Сплять янголятка

***

Солодко сон позіхає в подушку.

Спи, моє щастя, вже нічка прийшла.

Он за вікном трави сплять непорушно.

Навіть пташина принишкла мала.

Яблука падають тихо в садочку.

Осінь крадеться пожовклим листком.

Мрії колишуть тебе, мій синочку,

Лагідним дотиком, щастя крилом.

Спи, моя радосте! Янголик поряд.

Він кожну нічку твій сон береже.

Хай тобі долю освітлюють зорі,

Милість Господня спадає дощем!

Солодко сон позіхає в подушку.

Вітер заснув під горіхом старим.

Десь у саду тихо падають груші...

Сплять янголятка в колисочці рим.

***

Я залишу тобі лиш погляд –

Тонкий шрам відчуття залежності.

Я змінила весь твій світогляд

У кількох сантиметрах буденності.

Я торкаюсь твоїх ілюзій

Ніжним дотиком неповторності.

Прокидаєшся у напрузі

Серед хвиль густої самотності.

Може, я тобі лиш наснилася

У буремності й швидкості часу…

Може, іншому я судилася

Й десь живу у мільярдах маси…

***

Зронила яблуня життя своє в траву.

Червоні щічки сонце цілувало...

Вмивалося в погоду дощову

І на свій час, закохане, чекало,

Щоб в день святковий відблиском роси

У храмі нагадати про спасіння:

Маленьке яблуко як символ чистоти,

Людської грішності і ясності прозріння.

І хто вкусив із Дерева Життя,

І хто пізнав усю жагу Людини,

Той знає, що немає вороття

Зі шляху, що обрав Отця і Сина.

Живе Надія в кожному із нас

Частинкою від яблука ПізнАння.

Приходить в серце яблуневий Спас

Як Віра у спасіння від страждання.

***

Я ніколи тебе не збагну,

Небокраю святої осяжності.

Так ненавиджу цю війну

В безкінечності недосяжності!

В журавлиних тужливих ключах

Стільки спокою необхідності,

Як у храмі в воскОвих свічах

ОбразАх, завжди сповнених гідності.

Лиш черпаю твою глибину

У хвилини тяжкого неспокою.

Я тебе все ніяк не збагну,

Небокраю з душею широкою.

***

Ранки дихають осінню, густо вкриваючи трави

І курличуть над полем в прощальних сльозах журавлі:

Чорні крила тріпочуть у спалаху неба заграви,

Десь торкаючись сповіддю клаптиків рідних землі.

Павутинкою роси спадають на яблука й груші.

Боровик перед дубом натяг до очей капелюх.

Осінь вабить багатством в своєму легкім простодушші

І рятує свідомість від літніх нестерпних задух.

***

Опівнічники наших мрійностей,

Опівденники наших справ.

Цілий всесвіт людських розбіжностей,

У якому мене впізнав.

Напівстукоти наших подихів,

Напівтемрява наших снів.

Ти розгойдуєш серця спотики,

Доки губи шукають слів.

Недоримлені наші вічності,

Недосказані завжди думки.

Знову "нас" пізнаєм у зустрічності,

Коли погляд торкає руки.

***

Ще дух козацький досі в нас живе,

Ще дихає на повну новим світом

І б'ється його серце вогняне

У людях молодих - у нашім цвіті.

За волю, за державність, за народ

Той дух козацький піднімає зброю,

Бо в ньому сила всіх людських чеснот,

Що в час лихий не уникає бою.

За сотні років тільки помужнів

І шаблю поміняв на джавеліна.

В новому світі із старих часів

Ще й досі виграва його чуприна.

За незалежність нових поколінь,

За українців - націю найкращих

Веде до бою вже залізний кінь

Той дух козацький, що не дасть упасти.

***

Ми стали різні. Просто... надто, надто...

Шляхи й дороги розійшлись назавжди.

Колись було... чи згадувати варто?!

Дитинство вже забуло відстань правди.

А ми ж були, здавалось, нерозлучні...

І обіцяли, що рОки не здатні

Розбити мрії, сонцеві доручені...

Минули дні дитинно благодатні.

Життя доросле внесло корективи.

І мрії вже - приземлено мізерні.

Все рідше промінь на душі штативі

Лишає зграй небесних диво-зерна.

Не забуваймо, що в душі ми - діти

І мріям не знімаймо їхні крила,

Бо щастя в тому, щоб життю радіти

Просто за те, що нас в себе пустило.

***

Забери мене в своє серце:

В глибину затамованих подихів,

Де немає жалю та остраху,

Бо воно лиш для мене б’ється.

Забери мене в свою душу!

Між мільйонів інших галактик

Хочу всесвітом твоїм стати,

Надзвичайним і непорушним.

Забери мене в свої мрії!

Серед снів незбагненної сили

Один одним ми вкотре снили.

Не твоєю бути не вмію.

Забери мене! Просто назавжди.

Я тобою живу і дихаю,

Кожен рух, кожен погляд зчитую,

Щоб розкрити всі карти правди.

Так замало нам слів зізнання,

Але серце б’ється для тебе

І життя без тебе – не треба.

Я – твоє єдине кохання.

З краплі вічності забери мене!

Хочу щастям тебе огорнути,

Хочу душу твою збагнути,

Поки вічність ця не мине.

***

Багрянцем листя ніч намалювала,

В тумані боровик розправив плечі.

Чарівна осінь в себе закохала

Ще теплий день і вже холодний вечір.

Шепоче вітер листу на берЕзі,

Що так йому пасує жовтий колір

І невагомо крутить в полонезі

Далекі білі й недосяжні зорі.

Тремтить роса в старому павутинні,

Жоржини простягли до сонця руки.

Пузатий глечик сушиться на тині.

Відходить літо запахом розлуки.

Приходить осінь стиглими полями,

В корзину чорнобривців назбиравши.

І запах хліба, мов з дитинства, в мами