Розділ 3 Самотність - Коли тебе не бачать

Розділ 3

Самотність — коли тебе не бачать

───────  ✦  ───────

Сім мільярдів людей — і ти один

Є різниця між тим, щоб бути на самоті, і тим, щоб відчувати себе самотнім. Один ти можеш бути у натовпі. Один ти можеш бути в стосунках. Один ти можеш бути навіть серед людей, які, здається, люблять тебе. І саме цей вид самотності — найболючіший, бо його ніхто не бачить. Навіть ти сам не завжди можеш назвати його правильним словом.

Наскільки ж дивно, що в такому великому світі, де сім мільярдів людей, ми почуваємося самотніми. Ти відчував колись таке — що поруч ніби багато людей, а ти один? От я — так. Ще в школі я постійно почувався самотнім. Коли інші мали з ким пограти у футбол, мали з ким піти на дискотеку чи просто погуляти — я залишався сам.

Так, у мене було один-два друга. Але якщо чесно — це було скоріше так: нам обом було самотньо, тому ми і дружили. І це була чудова дружба — але така довго не тримається, коли в її основі не близькість, а спільна порожнеча. Коли навіть у рідкісні моменти тебе кличуть кудись погуляти — ти або відмовляєшся через невпевненість, або просто стоїш і мовчиш. Стоїш і дивишся, як усі спілкуються, і думаєш: чому в мене не виходить так само?

Зорі, бар і мовчання

Якось мене покликали в бар. Компанія, всі веселяться, щось п’ють, сміються. А ти сидиш і ніби хочеш щось сказати — тобі є що сказати — але не кажеш. Бо боїшся, що скажеш щось не те або здашся дурним. Я так просидів пів години, а потім вийшов на вулицю подихати свіжим повітрям, поки всі веселяться.

Підняв голову, дивився на зорі і думав: «Наскільки ж багато зірок. Наскільки ж багато людей. Але я все одно один. Чому все так?» Потім я просто тихо попрощався з усіма — і пішов. Нічого не змінив. Пішов туди, де мовчання звичніше, ніж незручний сміх у чужій компанії.

А потім і сам ти нікого нікуди не кличеш. Бо навіщо — якщо мене не кличуть? І так рік за роком: інші стають ближчими між собою, а ти стаєш далі від усіх. Відстань між тобою і людьми збільшується не тому, що хтось тебе відштовхує — а тому, що ти сам перестаєш рухатися назустріч.

Згодом, вступивши до університету, з’явилася можливість почати все спочатку. Я почав знайомитися з усіма, спілкуватися, шукати компанії. Мені здавалося, що достатньо просто, щоб хтось був поруч — і самотності не буде. Але, як я вже розповідав раніше, це не так. Одноденні знайомства на вечірках так одноденними і залишалися.

Чи бувало в тебе таке — поруч багато людей, а ти все одно один? Не тому що тебе не люблять — а тому що тебе не знають. Справжнього.

Коли приймають маску — і відкидають обличчя

А чому ж ми відчуваємо цю кляту самотність? Чому я, маючи купу знайомих і навіть друзів, все одно почуваюся один? Можливо, тому, що це просто не ті люди. І ти не той — принаймні, не справжній ти.

З часом я зрозумів: самотність приходила саме поруч із тими, з ким мені було некомфортно. Де не було справжньої близькості, де я був не собою, а лише тим, ким намагався бути, щоб їм сподобатися. І навіть зараз, коли пишу ці слова, розумію, що іноді все ще так роблю. Але як же добре, що я нарешті почав відсіювати тих, з ким доводилося прикидатися — вдавати когось кращого чи гіршого, але точно не себе.

Ще від початку в гуртожитку я пробував приєднатися до різних компаній — лише б бути десь із кимось. Я ніби подобався людям, мене цінували та любили. Але не мене — а того, ким я намагався бути, щоб подобатися. І, чорт забирай, це забирає стільки енергії. Ти виходиш із такої зустрічі і відчуваєш себе не наповненим, а спустошеним. Ніби відпрацював зміну на роботі, яку ненавидиш.

Згадай останню зустріч, після якої тобі стало порожньо, а не легше. Що ти там робив — був собою чи грав роль? І якщо грав — для кого?

Найстрашніше не те, що тебе не люблять. Найстрашніше — коли люблять, але не тебе. Коли приймають твою маску і відкидають твоє обличчя.

Найнебезпечніше — звикнути

Найнебезпечніше у цій самотності — до неї звикаєш. Поступово перестаєш навіть помічати, що тобі самотньо. Перестаєш очікувати, що хтось побачить тебе справжнього. Перестаєш навіть прагнути до цього. І тоді ти вже не просто самотній — ти закритий. Живеш у своєму маленькому герметичному світі, де безпечно, але мертво.

Я розумів це, але не знав, як із цим бути. Бо щоб вийти із цієї самотності, треба ризикнути. Треба показати себе справжнього — і не знати, як відреагують. Це страшно. Це вразливо. Але це єдиний вихід.

І я реально почав до цього звикати. Звикати до не тих людей, не тих компаній. Звикати, що мені доводиться весь час прикидатися, бути не собою. А невпевненість ще й підказувала: інших ти не знайдеш. Краще ці, ніж ніяких. І як же я помилявся.

Я почав — дуже повільно, дуже несміливо — вчитися бути собою. Не для всіх. Але хоча б для когось. Хоча б іноді. Спочатку це відчувалося дивно — ніби ходиш без куртки в холодну погоду. Відкрито. Незахищено. Але поступово розумієш, що саме в цій відкритості і є тепло.

* * *

♫ alyona alyona — Там, де немає людей

«Там, де немає людей, знайдем істину, що одному важче. Але там, де немає людей — там любові немає.» Ця пісня — про парадокс самотності: хочеш втекти від усіх, але без людей не знаходиш себе. Саме це я відчував тоді. Буває, ти думаєш, що вже ніколи не знайдеш своїх людей, тому краще бути не з тими або й самому. Проте на мою думку, у світі завжди знайдеться твоя людина, можливо, вже завтра, або вона вже тут, але ти не помічаєш її. Проте якщо лише чекати чи змиритися, що ти не здатен знайти когось, тоді ти дійсно можеш і не помітити її.