3

Марія

Я сиджу тихо на величезному ліжку. Сукня досі на мені, але туфлі я десь закинула. Не має більше сил бути на підборах. 

Мої руки тремтять, а мозок з шаленою швидкістю намагається осягнути весь масштаб того гармидеру якого я натворила.

Я ж їй не вірила! Я ж думала вона стара з розуму вижила, я ж не думала що я таке можу витворити. 

Коли побачила його ошелешені очі до мене дійшов масштаб лиха. А те як він вів себе далі, тільки підтверджувало мої страхи. Я ж, все таки винна. Бляяять, як тепер мені з цим жити! Нехай я не вірила тій старій бабі, яка кричала мені що я маю сили роду козацького, нехай Я сміялася з дурнуватого ритуалу пошуку істинної пари, навіть ті сни з покликом не брала до уваги.

Але факт моєї вини стоїть зараз перед входом, блідий. Дивиться на мене і стискає кулаки. Гарний він, тільки я людині життя зіпсувала! Я ж не вірила що я відьма, а тепер подивіться! Я знайшла свою істинну пару, і притягла його до себе, через 5 сотень років! Таке взагалі хтось робив до мене? Чи то я одна така навіжена? І ще й, іронія а! Гарний, брутальний, широкоплечий. Красунчик, І священник! Правильний, законів всіх дотримується. Я ж у снах його так часто бачила, а от як далі….. Тут біда вселенського масштабу

Влад

Я стою, здається цілу вічність. Вона, дивиться на мене. Такі гарні, зелені очі. Ніяк не можу не милуватися нею. Таких витончених дівчат я не бачив. У моєму часі життя не мед, тому і дівчата завше сильніші і шкіра відображає всі тяжкі будні, а в неї - шовковиста, без рубців. Фігурка маленька, тендітна…. І от що мені робити? Як жити далі? Як би я священником не був, то і проблеми б не було, я ж відчуваю як мене тягне до неї, очей відвести не можу. Роблю глибокий вдих і глибокий видих, підходжу до неї і сідаю на ліжко. Не знаю як бути далі, з нею, з обітницю і з моїм саном….

З думок мене висмикує її всхлип. Я повертаюся до неї і бачу як вона тихо витирає сльози. “Пробач, Владе. Пробач, я не хотіла, я не знала що це можливо! Я… Я. Це я винна, а би я не шукала свою істинну пару, ти б зараз жив своє життя. Клянусь, я не знала що таке можливо! Я думала ти тут, десь просто в іншому місті. Пробач…”

Ще з хвилину я сиджу і осмислюю кожне її слово. Пара. Я її істинна пара. А Дізнатися це можна лише призовом, і якщо в неї вийшло, якщо я прийшов, то це значить тільки одне - вона, так само моя пара, інакше просто б нічого не сталося. 

Я думаю над цим, над її словами, над уривками біблії де бог веде тебе шляхом, який ти і сам не усвідомлюєш. 

І от я тут, за п'ятсот років у майбутньому, жонатий на дівчині, яка виглядає як моя потаємна мрія і яка скоріш за все моя істинна пара….

Якщо Бог веде, я буду йти. 

Обережно, я беру її обличчя в свої долоні, великими пальцями витираючи сльози і цілую її.