Глава 1

Вікторія дивилася йому вслід і не могла повірити — він просто йшов. Кілька фраз і все сказано, все перекреслено. Слова «я більше не кохаю» звучали відлунням. Вона ані слова не змогла сказати, лише злегка розтискала губи. В коктейль з болю та покинутості скоро домішаються сльози, але зараз жоден м’яз на її обличчі не рухався.
Пошепки промовила:
— Андрій…

Він ще не відійшовши далеко, сказав:

— Так має бути, це не від нас залежить.

І відразу пішов.

Важкість в ногах спонукала її знайти, де присісти. І, здається, вона сіла на ту саму лавку, де вони вперше говорили про свої почуття одне до одного. Парк ховав їх численні та приємні прогулянки.

Посипав легкий сніг. Вікторія накинула на голову шаль і підняла комір. На алейці увімкнулися ліхтарі, підсвітивши помаранчевим світлом його останні кроки перед поворотом.

На ранок Вікторія шукала підтвердження, що це був сон, але припухлі повіки чітко давали знати, що вона по справжньому проридалась, перш ніж впасти в сон. Пильно вдивлявлась у дзеркало і з усіх сил намагалась згадати які події могли би якось попереджати про смерть їх стосунків. 

Повні долоні крижаної води плюхнула собі в обличчя, від чого перехопило подих і додало бадьорості. Укутана в ковдру з чашкою гарячого трав’яного чаю вмостилась на балконі. Останні дні осені настільки похмурі, що здається наче весь Світ від неї відвернувся. Вона дивилась в одну точку і не рухалась. Потекли рясно сльози, але вона їх швидко витерла ковдрою. На її щастя,  сьогодні вихідний день. 

Вона добре знала, що життя складне і те, що ще вчора здавалось не реалістичним, як в хорошому сенсі так і в поганому, може трапитись — все реально. Хоча цьому мали бути хоч мінімальні сигнали, думала вона. І вона вже відчувала такі симптоми змін, але зараз інакше, зовсім невловиме відчуття, воно як крихта на підлозі в темній кімнаті. 

Посміхнулась своїй думці, як нещодавно дивилась весільні сукні. Так, вона дозволила собі помріяти: вони ще не чіпали цю тему, але була певна, що він буде її чоловіком, що вони одружаться. Не могла  згадати, яка сукня їй тоді сподобалась. 

Вікторія розмірковувала над багатьма питаннями: «Чому? Яка причина цьому всьому? Скільки разів ми запізнювались на роботи через те, що розмовляли майже до ранку? А які теплі були опівнічні розмови! Ми багато розмовляли і сміялись. А могли разом мовчати і це було досить інтимно. Ти завжди знав, що молочна шоколадка приносить мені трохи радості. Ти мріяв про сумісну поїздку до океану, і я пам’ятаю як з трепетом ти говорив «люблю…». Ти ж любив? Тоді найдивніше, що могло статись, це те, що хтось натиснув на спеціальну кнопку, яка вимикає кохання. Чому це все змінилось?».

Гудів мобільний, Андрій телефонував вперше після прощальної розмови. Вікторія розхвилювалась, але відповіла на дзвінок.
— Привіт, — впевнено почала Вікторія.
— Привіт.
— Ти щось хотів сказати? — щоб звучати невимушено, рука сама почала обводити букви в журналі, який лежав на столі.
— Хочу дізнатись як в тебе справи, — спокійно питав він.
Вона подумала, що він сам не знає для чого телефонує.
— Фігово. Людина, якій я довіряла, намолола нісенітниць і вчиняє як недоумок.
— Я намагаюсь бути чесним.
Вона чула, що він хоче з нею погомоніти. І наче він мав на це право?

— Дай мені хоча б якесь пояснення. Чому? — вдавати спокій давалось складніше.
— Я не знаю… Розум каже одне, а в серці відбувається щось інше.
— Це твоя чесність? Ти зустрів іншу дівчину?
— Ні.
— Тобі щось про мене наговорили? Або ти дізнався що ти з сім’ї Монтеккі, а я з Капулетті?
— Звісно, річ не в тобі, — він трохи засміявся.
— Ти, блін, нічого не знаєш, жодного пояснення. Ти розумієш що я відчуваю?
— Мені шкода, що все так… — звучав він душевно, вона знала, що він насправді шкодує.
— Біль. Ось що я відчуваю, — вона почала ходити по кімнаті.
Вони обидва замовкли. Ніякі слова не допомагали. Вікторія перервала тишу:
— Я тебе кохаю. Як я маю це змінити?
Але не дала йому що-небудь відповісти:
— Навіть нічого не кажи, це буде знову «не знаю».

Але він на останок встигає додати:

— Я так само питаю «чому?». І вважаю, що це все дивно. Але я приймаю події такими які вони є.

Вікторія смутилась наскільки у цих словах він не схожий на себе. Повіяв несподівано неприємний пліснявий запах, але через мить зщез. Поклала слухавку.

На роботу Вікторія так і не вийшла, третій день вона лежала у ліжку. На підлозі валяються пляшки з-під пива, в кімнаті задушливе повітря. Дзвінок у двері, це подруга, Ліза, на дзвінки якої вона не відповідає.
— Що це таке? Віка, що сталося?
— Я трохи в апатії, я скоро… все добре, просто потрібен час побути самою.
— Оце ти дурепа, я тобі скажу… Ти не береш слухавку і скнієш дома сама. Чому б не попросити подругу вислухати? Ми б сходили з тобою в кафе, до речі, нещодавно був концерт в одному клубі, було весело і стільки нових людей…

Вікторія з агресією жбурляє в неї пусту банку з-під пива і лише тоді Ліза зупинилась тараторити.
— Що в тебе трапилось? Щось дуже серйозне? — спитала подруга, але не охоче вникати.
— Він пішов від мене, розлюбив, — сказала Вікторія.
Якусь мить подруга мовчала. Відчинила вікно, бо ще трохи і задихнулась би. Сіла на стілець, скинувши звідти одяг.
— Чому? Як він пояснює?