РОЗДІЛ 1

         Був звичайний понеділок 1994 року, нічим непримітний і не відмінний від сотні інших невимушених понеділків цього краю. Вересневий вітерець продовжував розносити золотисте листячко дерев, які вже готувалися до майбутньої зими. Сонце наостанок давало можливість відчути та насолодитися теплом під час бабиного літа, перисті хмари повільно пливли по небу, а неширокою місцевою дорогою, вкритою сотнею ям, рухався ще новенький білий-білесенький ГАЗ-3307 фургон із яскраво-помаранчевим надписом збоку: «ХАРЧІ». У кабіні сиділо двоє молодих хлопців років десь до двадцяти п’яти. Вони обговорювали останні місцеві новини та плітки.

         За кермом сидів Ілля Варламов, старший на два роки за свого молодшого брата Михайла, і вміло обходився з керуванням вантажівки, яка ще донедавна, якраз напередодні розпаду СРСР, надійшла на баланс місцевого цукрового підприємства, відомого по всій Україні під торговою маркою: «Цукровське». Автомобіль замінив старенький ГАЗ-51, який підприємство отримало ще в        1962-му році та інтенсивно експлуатувало всі ці роки; він мав постачати цукор у всі віддалені селища та містечка Лісинського району Сумської області. Однак, після того, як за допомогою рейдерського захвату цукровий завод перейшов у власність місцевого задираки Станіслава Ігоровича, який згодом став відомим та шанованим кримінальним авторитетом, більш відомим під прізвиськом Мечник, вантажівка почала використовуватись як транспортний засіб, який обслуговує два його магазинчики в селі Цукровки. Для виконання роботи з постачання товарів, які навантажувалися на районній оптовій базі «ЛісиньОптТорг», він найняв двох братів, яким конче необхідна була робота.

         Ще донедавна у хлопців була повноцінна сім’я. Мати працювала директоркою сільської школи та захоплювалася філософією, а батько – лікарем-хірургом у районній лікарні міста Лісинь. Він охоче відвідував курси красномовства, організовані в місцевій бібліотеці його давнім другом, та залюбки носив ділові костюми, бо вважав, що чоловік має виглядати солідно. Інтелігентна атмосфера всередині сім’ї наклала відбиток на життя молодшого сина – Михайла, який із дитинства мріяв піти по стопах батька та стати лікарем-педіатром; але старший брат Ілля через свою любов до розбишацтва, чим почав займатися ще у дитячому садочку, охоче займався на спортивних майданчиках і зробив собі ідеальну підтягнуту фігуру, а у підліткові роки почав відвідувати боксерську академію та мріяв стати чемпіоном світового рівня.

         Закінчивши школу, вони не змогли вступити до університету, оскільки, що Іллі, що Михайлу не вдалося скласти вступний іспит, тому хлопці допомагали по господарству та в сезон працювали найманцями у друга сім’ї Остапа Микитовича, який володів великою кількістю земельних ділянок у селі, та якому завжди були потрібні зайві руки.

         До останнього моменту Михайло прагнув вступити до університету, тому ще два роки поспіль намагався скласти цей клятий вступний іспит, однак у нього нічого не виходило і здавалося б, що кар’єра лікаря плавно вислизає з його життя, проте з часом він почав відчувати дику та нестримну ненависть до всіх лікарів, що було пов’язано з рядом подій, які відбулися напередодні його двадцятиріччя, майже два роки тому.

         Одного дня, коли їх батько повернувся додому, в руках він тримав розкритий конверт та наче світився від радощів та щастя. Уся сім’я затамувала подих, коли він розповідав їм про запрошення на роботу від нової приватної хірургічної клініки в Харкові, куди його, як одного з кращих спеціалістів країни, радо запрошують. Сімейна рада того ж вечора, обговоривши всі деталі, вирішила, що батьку слід погодитися на цю пропозицію та поїхати працювати до Харкова. Спочатку він поїде один, буде жити економно, аби дати своїм дітям можливість вивчитись у вищих навчальних закладах, а за цей час вони назбирають коштів та, продавши своє господарство в селі, на виручені гроші, придбають маленьку однокімнатну квартиру в Харкові, бо давно вже мріяли вибратися звідсіля.

         Батько поїхав і почав за місяць заробляти стільки, скільки в районній лікарні отримував за десять місяців. Приїжджаючи раз на два місяці додому, він привозив їм якісний імпортний одяг, балував швейцарськими солодощами, на річницю шлюбу подарував дружині справжні французькі парфуми, а дітям придбав новенькі спортивні велосипеди. Усе ніби було добре до того моменту, як сім’я вирішила влаштувати батьку сюрприз через дев’ять місяців після початку його роботи в тій клініці, та прибувши на його орендовану квартиру, застали його з молоденькою вісімнадцятирічною дівчиною, яка працювала його помічницею, та вже через місяць була від нього вагітною. Розлучившись, батько одразу уклав шлюб із новою супутницею життя, яка згодом народить йому чудову дівчинку.

         Після того випадку Михайло більше ніколи не повертався до думки, що хоче стати лікарем, адже саме по собі слово «лікар» в їхній сім’ї з тих пір ні з чим добрим не асоціювалося. Михайлу навіть було соромно за те, що він хотів ним стати, тому з часом він задався ціллю вступити на юридичний факультет, щоб вивчити всі закони та засадити за ґрати паскуду-батька. А Ілля відреагував на зраду рідної людини тим, що дні та ночі проводив у боксерському залі, безупинно б’ючи грушу, виношуючи в своїй голові план помсти: приїхати та позбутися нової дружини батька та її ненародженої дитини, а потім, дочекавшись, поки батько прийде додому з роботи, розібратися і з ним.

         Зрада батька сильно похитнула стан та здоров’я їхньої матері через постійні ридання, нерви та самозвинувачення, що це начебто вона у всьому винна, що вона була поганою дружиною, тому батько від них і пішов. Вона всім серцем ще з юних років його любила, завжди була йому вірною, підтримувала у всіх його починаннях та вірила в нього. Проте вона була мудрою жінкою і не стала жити із ненавистю в серці: відговорила своїх синів від диявольських планів помсти, яких ті не цуралися, і саме вона запевнила їх, що треба жити далі, однак із тих пір у сім’ї вважалося, ніби їхнього батька ніколи і не було. Через місяць вона злягла в лікарню, по дорозі ледве не зупинилося серце, проте вже через кілька днів, коли її сини знову прийшли її провідати та підтримати, побачили, як на кардіомоніторі, замість графіку роботи серця, була рівна-рівнесенька пряма лінія, а сам прилад верещав та повідомляв усім про смерть доброї жінки.