Глава 4

Сонце було в зеніті, і Вікторія мружилася від яскравого світла. Їй було спекотно, але вона не знімала сорочку з довгими рукавами, щоб не обгоріти на сонці. На деяких ділянках шляху палиці насправді допомагали.

Звірилась з мапою, пішла в сторону, де виднівся великий камінь, і, повернувши за густі кущі, крокувала далі по тропі. Вона встигла зробити кілька кроків.
— Уоу! — ледь втрималась, щоб не впасти у прірву. Завмерла на мить, ґрунт сипався з-під її ніг. Повільно присіла на землю, щоб зазирнути й оцінити масштаби. Стежка тяглась вздовж гори, було видно метрів десять униз, ширина обвалу — десь один метр. Голова запаморочилася, і Вікторія відразу відкинулася подалі.
— Звісно, яка я наївна, нічого складного, лише одна ніч в горах.

Вперше відчула вдячність своїй рані на нозі, через яку вона не могла розігнатись і більш поспішно йти. Може їй повернутись і спитати чоловіка? Ні, не варіант, вона рада, що безпечно пішла. Нарешті скинула рюкзак з плечей, дістала воду і вмила обличчя. Вдень стояла спека і зазвичай вона не витрачала воду, щоб освіжити обличчя, лише пити. Але ситуація вимагала від неї максимальної зібраності.

Вікторія роздивилася мапу, шукаючи інший шлях. Щоб обійти потрібно зробити великий гак, але варіант загубитись в горах її не надихав: зійшовши з маршруту, можна вже не знайти правильно дорогу. Два дні як навчилась користуватись компасом — і це не давало впевненості, що зорієнтується, тож краще триматись накресленого маршруту. Тим паче, якщо б вона змогла тут пройти, далі залишилося б зовсім трохи — і вона дісталася б монастиря.

Ще раз глянувши на прірву, вона почала жбурляти каміння і кричати. Важко прийняти ситуацію, коли вибір без вибору. За мить зупинилася, сіла на землю, прикривши рота рукою, як сигнал тілу, що кричати була погана ідея, але вона голосно дихала і не могла заспокоїтися, щоб почути звуки довкола.

Заспокоївшись, вона підсунулась ближче до прірви, щоб роздивитись, чи є за що триматись на схилі гори і наскільки вона широка. Розмірковувала, що, зробивши широкий крок вона зможе перейти, але як впевнитись що їй вистачить ширини кроку.   За допомогою трекінгової палиці виміряла довжину ями. На рівному місці спробувала зробити крок – виходив, хоч і дуже широкий. Вона зробила понад десяток спроб, стало ясно, що в неї вийде, якщо зробить дуже широкий крок. Умила обличчя ще раз, спека на самому піку. Але ніяк не могла наважитись: ходила вперед-назад.
— Вікторія, це вже питання виживання, тобі треба зробити лише один крок. Ти бачиш інший шлях? Ні? То давай.

З рюкзаком на плечах це робити було небезпечно, тож кинула його першим через прірву, він приземлився на тропу, але похитнувся і ліг на половину над схилом, ще б трохи і полетів би униз. Це збентежило її, вона усвідомлювала наскільки все може йти не за планом. Та хіба вона мала план? Кинула на мить погляд у прірву, виступив піт на чолі і долонях. Десь поряд літав орел, і його крик відлунням розлітався довкола. Це відволікало її і напружувало, наче він підганяв її.

Вона набрала повні груди повітря, розвернулась обличчям до скелі, взялась руками за виступи. Посунулась впритул до прірви й на мить завагалася. Невгамовний орел сповістив всю округу про себе. Набрала в груди більше повітря і, врешті-решт, зробила широкий крок, нога стала на другому боці. Але при спробі переставити іншу ногу нічого не виходило — бракувало опори. Схопилась правою рукою за інший виступ, та долоні були вологі і слизько триматися; до крові втискала пальці. І вона змогла посунути ногу, щоб більш впевнено стала на тій стороні. І тепер вона стояла обома ногами, досить надійно, але переступити не вдавалося. Погляд тримала перед собою, щоб не спокуситись глянути вниз у прірву. Вона розуміла, якщо подивитись то страх заволодіє ситуацією. Хоча несподівано зрозуміла, можливо, вона вже у пасці й не зможе не лише перейти на ту сторону, а й зробити крок назад. Так, від хвилювання і дуже мокрих долонь вона так й не могла переступити; намагалася відірвати задню ногу, але відчула, що починає завалюватись, тому залишила ноги так, як вже стояли. Вона у пастці — озирнулась назад, хоча сенсу повертатися не було. 

Серце геть вистрибувало, випадково глянула у прірву. Від паніки на долонях виступив ще рясніший піт, і триматися стало важче. Щоб перевести дух, вона повернула погляд до стіни гори. Серце калатало, в долонях відчувала жар, а в ногах оніміння. В думках промайнули всі обличчя дорогих їй людей: як з ним сиділи на заході сонця з видом на місто; як перший сніг тої зими огортав  зародження їхнього кохання; як з подругами потайки пролазили на концерт улюбленого музичного гурту; як мати шукала її, коли вона, чотирьохрічна дівчинка, гралась у хованки у високій траві… Її думки перериває чийсь голос:
— Вікторія!
Вона здригнулась й скрикнула від неочікуванності.
— Не лякайся, це я. Зараз я візьму тебе за руку, і ти зможеш зробити крок. Тримайся за мою руку до останнього.

Цей дивак протянув руку. Вона повільно відвела пальці правої руки і вчепилась за руку чоловіка. Той зі всієї сили потягнув її. Швидким рухом вона опинилась на іншому боці разом з чоловіком. Роздратовано відпустила його руку, схопила рюкзак і швидко пішла на безпечну територію. Вже вийшовши на поляну, вона лягла і розтяглася на траві. Неспішно до неї підійшов чоловік. Підвівшись на лікті, вона заговорила:
— Ви знали, що тут такий прохід, і нічого не сказали?
— Ні, звісно! — здивувався чоловік.

— Тоді чому ви тут?

— Я почув як ти кричала.

— Справді? Я досить далеко, щоб почути.

— І все-таки… я почув. І сподіваюсь, що далі на твої дорозі буде спокійніше.
— Що це значить? — спитала вона, скрививши обличчя.
— Що твій шлях був саме цей, —  спокійно відповів чоловік.
— А ваш де? По повітрі перелетіли?
— Трохи далі є вузький тунель, — сказав він, очікуючи її злості.
— То можливо ви хотіли подивитись, як я карячусь замість розказати про інший шлях? — вона підвищила тон.