Глава 2

Вісім місяців як Вікторія з ним не бачилась. Йдучи по людному тротуарі, вона шукає його силует в натовпі. Вона точно застрягла в тому моменті. Подрузі вона вже давно каже, що все в минулому, готова рухатись далі. І що готова зустріти інше кохання, але лише вона знала, що це не правда. Час плинув, на роботу ходила наче на автоматичному режимі. Продовжувала невдалі спроби знайти розуміння в книгах. Сьогодні купила декілька нових книг по психології і про езотерику. Відчувала, що це не наближає до розуміння, все вискользувало поміж пальців рук. 

Вікторія кинула книги на свій стіл, зробила гучно музику. Її спосіб зняти напругу — це покричати улюблені пісні. Під цю розвагу йде пара баночок пива. Кімната відчувалась як панцир від світу.

Взяла старий блокнот, в якому було декілька записів про підготовку до екзаменів і згадала період навчання, як вийшла з корпусу університета, хвилюючись чи впоралась вона на екзамені. Зустрілась з друзями і серед них був незнайомий хлопець, який відразу привернув її увагу. Так цікаво, коли життя знайомить людей через друзів. 

Вона згадує як він дивився на неї стримано, але затримуючи погляд на ній. А наступного дня він зустрів її біля університету і запропонував разом пройтись зі смачними лимонадами, які продають прямо у парку, а також скинути напруження від сумлінного навчання, яке завершилось сьогодні останнім іспитом. Вона попередила його, що залюбки пройдеться з ним, але вона дуже зайнята тому має небагато часу.

Перегорнула на чисту сторінку. Сидіння над пустим аркушем їй навіяло думку: якби вона могла просто перегорнути сторінку життя. Але це неможливо, це лише папірець. Хоча місія цієї сторінки блокноту — почути біль Вікторії і, можливо, щось підказати: «Чому? Ну чому? Як я маю це все зрозуміти? Я виснажена, хочу лише зрозуміти, як можна було так спонтанно розлюбити? Сил більше немає… я здаюсь. Маю перестати шукати, але я не можу відпустити ситуацію. Скільки я буду нести це з собою? Досить, я відпускаю його, кохання, біль. Більше не несу, це більше не моє».

Вона вперше повірила, що зможе забути його і йти далі, жити своє життя. Так, вона мала час оплакати свою втрату і настав момент готовності йти далі без нього. Тому що або вона стоїть на місці або вона йде далі без нього. Хоча вона знає, що кожен крок вона буде озиратись назад і питати пустоту: «Чому?». Єдине, що вона не могла собі дозволити — це не знайти відповідь.

Сіла заплакана на підлогу, голову поклала на ліжко, відчула як сили покидають, провалюється у дрімоту, гучні звуки музики на фоні ставали приглушені, але все одно чула. Усвідомлювала навколишні звуки і міркувала, що полежить лише хвилин десять і пора піти вечеряти. 

Туманний сон показував дивні образи: Андрій стояв за бетонною стіною, але вона не бачила його. Поряд рухались чорні тіні - відчуття гнітючі. Вона кликала його, але він не чув її. Відчула льодяний страх від того як тіні згущалися. І раптом вона прокинулась від гучного різкого удару чорного дохлого ворону об підлогу її кімнати. Вона здригнулась, відкрила очі, шукала куди цей ворон впав, але нічого не має.
— Що відбувається? 

Вікторія чітко відчула як підлога затряслась від удару величезного чорного ворона. Картинка як він впав була навіть зараз перед її очима, але нічого не було. Вона приглушила музику.
— Що це значить? Це не схоже на сон…

Записала все відразу у свій щойно розпочатий щоденник. Додає коментар: «Ворон, ще й мертвий здається мені зловісним знаком». Ще раз озирнулась навколо себе й здивувалася з якою силою він впав і затряс підлогу.
Роздуми про цей сон-видіння заполонили мозок. Спало на думку, що вона б могла зайти до церкви. Можливо, там їй вдасться поговорити про це з кимось. В її сім’ї, про подібну чортівню питали завжди у священика.

Вона приїхала до церкви, в якій бувала з бабусею в дитинстві — запах ладану нагадав той період. Останній раз довелось тут бувати десь у років дванадцять. В обідній час у храмі пусто, трохи ніяково. Присіла на лавочці, в думках лише питання «що це все означає?». Просидівши так хвилин двадцять, підійшла до жінки, яка стояла за прилавком, де продаються свічки.
— Доброго дня, чи є священик з яким я могла би я поговорити?
— Доброго дня, ні, на жаль, зараз він відсутній. Він буде вже завтра, — привітно відповіла жінка.
— Чи можу я вас дещо спитати? Просто моя голова скоро лусне, — Вікторія покачала головою, доторкнувшись до скроні.
— Краще священика, але я можу вас вислухати.
Вікторія нахилилась до жінки і не голосно розповіла про свої видіння.
— І я не впевнена, що це був сон. Розумієте, це наче підказка.
Жінка замислилась.
— Я згадую схожу історію… І думаю, що, можливо, і вам було б корисно з’їздити… Але знаєте, краще завтра підійдіть до священика.
— Куди зʼїздити? — зацікавлено спитала Вікторія.
Вагаючись жінка продовжила:
— Знаю одну монахиню, яка молиться за людей, в яких щось подібне відбувається. Я вам розповідаю, тому що бачу що ваша ситуація потребує. Але! Але я наполегливо по-людськи прошу вас, нікому про неї не розповідати і не поширювати.
— Чи не скаже вона, що я витрачаю її час? Чоловік розлюбив, таке трапляється.
— Ворон-примара може означати, що все не так просто.
Жінка зробила запис на папірці і передала записку Вікторії.
— Дякую. Але скажіть іще, якщо я не ходжу до церкви, я все одно можу до неї звернутись?
— Звісно. Я за вас помолюсь. 

Розгорнувши дома папірець від жінки з церкви, прочитала: матушка Серафима, Закарпатська область, село … Вікторія навіть пошукала в інтернеті, знайшла інформацію про монастир.