РОЗДІЛ 3

Під колесами кряхтів ґрунт, «москвич» погойдувало на кожній ямці, яких було вдосталь на цій дорозі. Ілля та Михайло проїхали повз ворота та залишили автомобіль біля невеличкої будки, де переодягалися працівники лісопилки. З усіх боків доносилося дзижчання бензопил, нецензурна лексика робітників, які вантажили колоди у лісовоз, та гудіння іншої допоміжної техніки.

         Коли бригадир побачив двох хлопців, які підійшли до нього, він махнув рукою і крикнув: «відбій». Уся техніка вмить замовкла і на якийсь проміжок часу настала така довгоочікувана тиша. Працівники пішли на перекур, а бригадир, якого тут всі звали Вікторовичем, привітався з хлопцями.

         – Виходить, ви Ілля та Михайло? Чудово. Ваша задача полягає в тому, щоб на ось цьому чудовому апараті… – він показав рукою на ЗІЛ-131 лісовоз, – відвезти це дерево в перевалочний пункт у сусідній області. Там його завантажать на потяг і далі воно поїде одразу на кордон.

         Хлопці роздивлялися вбиту за роки нещадної експлуатації вантажівку. Уся кабіна була вкрита дрібненькими вм’ятинами, десь проступала іржа. Капот, двері, крила – усе це було різного кольору і з різних машин. Юнаки навіть засумнівалися, чи зможе вона взагалі завестися і проїхати бодай з одного кінця їхнього села до іншого.

         Вікторович побачив відверту огиду на обличчях хлопців, до чого поставився із розумінням.

         – То тільки зовні вона виглядає так, як виглядає. А під капотом там гарненький двигун, нещодавно після капітального ремонту. Підвести вже точно не повинен.

         Бригадир віддав ключі від автомобіля Іллі, як старшому брату та більш досвідченому водію. Хлопець підійшов до автомобіля, став на трухлу підніжку, яка хотіла розсипатися під його вагою, відчинив двері і заліз до кабіни. Будучи справжнім сільським хлопцем, його не турбувало те, що весь салон був якийсь неохайний, увесь у пилюці та бруді. Просто після водіння майже новенького ГАЗ-3307, на якому вони розвозили продукти, який завжди був чистеньким, охайненьким і зберігався в ідеальному стані, цей ЗІЛ не викликав у нього довіри, і почасти Іллі було страшно сідати за його кермо.

         На його диво, коли завівся двигун, він не почув ні стукання, ні свисту, ні будь-якого іншого неприємного звуку, який би свідчив про проблеми. Машина так приємно торохтіла, ніби вона тільки-тільки виїхала із заводу. Ілля подумки сказав Вікторовичу: «Не надурив ти мене», перемкнув передачу і хотів спробувати поїхати. Автомобіль потихеньку рушив із місця. Колеса продиралися крізь грязюку, яка до того ж була ще й мокрою після нічного дощу, двигун набирав обертів, а Ілля майстерно перемикав передачі, підбираючи потрібну.

         У якийсь момент Михайло навіть подумав, що його брат поїде без нього, однак невдовзі Ілля зупинив автомобіль та виліз із кабіни і підійшов до бригадира. Глушити двигун він не став.

         – Що я тобі казав? Працює ідеально, як годинник.

         – Скільки приблизно по часу займе в нас ця поїздка? – завзято спитав старший брат. Він досі перебував у захваті від роботи автомобіля.

         – Тридцять п’ять кілометрів туди, тридцять п’ять назад. Гадаю, десь о другій-третій дня ви будете вже тут. Машину привезіть сюди.

         Пролунав гудок. Хлопці, Вікторович та інші працівники подивилися в бік воріт, де на повній швидкості летів зелений              ВАЗ 2121, за кермом якого був Балу. Коли він зупинився, капот його автомобіля був за пів метри від Вікторовича. Балу швидко вискочив із автівки та гучно стукнув дверима. Робочу машину він ніколи не беріг.

         – Здрастуй, Балу… – із вимушеною посмішкою мовив бригадир.

         – І тобі добрий день. – від його перегару одразу ж виступили сльози на очах.

         – Що змусило тебе приїхати?

         – Та ось тут деякі поганці ліс рубають. Вони, мабуть, не знають, що цю територію охороняє лісництво «ЛісиньЛісГосп», тож давай «закривай свою лавочку», а хазяїну передай, щоб не смів чіпати мій ліс!

         – Тобі кардан на голову впав, чи що? Здається, ж ми з тобою домовилися. Тобі вже передали товстенький конвертик із грошима. Що за справи, Балу?

         – Ти питаєш, що за справи? Умови були які? Ви маєте на місці кожного вирубаного дерева посадити по п’ять саджанців. Щось я не бачу, щоб їх збільшилося з іншого боку лісу?

         – Ми тобі доплатимо ті гроші, які б мали піти на ті довбані саджанці. Сьогодні ввечері до тебе заїде людина і передасть гроші, гаразд?

         – Не треба мені твоїх паршивих грошей. Щоб увечері, коли я приїхав із рейсу… – Балу відчинив водійські дверцята, – …я побачив мінімум двісті саджанців. Інакше в мене з тобою та твоїм хазяїном буде інша розмова, – і всівся за кермо.

         Балу поїхав, а Вікторович розлютився та сплюнув на землю.

         – Щоб його чорти побрали. Кого чекаємо? Валіть уже звідси.

         Вікторович пішов роздавати накази своїм хлопцям, щоб ті кудись з’їздили, купили саджанці та поїхали саджати ліс, а брати Варламови залізли у вантажівку та поїхали собі у сусідню область.

         Приблизно вже через півтори години вони заїхали на територію великої меблевої фабрики, де і розташовувалася залізнична станція. Їхню машину розвантажили і десь близько полудня вони вже бігом їхали додому.