РОЗДІЛ 8

23 жовтня 1994 року село Цукровки гуляло на повну. Причиною веселих танців, анекдотів, усіляких байок і алкоголю, що безперестанку розливався по чарках, на загальносуспільному застіллі, стало священне для місцевих жителів свято – день села, а точніше ювілей, сорокап’ятиріччя з дня його створення у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році.

        Кожен селянин отримав офіційне запрошення від Цукровської сільської адміністрації на святкування ювілею. Запрошення розносили учні старших класів, у яких зараз були канікули і які за цю нескладну роботу отримували продукти. Голова села – Микола Анатолійович – спеціально вирішив доручити цю роботу школярам, щоб у такий спосіб привчати їх самостійно з ранніх літ заробляти собі на хліб. І не крадіжкою або вимаганням, а завдяки власній плідній праці.

        Незважаючи на особисті обра́зи на когось із односельців, практично всі жителі з’явилися на святкування ювілею. Стіл був накритий за кошти місцевої влади, яка вирішила розщедритися, чим здивувала усіх мешканців, адже Микола Анатолійович був ще той скнара, який ані копійки зайвої не подарує, а тут раптом така щедрість.

        Дехто із запрошених після випитої пляшки пива зробив припущення, що причиною щедрості голови села є те, що зовсім скоро мають відбуватися вибори, а так як Микола Анатолійович достатньо міцно вчепився у своє крісло, то зробить усе для того, щоб його рейтинг виріс і його знову обрали.

        Хтось інший опротестував це припущення і висунув своє – нібито все це тому, що Мечник віддав такий наказ. Він все-таки власник цукрового заводу, за чутками краде ліс і кудись його транспортує, тож має гроші і робить це від щирого серця, щоб допомогти своїм односельцям.

        Ці слова зачепили ще одну людину з натовпу. Сталася перепалка, яка закінчилася бійкою. Двох порушників суспільного порядку лейтенант Макарченко швидко скрутив, посадив у свій міліцейський «уазик» та повіз до відділення. Наступні дві години загальної гулянки пройшли без ексцесів, хіба що відбулося кілька суперечок, але до бійки вони не дійшли.

        Голова села – Микола Анатолійович, виступив, як того вимагають традиції та його посада, з вітальною промовою. Балакав він довго, майже пів години, причому так тихо, що ті, хто сиділи позаду позасинали. Саме їхній храп був сигналом, що треба швидше завершувати свій монолог і сідати їсти. Тим паче Миколі Анатолійовичу кортіло вже якомога швидше випити.

        Присутнім на святкуванні був також новий голова районної державної адміністрації – Юрій Максимович. Чоловік років тридцяти п’яти, невисокий, із загорілою шкірою, у випрасуваному сіренькому костюмчику приїхав на своїй службовій автівці, щоб привітати селян зі святом і налагодити з ними гарні відносини. Йому потрібно було заручитися їхньою підтримкою, щоб у майбутньому вести справи в районі так, як йому б цього хотілося, адже його тільки нещодавно призначили на цю посаду, а команди, разом із якою він би міг рішуче покінчити з організованою злочинністю, у нього не було. І на додачу привести своїх надійних людей до влади він також хотів, тому потрібно було заздалегідь підмазатися до мешканців.

        З району він привіз п’ять пакунків імпортного пива в якості подарунку. Проговорив він всього три хвилини, за які встиг і презентувати себе та свою програму дій, як нового очільника районної адміністрації, пообіцяти покращень (причому зробив він це так переконливо, що невіруючих у його слова практично не було), розповів казку про те, як же йому подобається їхнє село і що від себе він зробить усе, аби люди тут були найщасливіші.

        Випив Юрій Максимович з головою села, із людьми, сів у машину і поїхав собі назад у район. Цілий вечір люди тільки те й робили, що обговорювали нового очільника районної адміністрації. Хоч святкувало все село, на столах ще було достатньо їжі, адже, хоча місцева влада і розщедрилася на харчі, кожен щось приніс із дому: то консервовані помідори, то пиріжки, то котлетки, то ще щось… Усі їли, пили, співали, танцювали, травили жарти і просто відпочивали, адже сезон порання на городах та полях закінчився і до наступного сезону роботи значно так поменшало.

        За три тижні до цього будівлю Клубу привели до ладу, зробивши косметичний ремонт, прикрасили, а навколо почали ставити новенькі столи, які місцева влада закупала у картелю, частиною якого був Мечник (і звичайно у таких спосіб накрала багато грошей, якими поділилася з місцевим кримінальним авторитетом). Закупи продуктів теж робили через фірми Станіслава Ігоровича, через що серед місцевої еліти, яка була причетна до розкрадання державних коштів, святкування дня села нарекли аферою «Ювілей».

        Серед гостей звичайно ж були Ілля та Михайло. Сьогодні вони були не на роботі і не на черговому завданні Мечника. Сьогодні вони були звичайними братами Варламовими – мешканцями села Цукровки, які разом зі всіма прийшли відсвяткувати день рідного села.

        Уже починало вечоріти, деякі навіть уже розходилися по домівках, але Ілля та Михайло загубилися серед натовпу і продовжували випивати, оскільки сьогодні та завтра в них був вихідний. Близько сьомої години вечора до будівлі Клубу під’їхало два автомобілі – ВАЗ-2101 та ВАЗ-2106. Хлопці, які з них вийшли, були років двадцяти п’яти-тридцяти, великі, серйозні та злі. Троє ввійшли в будівлю Клубу, а двоє залишилися чекати їх на вулиці.

        У будівлі залишалося мало людей, більшість народу віддавало перевагу свіжому повітрю, але серед тих, хто залишилися, були: п’ятеро дівчат, із якими танцювали брати Варламови, та декілька чоловіків пенсійного віку. Спочатку все було ніби нормально. Ці троє невідомих випили горілку та почали залицятися до дівчат, проте коли Ілля та Михайло ввічливо натякнули, що їм краще забиратися звідси геть, розпочалася бійка.