Дощ стікає смутком на плечі

***

Дощ стікає смутком на плечі,

Забуваючи сухість землі

І старечо всміхається вечір

До зарослої зіллям стерні.

Ще у піжмурки грається листя,

Жовтим щастям малюючи сни,

Та червоне, як захід, намисто

Вже помріює цвітом весни.

У примружених неба зіницях

Розтікається пріла сльоза.

Ніч ступає тихіше... Не спиться,

Бо за обрієм пахне гроза.

Павутинням заплутує осінь

Захололий клубочком листок,

Поки знову так впевнено просить

Зрілий вересень в танець думок.

***

Маленька свічка - світло серед ночі,

Тоненький пагін затишку й тепла,

У ній горять такі прекрасні очі,

В яких би власний спокій віднайшла.

Хвилини розтікаються між воском,

Живе у серці радість і любов.

Щаслива жінка не тримає злості,

Бо в ній тече захмарно світла кров.

Кохана жінка світлом світить людям

І творить мрії усміхом очей.

Маленька свічка в серці її буде

Теплом світанків, затишком ночей.

Бо жінка - Жінка, берегиня світу,

І в ній Бог цілий всесвіт відродив,

Тому вона, мов вогник свічки, світить

Тому, хто її душу запалив.

***

Хочеш крикнути часові: "Стій! Не іди!

Я так хочу залишити теплі сліди!

Я онукам і дітям ще все не дала!

Я щасливою, зрештою, мало була!"

Але час невблаганно іде вдалечінь...

Залишаєш по собі замріяну тінь.

Лиш вуаль сивини нагадає про вік,

А життя почалось, як здавалось, торік..

Тільки вчора ти бігла до тата в садок,

Щоб принести для мами достиглих грушок

І чекати на призьбі смачні пиріжки...

Та стелилися вдаль непрості доріжки.

І котилися сльози долівкою мрій,

Хоч наклала чимало в життєвий сувій,

Та куди його нести?! Кому він?! Собі?!

Залиши його тихо похилій вербі.

Хай вона його пустить вітрами в світи!

А ти знову іди, щоб вже точно знайти

Всі розгублені мрії на кроках життя!

Час не має минулого і майбуття.

Він ступає з тобою за руку всі дні.

Тільки ти обираєш: щасливі, сумні...

Бережи в серці світло від ранку до сну,

І тоді тобі час подарує весну,

Подарує смирення і радість думок.

Тільки ти не спиняйся - роби новий крок!

Вдячність часто приносить хороші плоди.

Просто не зупиняйся! І просто іди!

***

Покотилося яблуком сонце у жовту траву,

Небо пахне дощами і сирістю хвойного краю,

Вітер знову колише ту гілку стару і криву,

Яку я ще з дитинства у пам'яті досі тримаю.

А червоні жарини розхристують душу теплом,

Розкриваючи сутність до самого тонкого шару.

Небом плачуть журавлики, серце торкнувши крилом,

Поки місяць неквапно пасе білих хмарок отару.

Зупинилася вічність під листям старого плюща,

Задивилася вдаль, на призахіднє марево ночі.

Сон повільно окутав чарунками обрис куща,

Знову сняться йому ті закохані очі дівочі.

***

На багрянцях твого кохання

Завітала осінь у гості.

Це нестерпно-солодке прощання

До усмішок теплої млості…

Ці жалі за розлитим небом,

За курличем сонного ранку…

Отже, все так було і треба:

Поцілунки через фіранку,

Дотик світла замість торкання,

Теплий усміх супроти тіла.

Так буває, що ритм пізнання

Розливається надто вміло.

Жовті фарби у падолисті

Закривають серце рукою.

Ті слова навмисно-землисті

Розтають у барвах водою.

Вітер листя кидає в прозу,

Та здаватися ще не хочу!

Серед перших тонких морозів

Ніжна мрія птахом тріпоче.

На багрянцях твого кохання

Намалюю нові небокраї,

Адже осінь ця - не остання!

Я сьогодні це відчуваю!

***

Дві секунди марних сподівань...

Три секунди, щоб допити трунок...

В світлі найбезглуздіших вагань

Не рятує смерті поцілунок.

Закриває очі власний страх.

Занімілі сльози одкровення

Пишуть на запилених словах

Про життя без права на натхнення.

Миті нерозділених думок,

Сотні фраз, задавлених прощанням.

Це буття, немов непевний крок

Між руїн палкого сподівання.

Світ жорстоких правил та ідей...

Він себе створив, чи тільки люди?!

Новий день, неначе в грі трофей...

Але Завтра хто його здобуде?

Вимір правди стерся до нуля.

У задушно- вимерзлому часі

Забуває дихати земля,

Поки вічність плаче на терасі.

Біль і сльози, радість перемог,

Злість, розчарування і надія...

Лиш секунда, щоб побачив Бог

Те, як серце Слово розуміє.

***

Хтось забуде, що ми народжені

Небосхилами наших душ.

Ці поля, перед нами ходжені…

Ці ліси у світанні груш…

Серед сполохів неосяжності,

Поміж вихорів заболітть:

Край любові і край відважності,

Час величності між століть.

Там, де Мавка ступала босою

В діаманти ранкових снів,

Ми не будемо безголосими –

Ми залишимо слід віків.

Хтось забуде, що ми народжені…

Тільки пам'ять не стре слідів

Наших душ, в цьому місці сходжених,

У краю яблуневих садів.

***

Чому не розказуєш вітрові в полі,

Як небо тривожить осінні думки?!

Захмарені мрії снують видноколом,

Чекаючи, мабуть, на дотик руки,

На відгомін щастя в розпечених крилах,

На крихти розмови забутих зірниць...

Жевріють крізь тінь пурпурові вітрила

І манять... і просять обіймами лиць

Тих рідних, близьких, які зовсім не поряд,

Які загубили на землю сліди.