РОЗДІЛ 5

Цього разу Ілля та Михайло сіли за кермо лісовозу, який на відміну від попереднього, був у достатньо непоганому стані. На вулиці дощило, тож ґрунтова дорога, що вела у центр лісу, де росло найцінніше дерево цього краю, була ще тим випробуванням. Хлопці пропонували Мечнику трохи відкласти цю місію в часі, і Мечник був начебто не проти, однак у нього з’явилося термінове замовлення. Жадібність взяла своє, тож він, не думаючи, погодився на термінову угоду, коли побачив числа з декількома нулями, біля яких виднівся значок «$» і це все лише за одну вантажівку деревини.

         Навіть рухаючись порожнім до місця завантаження, автомобіль увесь час буксував та застрягав. Три осі, повний привід та всілякі блокування допомагали їм минати складні ділянки, однак трьохкілометрова дорога в центр лісу зайняла у них більше сорока хвилин.

         Поки їх вантажили, Ілля та Михайло перебували у кунгу та разом із хлопцями пили гарячу каву. У них були сподівання, що дощ трохи притихне, однак він ніби і не збирався цього робити. Навпаки, коли вони завершили вантажні роботи, дощ тільки посилився. У небі раз у раз миготіла яскрава блискавка, постійно лунав гуркіт грому настільки сильний, що схоже було на розірвання снаряду.

         Брати переглянулись між собою і тяжко зітхнули. У їх очах читалася лише одна думка – ну і нащо ми погодились?

         Близько восьмої години вечора настав час рушати. Вода розмила і без того в’язку багнюку, тож тільки рушити з місця було вже непростим завданням. Навантажений доверху колодами «урал» ревів на весь ліс. Даючи газу, автомобіль лише даремно спалював паливо. Знижена передача та постійне прокручування рульового колеса зрушили автомобіль з місця, однак він рухався всього декілька кілометрів на годину. Хлопці були і цьому раді, тож продовжували рух на замалій швидкості. Перед виїздом з моря багнюки, у яке перетворилося місце навантаження, «урал» знову почав застрягати та вкопувати сам себе у ґрунт.

         Брати Варламови були вдягнені у дощовики, теплий одяг та гумові чоботи. Михайлу довелося вийти з автомобіля – дощовик майже його не рятував. Усе одно він одразу змок, а холодна вода залилася в чоботи. Він зачепив лебідку об стовбур найміцнішого дерева, до якого дотягнувся ланцюг, що був виготовлений із сплаву хрому і молібдену, чим забезпечувалася висока міцність та здатність витримувати значні навантаження.

         Ланцюг поступово намотувався назад. Цей процес тривав доти, доки він не натягнувся, мов струна. Автомобіль смикнуло. Ілля знову спробував виїхати: двигун гарчав, лісовоз трясло, було ввімкнено блокування міжколісного диференціалу і машина почала просуватися на міліметри, потім на сантиметри, а подолавши багнюку, могла впевнено набирати швидкість до двадцяти кілометрів на годину, однак Ілля зупинив її.

         Відчепивши від дерева лебідку та заплигнувши назад у салон, Михайло зняв гумові чоботи та вилив воду. Він встиг промерзнути, поки стояв під дощем, тому скреготів зубами та дрижав.

         – Не бійся, не захворієш. – підбадьорював його Ілля.

         Вони продовжували рухатися далі, увесь час десь застрягаючи, однак потужності автомобіля вистачало, щоб без лебідки долати перешкоди. Проте під’їжджаючи вже до виїзду з лісу Ілля зупинив автомобіль. Попереду була ділянка дороги, затоплена водою через те, що річка вийшла з берегів. Якщо Ілля заїде туди вантажівкою, то колеса повністю опиняться у воді і тоді вже невідомо: чи зможуть вони звідти виїхати.

         Вибору у них не було, тож зібравшись із силами, Ілля почав діяти. Він від’їхав назад, щоб на швидкості спробувати оминути більшу частину ділянки. Автомобіль повільно набирав швидкість, а натомість відстань зменшувалася швидко. Михайло з острахом дивився вперед і боявся, що там може бути яма, у яку вони натраплять і втоплять автомобіль.

         Колеса буквально врізалися у воду і одразу зіткнулися з багном та мулом річки. Вони почали втрачати швидкість, колеса прокручувалися на місці, а під вагою автомобіль із кожним метром все глибше занурювався у багнюку, доки повністю не застряг. Скрізь зазори між дверима і кабіною залилося трохи води – вона була майже на рівні дверей. Ілля намагався виїхати звідти, але машина ніби приросла до землі і вони нікуди не могли рухатися.

         Передній бампер сховався під водою, дощ продовжував лити як з відра і з кожною краплею робив пастку все більшою і більшою. Їм залишилося подолати один нещасний метр, але машина так сильно занурилася в багнюку, що вже не могла їхати ані назад, ані вперед.

         Михайло зібрався з думками, одягнув  свої чоботи, відчинив двері і почав обережно опускатися в холодну каламутну воду. Він ледве діставав ногами дна, на яке повністю спиратися не можна було, інакше, як і в болоті, воно просто затягнуло б його до себе. Тримаючись рукою за двері, а потім за крила та відштовхуючись ногами від коліс, він проплив уперед, до бамперу, та почав там шукати лебідку. Нащупавши, він потягнув ланцюг і, вийшовши із води, зачепив його за найближче дерево.

         Ілля спробував виїхати. Нічого не виходило. Дерево лише поступово нахилялося у його бік, тож коли воно так сильно нахилилося, що вже майже впало на автомобіль, Ілля припинив тягнути машину лебідкою. Михайло перечепив її до стовпа, зверху на якому були дроти електропостачання, але в той момент це їх мало бентежило.

         Удалині вони побачили відблиск фар і невдовзі до них під’їхав чорний «мерседес». З нього виліз Мечник у спортивному костюмі і без охорони. Він подивився на жалюгідні спроби Іллі виїхати, а також на Михайла, який промерз до самих кісток і стояв увесь тремтячи.