Глава 6

Вона оминула невеличке озеро, хоча не виключено, що це велика калюжа. Настрій був бадьорий, хоча в голові лише одна думка: «Скоріш би вийти до людей». Вікторія не в захваті від свого темпу, але просто зосереджено йшла. 

Силует монастиря вже показався на горизонті: золотиста пляма означала купол церкви, а будівлі були красивого теракотового кольору. Вона всміхнулася з полегшенням і зупинилася на мить, щоб помилуватися. Звернула на дорогу, яка вже вела прямісінько туди. Донеслись якісь дивні звуки, схожі на скавчання. Зупинилась й прислухалась звідки звук. Спочатку їй здалося, що примарилось. Довелося звернути з дороги. Звук став ближче, вона вже розуміла, що це якась тварина в халепі. Її огорнув сумнів: чи вистачить сил, щоб допомогти. Вона помітила, що на землі щось рухається, підійшовши ближче побачила що це собака, якому затисло задню лапу великим каменем. Виглядав він дуже переляканим і мокрим. Невідомо, скільки він лежав під дощем.
— Ш-ш-ш, не бійся, я допоможу. Звісно, якщо я зможу.
Коли вона протягнула руку до каменя, собака загарчав.
— Ясно, треба заслужити довіру.
Сіла поряд, почала розмовляти максимально спокійним голосом.
— Маленький, я хочу тобі допомогти. Я знаю, що тобі боляче і страшно. Знаю. Я спробую посунути камінь, а ти маєш трохи потерпіти. 

Вона знову протягнула руку, собака загарчав іще дужче.
— Окей, тоді спробую тобі показати, що саме я хочу зробити.
Вона знайшла не великий камінь, поклала поряд зі своєю ногою і почала його відкочувати від себе, показуючи ногу, що вона вільна. Показала ще раз.

Вікторія щиро сподівалася, що собака це зрозуміє. Іншої ідеї вона не мала. Вона ще раз простягнула руку і собака почав скавчати замість гарчати.
Вона щосили штовхала камінь, але він не піддавався. В голові запаморочилось.
— Не переживай, це складно, бо я не маю сил. Але все буде добре.

Вона набрала повні груди повітря і штовхнула ще раз, криком собі допомагала. Майже зробила, ще трохи і відкотила його. Собака весь час скиглив і відповз після звільнення, йому було боляче, він вставав на поранену лапу і лише згодом  піджав. Собака трохи заспокоївся, підійшов до неї, і дав себе погладити.
— Молодець. Ми впорались. Але більше не попадай в таку халепу. Обіцяєш?
Собака завиляв хвостом і відволікся на звук недалеко. Вона теж почула, що хтось йде. До них наближалася жінка у великій темно-синій дощовій накидці. Вікторія від неочікуванності спробувала підвестися, але через запаморочення знову присіла.

— Дівчино, добридень, як неочікувано тут в таку пору когось зустріти, — звернулася жінка і нахилилась погладити собаку.

— Це ваш собака? – спитала Вікторія.
— Так, я його шукала декілька годин. Яке щастя, що ти йому трапилась на маршруті.

Собака притискався до жінки і виляв хвостом наче ось-ось відірветься.
— Щастя, що мені вистачило сил відкотити камінь, — Вікторія говорила не дуже голосно..
— Чисте серце дало тобі сил, — жінка подала їй руку і допомагла підвестись.
Не розуміючи хто ця жінка, вона відразу вирішила прояснити:
— Вибачте, а ви з монастиря?
— Так, я монахиня цього монастиря. Як ти тут опинилася? Чотири дні була суцільна злива.
— Саме з цієї зливи я і вийшла, якщо повірите.
— Але де тобі вдалось сховатися? — насправді монахиня дивувалась.
— Моїм притулком була невелика печерка, але, запевняю, ще б день і я б залишилась там назавжди.
— Напевно, що це був складний етап для тебе.

— Я майже без сил. Я би хотіла чимось… підкріпитися, — Вікторії було ніяково питати, чи є в неї їжа з собою.
— Так, чекай, в мене з собою є, — квапливо монахиня намагалась дістати бутерброд.
— Дякую.
Вікторія накинулась на їжу, але відчула себе ніяково, що така неприглядна картина  була при монахині.
— Дорогесенька, давай дамо трохи ходу. Ти маєш відпочити, — зі співчуттям сказала жінка.

Собака йшов попереду них, озираючись, аби не загубити їх з поля зору. Вікторія подумала, що він намучився не менш за неї і такий нужденний вів їх у бік монастиря, де він знав, що про нього попіклуються. На що він міг розраховувати, лежачи на самоті у пастці?
— Яка потреба тебе привела сюди? — запитала монахиня.
— Шукаю розуміння навіщо дається кохання, а потім за одну мить забирається.

Дощ вже повністю припинився і монахиня зняла капюшон, який був такий обʼемний, що ховав обличчя монахині. І Вікторія змогла роздивилась її очі — такі красиві, блакитні і щирі.
— Скоріш за все, це — поштовх, — сказала монахиня.
— Рушійна сила?
— Можна і так сказати. Спробуй згадати: після чого все зруйнувалось?

— Я не певна, але у Андрія, мого хлопця, був дивний знайомий. Від нього віяло чимось холодним, навіть відштовхуючим. Він збирав тусовки, я там ні разу не була, але Андрій ходив, я навіть думаю, що це якась секта. Здається, в цей період щось почало мінятись. Це єдине, що спадає на думку.

— Інколи розлучення закоханих це вже їхня перемога. А інколи — ні, і лише після великого повороту стає ясно.
— Чия? — перепитала, не розуміючи, про кого вона каже.
Монахиня задумалась на мить, як краще пояснити.

— Що ти зробила, коли відчула відчай і страх померти прямо там, в печері?
Вікторії теж потрібен був час подумати над відповіддю.
— Перестала надіятись на свої сили і звернулась до Творця, хоча… я не знаю насправді до кого я зверталася.
— Цього достатньо. Для молитви потрібна була рішучість, яку ти проявила і нечисть вже трясется перед нею. 

— Нечисть? — Вікторія округлила очі.
— Чи ти не мала таку здогадку?