Глава 5

На ранок ще було темно. Вікторія знала, що має поспішати, і була здивована, що ніч промайнула без грози. Швидко склала намет і вирушила, не поснідавши. Залишились останні декілька кілометрів до монастиря, вона впевнено йшла далі. Небо ставало тривожно сірим, і вона помітила, як швидко сунула майже чорна хмара.
— А, ось воно! — розчаровано промовила.

Роздивилась навкруги й помітила в горі щось на кшалт на заглиблення. Почали падати перші краплі, тож вона спрямувала до нього. Дощ швидко полив, стала погана видимість, єдина задача зараз — навмання знайти вхід у примічену схованку. Перед нею непроглядна злива, яка заливала до неї навіть всередині печерки. Це заглиблення в горі було камʼяннистим, вологе каміння виглядало майже чорним — досить  незатишне відчуття. Вона розуміла, що треба якось поставити намет, навіть якщо ненадовго. Кілки забивалися важко, земля була суцільною калюжею. 

— Окей, ще одні труднощі. Добре хоч на голову не ллє.

Заварила собі чай, зробила бутерброд і сіла в наметі. Як довго буде йти дощ — невідомо, лишалося лише чекати. Вона здригнулась від грому, але продовжила жувати бутерброд. Перевірила заряд телефона, поклала ліхтарик у кишеню-сіточку в наметі, перелила чай у термос на ніч.

Коли прокинулася, був уже ранок. Звук нестихаючої зливи її сильно розчарував. Визирнула: навколо намету суцільна калюжа. Тож щоб вийти назовні, вона мала б підкатати штани, тож вирішила лишитися поки в сухому наметі. Зробила собі сніданок і виявила, що з продуктів є лише пів батона, трохи шинки і один огірок. Трохи страшно, сьогодні вже другий день її тимчасового притулку і очевидна невідомість. З’їла трохи шинки, а інше сховала. Поки планувала економити.

Ближче до вечора, заговорила сама з собою, бо стало сумно:
— Чому я вирішила, що впораюся? Аж смішно було думати, що це не буде складно. Ну дурепа! Що ще можна сказати? Ну що Вікторіє, знайшла відповіді? Ти могла б і далі оплакувати своє невдале кохання вдома, але ні, краще оплакувати в печері серед гір в грозу. Ти мусиш чекати, лише чекати. Хоча стоп: в тебе немає достатньо їжі, щоб сидіти тут довго.

На мить забула другий чи третій зараз день. Зробила запис в телефоні, щоб не втратити лік часу.

«11.06, 18:55. Другий день. Події розвиваються так, що я опинилася в печері, у полоні масштабної зливи. В житті ще такої не бачила. Все йде максимально не просто. Їжі мало, дуже страшно і повна невідомість».

Шум від зливи стояв надто монотонний, звучав наче по металевому листу весь час сипали зерно. Це неможливо нічим заглушити, і як тільки вона задрімала то почалися розкати грому — тепер сну не було. Довга ніч: інколи дрімота брала її, але грім не давав розслабитися. Година за годиною тягнулася ця довга холодна ніч. Роздратування брало вгору. Одноманітність звуку заполонила розум — плач небес тривав. «Скільки часу я тут пробуду?». День тягнувся, її задача чекати у смиренні, але роздратування бере угору. Вона не мала чим себе відволікти. Їжа закінчилася, вона доїла останнє і це лякало. 

Зробила новий запис: «Попереду друга холодна, ще довша ніч. Уночі перед очима навколо непроглядна чорнота з брязкотом дощу і крижана, тиха самотність».  Уночі гроза посилилася, і краще б їй не вилазити з намету, але тіло й розум не витримували більше замкненого простору. Вона вийшла назовні, підкотивши низ штанів. Спалахи були сильної потужності, та вона стояла, просто заплющивши очі. Вода була холодна, ноги швидко підмерзали, і все одно терпіла, тому що тіло вимагало зміни положення.

В думках перенеслась додому: «Кімната залита ранковим сонцем, на столі стоїть немита чашка з під чаю; фото де ми  разом; клавіатура припала пилюкою. Улюблений балкон, де я усамітнююся для ранкової чашки кави. З вулиці лунає сміх дітей, десь недалеко звук проїжджаючих автівок. І в усе це вривається відлуння його слів «Більше не кохаю…»».

Повіяло кедровим ароматом і запахом бавовни, нагрітої від сонця; Вікторія згадала як ткнулася носом у його плече, разом дивляючись у міський пейзаж. Він спитав тоді чи не хоче вона піти в кінотеатр, ніжно обійнявши її. Вона відповіла, що гарна ідея — там зараз багато новинок. Але в душі бажала, аби вони так і далі сиділи, гріючи свій ніс об його пуловер з кедровим ароматом. Раптом увірвався сирий пліснявий запах і вітерець — ніби хтось пролетів поруч — виштовхнув її зі спогадів. Тепло в тілі швидко розвіялося і стало моторошно. Вона швиденько повернулася в намет. З пам’яті виринуло його стримане обличчя під час останньої зустрічі. З очей покотилися сльози і вона їх швидко витерла. «Що мені робити? Бути сильною? Я намагаюсь. Але чи впораюся я з цим на самоті?».

Почався новий день, зробила відразу запис: «12.06, 8:20. Третій день. Андрій, сумую за тобою, дуже. І щось не так». 

Щось помітила біля входу у печерку — зазирала невелика ящірка. Вона здивувалася і зраділа їй.
— Звідки ти прийшла?
Вона обережно наблизилася до неї і поклала на землю руку, запрошуючи її підійти. Ящірка підбігла і сіла на долоню. Вікторія розчулилась і підняла ближче до свого обличчя, а та просто на неї дивилася. Дивно, що вона не боялася людини. Заговорила до неї:
— Привіт. Мені зараз дуже потрібен друг. Побудеш зі мною? 

Вона обережно посадила її на камінчик, та нікуди не тікала. Вікторія посміхалась, ящірка — велика радість у цій самотності. Навіть в руках стало тепліше — радість від живої душі трохи розігнала кров. 

Навколо тільки шум падаючої води. Цей звук неможливо вимкнути або приглушити, він уесь час монотонно звучить в вухах.