Глава 3

Вікторія зайшла у величезні двері столичного вокзалу: як давно вона тут бувала. Йшла в зал очікування. Зайняла вільне місце і водночас відправну точку загадкового маршруту. Роздивлялась величезний зал з високою стелею та з гучним відлунням. Навкруги роїлося багато людей. 

Обхопивши обома руками свій рюкзак, вона відчувала, як тривога захоплює нутро. Вона розраховувала лише на себе, це лякало. Закрила очі, відчувала як навколо життя вирує без зупину, навіть якщо вона не зробить жодного кроку. Подумки промовляла собі: «Люди навкруги їдуть по справах, вирішують свої задачі. Напевно вони бояться не менше ніж я. Моє життя повністю в моїх руках». Розплющила очі.

До поїзда ще 4 години, але вона так і планувала, чекати дома було б важче. Тому вона тут, серед людської метушні. У вікно виднілось як сідало сонце. Набрала подрузі повідомлення, але видалила, не відіславши. Відчуття нових вібрацій у повітрі витиснуло на деякий час тривогу.   

Приїхавши до своєї кінцевої зупинки, вона відчувала себе схвильовано. Визирнула за вагону, віяв прохолодний віторець, сонце тільки почало сходити. Люди радісно вітались і обіймались із зустрічаючими їх. Її ніхто не зустрічав і це вперше в житті викликало радість, вона зараз вільна в своїх думках і почуттях. Не було потреби нічого пояснювати або ховати. Сам на сам з собою. Попереду ще два автобуси до монастиря. 

Розговорившись із жінкою в першому автобусі, дізналась, що вона теж їде до монастиря. Це не перший її раз тож Вікторія зраділа, що разом буде легше дістатись. Вийшли в невеликому селищі, де вони мають пересісти на другий автобус. На зупинці висить оголошення, що автобус зараз не ходить.

Нова знайома сказала:
— Постій тут з речами, я піду дізнаюсь що трапилось.
Через пʼять хвилин жінка повернулась і повідомила:
— Новини погані, на дорозі далі стався сильний обвал. Там неможливо проїхати жодному авто. Кажуть, що це мінімум на тижні два. Але тут є кімната в оренду. Ми можемо залишитись, якщо ти маєш два тижні.
— Два тижні? Це дуже довго, мають бути інші варіанти…

Вікторія присіла на свій рюкзак, жінка підбадьорювала як могла.
— Так, давай зайдемо, пообідаємо в їхньому кафе і поміркуєш, як далі тобі діяти. Ти головне не переживай.
— Добре, — з розчаруванням погодилась Вікторія.

Вони відкинулися на спинки стільців, коли до них підійшов хлопець.
— Доброго вечора, я перепрошую, господарі кафе, мої батьки, сказали, що ви прямуєте до монастиря. Це так?
— Так, —  беземоційно пробурмотіла Вікторія.
— Але не маєте час чекати і тому збираєтесь розвертатись?
— Я так, але ця жінка залишається чекати.
— Я хочу вам запропонувати піти через гори. Я вас поведу, в мене все спорядження є і візьму символічну плату.
— О, ні-ні, я не думаю, що це гарна ідея. Точно ні.
— Чому? Йти всього 18 км, це лише одна ніч в наметі, — цікавився хлопець. 

Вікторія ховала страх за посмішкою: “Чи він не розуміє, що від думки про ніч в наметі з незнайомцем стигне кров у жилах. Як би не потрапити в халепу?».
— Ще раз дякую за пропозицію, але попрошу лише кімнату на одну ніч в вашому гостинному домі.
— А це вже вирішено. — посміхнувшись, пішов. Він не хотів би здатись навʼязливим.

Після вечері Вікторія сіла на терасі у плетене крісло й зателефонувала Лізі. Вони погомоніли про різне, але Вікторія все-таки сказала, що планує піти через гори. Ліза спробувала відмовити її від цієї ідеї, і хоча її аргументи про небезпеку були переконливі, Вікторія вже знала, як вчинить.

Швидким рухом вона спрямувала до будинку і як раз на порозі зустріла хлопця, який запропонував похід через гори. Вікторія від неочікуванастоі заметушилась.

— Е-е, вибачте, чи можу я з вами поговорити?

— Так, звісно, — з увагою слухав її.
— Я хочу піти через гори. Але сама, — вона зробила акцент на цьому.

— Сама? — здивувався хлопець.

— Якщо, звісно, ви дасте своє спорядження. Грошей в мене не багато. Три тисячі гривень вистачить? — вона намагалась бути серйозною, щоб не видати своє хвилювання.
— Я розумію як це виглядає, ви мене не знаєте, але.. — хлопець не підтримував ідею йти самою.
— Я піду сама. Ви дасте все необхідне? Я поверну відразу як піде автобус назад, — відрізала Вікторія так само рішуче.
Поміркувавши мить хлопець відповів:
— Ви впевнені?

— Так. Я все зважила.

— Але ви маєте триматись маршруту. І погода в цей час непередбачувана.
— Єдине, розкажіть як не загубитись, — вона демонструвала своїм виглядом впевненість, але серце калатало.
— Ви компасом вмієте користуватись?
— Ні, — відчула розгубленість і закліпала частіше очима.

Хлопець зробив гучний видих, розуміючи, яка на ньому відповідальність за успішний похід цієї впертої засмученої дівчини.
— Тоді я вам не рекомендував би йти. Більш розумно буде чекати автобус.
— Напевно ви можете мене навчити, — стояла на своєму Вікторія, хоча напруження у всіх мʼязах натякали їй, що вона не до кінця розуміє за що береться.
— Я то навчу, але від того наскільки ви уважно будете слухати залежить чи впораєтесь, — хлопець вже пожалкував, що запропонував їй похід через гори, — вам треба скачати офлайн-мапу, я відмічу маршрут, але якщо ви йдете перший раз в гори й ще не туристичнім маршрутом, то компас обовʼязково мати.

— Я швидко вчусь, розказуйте, — завірила Вікторія.