2 Розділ Тиша всередині гучніша за шум зовні

Розділ 2

Тиша всередині гучніша за шум зовні

───────  ✦  ───────

Балкон одинадцятого поверху

Я пам’ятаю той вечір дуже чітко. Літня ніч, трохи прохолодно — той рідкісний стан, коли тепло ще тримається в повітрі, але легкий вітерець нагадує, що ніч є ніч. Я стояв на балконі одинадцятого поверху гуртожитку і дивився, як горять вогні міста.

Місто світилося яскраво. Але мій погляд не затримувався ні на чому. Я дивився на ці вогні — а насправді дивився всередину себе. Кудись у той простір, де мало б бути щось — мрії, мета, відчуття себе — але там була лише тиша.

Не спокій. А порожнеча.

Я ще не розумів тоді, як це називається. Просто стояв і відчував, що щось не так. Що рухаюся, що щось відбувається навколо — але всередині немає нічого, що давало б цьому руху сенс. Ні мрій, ні мети, ні глибини. Лише відчуття, що ти є — але тебе ніби немає.

Вступивши до університету і опинившись у гуртожитку, я потрапив у новий світ — і не знав правил, як у ньому жити. Все рухалося в шаленому темпі: нові люди, нові місця, нові ситуації. І в цьому темпі ти приймаєш рішення, які прийняти найлегше. Не ті, які правильні. А ті, які зараз під рукою. Так робив і я.

Порожнеча, яку не видно

Найстрашніше в цій порожнечі — що вона не болить. Це не біль і не злість. Це нічого. Ніби всередині взагалі нічого немає. Ти просто існуєш. Робиш усе на автоматі, без усвідомлення, що це твоє єдине життя — і ти витрачаєш його вхолосту.

Я не одразу зрозумів, що зі мною відбувається. Ця порожнеча накопичувалася місяцями — тихо, непомітно, без оголошень. І поки я її не усвідомив, тіло вже реагувало само — воно хотіло хоч чимось її закрити. І я закривав. Алкоголем. Тусовками. Знайомствами. Шкідливою їжею. Легким дофаміном, який дає швидкий ефект і так само швидко минає.

І ти робиш це без зупинку — тому що ефект минає, і потрібна нова доза. День за днем, тиждень за тижнем — лише за рахунок дешевого дофаміну, щоб просто не впасти без сил. Не жити — а триматися на плаву.

З порожнечею ми ніби й можемо існувати. Але при цьому вічно намагаємося заповнити її чимось простим і звичним. Хтось — алкоголем. Хтось — знайомствами, щоб здаватися значущим. Хтось — друзями, поруч із якими навіть не може бути собою, але думає, що це краще, ніж бути одному. Хтось — роботою, яка не приносить задоволення, але ж потрібні гроші. Хтось — одноденними стосунками, щоб хоча б на мить відчути, що його хочуть. Хтось — тусовками, бо тоді здається, що тебе бачать.

Не знаю, чи ти впізнав себе в цьому переліку. Але я — точно. Можливо, навіть у всіх пунктах одночасно. І якщо впізнав — знай: ти не один. Якою б успішною людина не здавалася ззовні, у кожного є свої внутрішні тріщини. Просто про це чомусь ніхто не говорить уголос. Пишуть: «будь дисциплінованим — і досягнеш успіху». Але ніхто не каже, що перед тим, як вони до цього дійшли, у них були такі самі питання, такі самі ночі, такі самі балкони.

Чим ти заповнюєш свою тишу? Не засуджуй себе за відповідь — просто чесно назви це. Алкоголь? Скролінг? Їжа? Шум? Що стає твоєю «кнопкою», коли всередині стає порожньо?

А я продовжував рухатися в цьому темпі, втрачаючи потроху все своє. Згодом я помітив, що настільки загубився — вже важко було пригадати — яким я був, чим горів, до чого прагнув. Я забув, яка я людина, який я друг, який я партнер. Я став тим, хто є просто масовкою в чужому житті.

Коли твоє оточення живе своє життя, а не проживає, ти дивишся на них і бачиш, як у них усе виходить. І тоді починаєш наслідувати їх — у їхніх принципах, у їхньому стилі, у їхніх переконаннях. А потім знову стоїш на балконі одинадцятого поверху й думаєш: «А де ж я?»

Чим ми заповнюємо тишу

Я заповнював порожнечу знайомствами. Мені весь час потрібно було відчувати, що я з кимось. Що хтось бачить мене, чує, звертає увагу. Не глибокі, не справжні — просто щоб були. Щоб не залишатися наодинці із собою.

І от що цікаво: наступного дня, спускаючись сходами в гуртожитку чи йдучи університетом, зі мною могли привітатися люди — а я міг навіть не пам’ятати, хто це, звідки знаю і як звати. Тоді мені це не здавалося дивним. Тепер розумію — це і є порожнє наповнення.

Я хочу сказати одну важливу річ: знайомства — це не погано. Навпаки, нові люди можуть принести тобі дуже багато в майбутньому. Але я говорю про інше — про ті знайомства, після яких людина не знає, хто ти, а ти не знаєш, хто вона. Коли все зводиться до «потусили, випили, і все». Так ти можеш несвідомо пропустити людей, які могли б стати справді твоїми. З якими могла б бути чудова дружба — але саме через поверхові наміри це втрачає будь-який сенс та якість.

Ти можеш бути в оточенні десятків людей — і при цьому не знати жодного з них. І не бути знаним жодним. Ось що таке справжня самотність.

Вечірка як втеча

Якось у гуртожитку було свято — чи просто чергова вечірка, я вже й не згадаю. Там завжди все змішувалося: музика, сміх, алкоголь, чужі голоси, які на мить здавалися своїми. Усі пили, веселилися, танцювали. Хтось обіймався, хтось кричав тости, хтось знайомився так, ніби завтра не існує.

А я ходив між людьми й намагався поговорити з кожним. Намагався бути «в компанії». Намагався сподобатися. Особливо дівчатам — ніби якщо хтось зверне на мене увагу, то всередині стане легше. Розмови завершувалися приблизно однаково: «Де ти навчаєшся?» — «О, клас» — і далі тусуємо. Жодної глибини. Жодного реального інтересу до людини. Просто слова, щоб заповнити тишу між нами.