РОЗДІЛ 2

Будинок Мечника розташовувався у передмісті села на березі річки та неподалік від траси, якою цукровчани діставалися до районного центру Лісиню. Окрім двоповерхового розкішного маєтку із цегли та з гаражем на вісім автомобілів на території будинку також був чудово облаштований внутрішній дворик із невеликим штучним ставком та альтанкою, місцем для відпочинку, де розташовувався мангал, та невеличкою набережною, облаштованою лежаками та накриттями.

         Усередині будинок ряснів від сусальної позолоти, якісних копій картин відомих художників, червоного дерева та від пухнастих килимів. Майже всі накрадені та зароблені гроші Мечник вкладав у свій будинок, адже це була його цитадель, огороджена двометровим парканом, яку щодня охороняло близько п’ятьох озброєних охоронців.

         Саме в цьому будинку регулярно проходили зустрічі вищого керівництва цукрового заводу з єдиним власником – Станіславом Ігоровичем, метою яких було розподілення прибутку підприємства між цією обраною групою осіб (вони тоді ще не здогадувалися, що їхні дії призведуть до банкрутства заводу приблизно через пів року).

         Постійним гостем був голова їхнього села, із яким вони ділили сільський бюджет, та геть недружній голова сусіднього села Молочники. Роками вони вже не можуть поділити ліс, який розділяє їхні села, адже кожен хоче собі відхопити ласий шматочок та не ділитися з іншим, тож про угоду: «половина мені, половина тобі» не може бути і мови.

         Проте найбільш шанованими та важливими гостями Мечника були представники підпільного картелю, у якому він перебував. Картель займався вирубкою лісів по всій Україні та за допомогою своїх можливостей транспортував деревину до Італії, де замовники та за сумісництвом партнери картелю, представники італійської мафії, будували розкішний п’ятизірковий готель «Провінція», неподалік від Риму. Мечник розширював свій вплив, як на території рідного села та району, так і ставав більш впливовим у країні за рахунок того, що був почесним членом нелегального об’єднання, де кожен учасник зберігав свою незалежність.

         Представники картелю з сусідньої області часто приїжджали до Мечника на нараду та обговорення подальших планів вирубки лісу, оскільки через безмежний вплив Станіслава Ігоровича в рідному селі нікому з представників картелю та самому Мечнику не загрожували ґрати, адже кожен крок міліції тут чітко контролювався кримінальним авторитетом.

         – Ви ж добре знаєте Балу, хлопці? – спитав Мечник Іллю та Михайла, на що отримав ствердний кивок головою. – Із ним у мене підписаний контракт про надання транспортних послуг для мого цукрового заводу, але цей бісів син знов перебуває в запої. Мої хлопці зараз зайняті більш серйозними справами, аніж розбірками з цим недоробленим далекобійником, тож в якості часткового відшкодування свого боргу переді мною ви поїдете та вмовите його сьогодні-завтра привезти два причепи цукрового буряку з полів Остапа, який він повинен був доставити ще на тому тижні. Якщо вмовити не вдасться, віддасте йому три пакунки того вашого цукрового самогону. Від такого він навряд чи відмовиться.

         Ілля та Михайло їхали в інший кінець села на «москвичу» та обговорювали доручення Мечника. Вони обидва чудово знали, що його хлопці не поїхали розбиратися до Балу, оскільки боялися цього шибайголову.

         Балу був єдиною людиною, яку боявся Мечник. Цей широкоплечий, у прекрасній фізичній формі сорокавосьмирічний чоловік, зростом під два метри десять сантиметрів не боявся нікого і нічого. Балу міг заперечувати кому завгодно і ніхто не міг із ним не погодитися, адже один удар його руки – і ти назавжди станеш клієнтом місцевої лікарні.

         Балу працював лісником у «ЛісиньЛісГосп», яке охороняло ліс між селами Цукровки та Молочники. За те, що він заплющував очі на незаконну вирубку лісу людьми Мечника, авторитет передавав йому солідні конверти з грошима та не чіпав його, коли Балу у вільний від роботи час працював далекобійником.

         Від праці в колгоспі, де він ще в юні роки працював комбайнером, а потім перевівся у водії, у нього залишився ЗІЛ-130, який він після ліквідації колгоспу викупив за символічну ціну та на якому заробляв додаткові гроші. Однак Мечник не дозволяв вести вільну підприємницьку діяльність на його території без сплати йому данини, тож єдиною умовою для безпроблемного ведення його приватного  транспортного бізнесу було безкоштовне перевезення буряка від Остапа на його цукровий завод.

         Вільний від роботи та підробітку час Балу витрачав на допомогу Остапу в якості механіка для його трактора та бурякозбирального комбайна. Тільки через спільного друга Остапа в Іллі та Михайла з Балу були дружні відносини, тож вони не відчували страху, коли Ілля викрутив кермо та зупинив автомобіль перед воротами його будинку.

         Приблизно через хвилину, як вони посигналили, хвіртка відчинилася і високий заспаний чоловік, якого гайдало з боку в бік, вийшов до них. З відстані трьох метрів відчувався сильний перегар, а незадоволений погляд був зосереджений на двох хлопцях, які заважали йому пиячити та спати.

         – Привіт, Балу, – звернувся Михайло.

         – Чого Вам треба? – він говорив охриплим, грубим голосом.

         Через прочинену хвіртку хлопці бачили, як на задньому дворі стоїть службова машина лісництва – темно-зелений ВАЗ-2121 «ніва», та його ЗІЛ-130 з наполовину розібраним двигуном.

         – Послухай… – продовжив Ілля. – Там Мечник не дуже задоволений, що ти не привіз йому два причепи Остапового буряка.