рідними. За кордоном я знайшла роботу, стала досить успішним дизайнером, трохи подорожувала. Проте за п’ять років мого життя деінде, я так і не знайшла місця, який став би мені домом. Не знайшла людей, яких змогла би називати сім’єю. Були так звані друзі, хлопці, але завжди все закінчувалось однаково – сваркою, грюканням дверей чи мовчазним листом на прощання, і самотністю. Ніби мати, яка пішла не обертаючись і батько, який зненавидів людей, наклали на мене прокляття, яке змушує мене бігти від кожного, хто трапляється на шляху. Не знаю навіщо почала пакувати валізи, навіщо купила квиток в один бік, та тепер я у місті, яке зобов’язане дати мені хоч якісь відповіді. І ще дехто повинен відповісти на мої питання, та я досі не знаю, чи наважусь я з ним зустрітись. Та поки я сиджу на пероні і не можу вирішити куди мені податись. Я дійсно дуже самотня.

Раптом думки перервало оголошення потягів. «Увага, увага! На другу колію прибуває пасажирський потяг №742 сполученням Львів — Харків. Просимо пасажирів приготуватися до посадки. Будьте уважні й обережні: не заходьте за обмежувальну лінію до повної зупинки потяга. Самотність — це не завжди порожнеча»

Що за..?

Я рвучко обертаюсь. Бачу над головою чоловіка з виразом обличчя, якого я не можу прочитати. Це напевно він сказав останнє речення. Я наскільки поринула в паралельний світ моєї свідомості, що голос цього чоловіка злився  з оголошенням диспетчера. Ну або диспетчери навчились читати мої думки.

– Перепрошую? – вирівнююсь я. Якщо хоче повчити мене життєвої мудрості, хай хоч в обличчя говорить, а не підкрадається тишком-нишком.

– Добрий день, пані. Вам допомогти?, - голос чоловіка в темній формі не виражав жодних емоцій. Форма. Авжеж, він охоронець.

– Маєте поради для самотніх? – прибираю пасмо кучерявого волосся з очей.

– Не розумію, – коротка пауза,– Можливо вам потрібна допомога з потягом чи багажем? У вас розгублений вигляд і ви сидите тут вже… тривалий час.

«Самотність – це не завжди порожнеча». Мабуть, це все-таки не він сказав. Чоловік прочистив горло і з подивом глянув на мене.

– Ні, я … просто замислилась.

Охоронець вже хотів йти, але тут одна з моїх думок зненацька вирвалась на волю і прозвучала моїм втомленим голосом:

– Ви ж з багатьма людьми говорите впродовж дня, чи не так? – сама не знаю навіщо питаю.

– Не завжди, – на секунду він задумався, – Мене люди втомлюють надзвичайно швидко, тож ви остання особа, з якою я збираюсь сьогодні говорити.

– Чи можу я використати ваше терпіння для одного питання? – зазвичай я не буваю така смілива з незнайомцями. Чи то довга подорож одурманила мене, чи то відчай, проте саме зараз мені необхідно з кимось поговорити, чому б і не з охоронцем на вокзалі, який все одно забуде усе, що я йому скажу?Чоловік киває.