РОЗДІЛ 4

В юні роки Остап був затятим комуністом, який уже в тринадцять років наполовину вивчив напам’ять книгу В. І. Леніна «Держава і революція». Хлопець так надихнувся красивими пропагандистськими слоганами комуністів, так повірив у світову революцію, у диктатуру пролетаріату, в соціалізм, майбутній комунізм та у «ворожий захід», що замість того, аби вступати у вищий навчальний заклад, пішов в армію та вже у дев’ятнадцять років, у 1956 році, був відправлений до Угорщини придушувати контрреволюційний фашистський заколот.

         Хоч Радянський Союз і був переможцем у цій операції, для Остапа придушення повстання було особистою поразкою. Перше серйозне розчарування хлопця в житті було пов’язано з ідеологією. Після того, що побачив, він відвернувся від ідей соціалізму та комунізму, про що, звісно, нікому нічого не казав, і після повернення додому пішов працювати у колгосп, адже вважав що краще він буде поратися в землі, займатися маленькою, проте важливою справою, ніж спостерігатиме за геополітикою та буде сліпим шанувальником державної ідеології.

         Там він і познайомився з молодим здоровенним хлопчиськом, що працював на комбайні. Вони з Остапом якраз працювали в парі: Балу вів комбайн, а Остап на тракторі з причіпом забирав у нього врожай.

         Їхній дует працював найбільш ефективно, за що вони регулярно отримували премії. Користуючись своїм беззаперечним авторитетом надійних та чесних працівників, Остап із Балу найбільше за всіх крали, проте жодного разу не попадалися.

         З часом Балу набридло бути комбайнером, тож він перевівся у шофери вантажівок, якраз тоді, коли їхній колгосп отримав новенькі машини. Завдяки хорошим стосункам із керівництвом, Балу дісталася найкраща з вантажівок, яку він використовував до цього часу             (ЗІЛ-130); а Остап приблизно в той же час став бригадиром тракторної бригади.

         Після ліквідації місцевого колгоспу Остап Груденко разом із директором та його заступником приватизували собі по тридцять гектарів землі. Це була лише невелика частина оброблюваних раніше земель у межах села Цукровки. Однак за короткий проміжок часу всі ці дев’яносто гектарів опинилися у власності Остапа Груденка. Гроші впереміш із переконливістю Балу мали надзвичайно сильний ефект умовляння, тож ті двоє не стали суперечити та віддали свою землю. Однак Остап заплатив за неї втричі дорожче ринкової вартості, оскільки відчував свою провину за примус. Віджати землю він хотів лише тому, що колишній директор колгоспу та його заступник хотіли майже за безцінь продати її голові сусіднього села, що посилило б його експансію (Цукровики ніколи не були в дружніх стосунках із Молочниками). Тож нині вся земля знаходилася у власності Остапа.

         Проте він не просто приватизував землю та нічого з нею не робив. Остап був справжнім господарником, тож швидко почав її правильно використовувати. Залишена від колгоспу техніка: бурякозбиральний комбайн КС-6Б, один трактор ХТЗ-150К, чотири ЮМЗ-6, два ДТ-16; жодного дня не простояла дарма та вже буквально на наступний день після монополізації землі Остапом працювала в полі та висаджувала цукровий буряк. Звичайно йому допомагали брати Варламови та Балу. Нещодавно для переміщення своїми володіннями та по селу Остап придбав новенький Т-012.

         Мечник поставив умови Остапу, за виконанням яких він не буде чіпати, ані його, ані його техніку, ані його сім’ю, ані його врожай. Ця умова полягала в тому, що єдиним, кому він зобов’язувався продавати свій цукровий буряк, був він, Станіслав Ігорович. Мечник купляв буряки за ціною на п’ятнадцять, двадцять відсотків нижче ринкової, на що Остап радо погодився, проте висунув і свої вимоги. Завдяки можливостям картелю Остап став висаджувати незвичне для їхнього часу голландське насіння, адже іноземні технології у селекції були чимось неймовірним.

         Із кожного гектару, замість двадцяти-двадцяти трьох тон цукрового буряку, Остап отримував близько п’ятдесяти п’яти і завдяки збільшенню об’єму продажів своєї продукції, не жалкував про занижену вартість. Зате Мечник був усім задоволений: він купляв буряк за зниженою ціною і на його землі вирощувалося приблизно у два рази більше буряку, аніж у його конкурента із сусіднього села – у голови села Молочники.

         Близько полудня «москвич» Іллі заїхав у двір до Остапа, де стояв ХТЗ-150К із причепленим плугом і працював на холостому ході. Хлопець був у гарному настрої, радо привітався з дружиною Остапа – Антоніною Іванівною – та пройшов до сарайчика, де вони минулого разу розливали самогон у пляшки з-під елітної горілки.

         Старі, протрухлі двері сараю відчинилися з поскрипуванням; Ілля зайшов в ту комірку, де Остап завжди любив потайки від дружини попивати свій самогон. Правда, сьогодні він був тверезий, як скельце, оскільки працював у полі.

         – Щось шукаєш, старий?

         – Та так, не можу одну штучку знайти, – Остап підвівся, привітався з Іллею та вирішив трохи перепочити. – Як же я втомився за цей день, хоча тільки полудень, а треба ще стільки всього встигнути зробити…

         – Ми з Михайлом можемо приїхати допомогти після того, як розберемося з деякими справами.

         – Що за справи?

         – Треба «урал» до ладу привести, на якому ми завтра будемо ліс вивозити. Серйозна справа від Мечника.

         – Він вас тепер все життя буде експлуатувати за ту нашу провину чи що? Ти скажи мені, якщо буде нахабитися, ми з Балу поїдемо до нього і серйозно поговоримо.