Я малюю твої долоні

***

Мовчить душа, закохана у тишу.

Її слова – то вітер між гілля,

Що лист осінній піснею колише,

Поки готує сон собі земля.

Мовчить душа. Їй слухати миліше.

Хай світ говорить барвами життя.

Хай скажуть про своє кохання інші,

Доки малює янгол почуття.

Мовчить душа, окрилена багрянцем:

У новім дні надія проросте.

Застиг останній промінь на фіранці,

Горнятко з кави вже давно пусте.

***

Сини, синочки, кров наших сердець!

Найбільша мрія матері – дитина.

Хай береже ваш кожен крок Отець,

Бо зараз ви йдете стежками Сина.

Живіть, любіть, творіть свої світи,

Вертайтеся до рідного порога.

Ви у серцях зуміли віднайти

Найбільшу мужність, що іде від Бога.

Ми молимось за кожного із вас!

Нема чужих дітей для українки.

Сини – найголовніша із прикрас,

Дарова для матері і жінки.

***

Прочитай мені торішнього листа,

Ненаписаного аркушем любові,

Коли доля ще була проста,

Коли хмари снились пурпурові…

Прочитай мені його у снах,

Де здається все безхмарно-чистим,

Там гойдає щастя на вітрах

Мрій чарівних сплетене намисто.

Прочитай… Я хочу віднайти

Клаптики загубленого раю.

В тім листі навіки я і ти

Поєднались присудком «кохаю».

***

Відстань часу... Відстані життя...

Все кудись ведуть когось дороги.

Забуваємо про почуття,

Лиш ступивши на чужі пороги.

Поглинає вічність помилки.

Зашиває серце давні рани.

Подих, що на відстані руки.

Погляд, що будує в душах храми.

Дотик неба, часу і життя -

Тільки мить, розбита на уламки.

Те, що вже немає вороття,

Інколи в душі заграє п'янко,

Інколи бездонно защемить,

Нагадавши про забуті шрами.

Інколи для вічності - лиш мить,

Що відчутна тільки молитвами.

Вічність часу... Вічності життя...

Відстані, загублені й забуті.

Тільки те, що пише майбуття

Нам не обійти й не осягнути.

***

Запорошені снігом, потоплені часом й життям,

Заколисані вітром, дороги старих таємниць

У душі залишають навіки негоєний шрам:

Що полишить життя на вічності древній полиці?!

Чи ходитиме хтось по твоїх вже зарослих стежках?

Чи згадають про тебе колись твої правнуки – внуки?

Ось і вся таємниця: знайти той протоптаний шлях,

Що приносить смиренності спокій і плинності муки.

І ніколи ніхто не збагне ту величність буття,

Ті тривоги душі, що тільки ростуть із роками.

Все що маєш чи мав, наче камінь, пішло в небуття.

Залишилось на мить лише те, що створилось руками.

В час народження Бог нам вручає до смерті ключі.

Як носити їх? Як берегти? Як віддати?

Все життя ми – доріг і стежок блукачі,

Що лиш мали надію краплею вічності стати…

***

Старі сліди нових випробувань,

Коли в душі - нестерпні заметілі.

Чекає небо час колядувань,

Чекають вчинки рішення дозріле.

Холодний грудень тратить свою міць.

Його життя - маленький клаптик тиші.

Серед мільярдів незнайомих лиць

Єдиний погляд мариться в затишші.

Понишклі мрії - відгомін буття.

Тривалі нескінченності тривоги...

Але це все було і є життя.

Але це все - лиш до вершин дороги...

Залишеним селам...

Забутих зграй понишклі журавлі

Скриплять де-інде оскалом розрухи

І гнуть безкриле тіло до землі,

Ховаючись від вітру-завірюхи.

А там, на дні помулених дзеркал

Дитинство ще всміхається далеке

І хмарка підійма на п'єдестал

Журливий обрис сірого лелеки.

Там попід тином з ночі цвіркуни

Іще співають зоряні сонети.

Там щастя повтікало у млини

І соловей вишукує комети.

Там чути стукіт молота й підков,

Там праця, піт. Там сльози. Там кохання.

Там тихий спокій миру, молитов.

Там - наше все. Там - перше і останнє.

***

Серед сніжинок нового світанку

Я загубила світ, що зараз є,

Згадала сніг давно прожитих ранків

І почуття загублене своє.

Те почуття від захвату дитини,

Коли весь світ – на дотику долонь,

Коли свідомість втілення людини –

Це сиве пасмо мудрості на скроні.

І все життя як білий-білий сніг,

І всі стежки попереду – незнані.

Серед мільйонів сходжених доріг

Мої – іще лишаються в бажанні.

Хоча дитинство скресло, наче лід,

У пам’яті я мить його залишу.

Коли сніжинки родяться на світ –

Думки хай не псують священну тишу.

***

Я малюю твої долоні -

Теплий пазлик світлого щастя.

Сивина прикрашає скроні,

Відблиск неба сліпить напасті.

Я малюю твою усмішку,

Заколисану літнім подихом.

Все, що бУло - то казки трішки,

Все, що є - без єдиного продиху.

Ті щасливі слова і роки,

Затамовані у безмежжі...

Ті найперші сміливі кроки

У промінні найбільших звершень...

Всі твої маленькі повчання

Залишились в усмішці літній.

Не згасає свіча прощання

На плиті холодно-гранітній.

Цілий рік як мене зустрічаєш

На одному і тому ж місці...

Мій дідусю, тепер ти знаєш,

Як неквапно проходить вічність...

***

В обіймах ночі крадуться тіні -

Безликі страхи прожитих днів -

Копають попіл твого сумління:

Що ти насправді в житті зробив?

Чи був ти добрим і справедливим?

Скільки посіяв і що зібрав?

Чи поливали весняні зливи