В моєму всесвіті

***

В моєму всесвіті - ні краплі тиші,

Бо кожен погляд, порух, дотик, звук -

То чисте слово, що складеться в вірші

Крізь стукіт серця і малюнки рук.

В моєму світі - запахом світанку

Душа вмиває сплутані думки

Й в горнятку кави відбиває ранки,

Такі прекрасні, солодко-п'янкі.

В чеканні дня розпуститься уява

Бузковим цвітом - сполохом краси,

Аби його буденнішня поява

Принесла щастя в крапельці роси,

Щоб згодом невагомо теплий вечір

Знайшов надію між обіймів рук

І мрією упав мені на плечі

Крізь сон несонний і між серця стук.

***

Я думала: війна лишилась для історії.

Гортало Небо сонячні сторІнки...

Та знову цвіт зриває ворог зброєю

І стелиться стежина із барвінку

По тих слідах, що захололи в крОві

Незрадженої віри і звитяг.

Коли їм буде вдосталь і доволі

Тріпати синьо-жовтий Наший стяг?!

Коли вони збагнуть, що незнищенна

Велика віра в український рід?!

Вже вісім років подвиги та ймення

Звучать як пам'ять на усенький світ

І кожен день їх більшає у неба,

Коли все меншає на цій землі.

Нам України іншої не треба!

Ми- птахи вільні, вільні кораблі!

Ми - не здамося! Чуєте, "сусіди"?!

Бо - наше небо, сонце і поля

Будуть лиш нам світити і родити!

Бо наша це споконвіків земля!

Ми не здамося! Душі наші - світлі!

Ми тільки захищаємо своє!

Наш синьо-жовтий стяг для всього світу

Як символ боротьби, віднині є!

***

Я вірю: буде мир на Україні!

Підсніжники весною зацвітуть

І прийде врешті спокій у родини,

Закінчиться ця сіра каламуть!

У вільних грудях колихнеться щастя

І пустить пагінці нове життя.

Хоча дев'ятий рік війни почався,

Та він уже не має майбуття!

Я вірю: буде сильною країна!

Бо кожен з нас велику має ціль:

Єдина, неподільна Україна!

"Сусіди", забирайте свою гниль!

Ваші ідеї розкладаються болотом!

Ви знищили давно свою державу!

Вам нас ніколи вже не побороти!

На нас у вас немає більше прАва!

***

Я не рада зимі цій зовсім.

Так хотілось кричати: Йди!

Ти у душу принесла осінь

Й замела дідусеві сліди!

Ти забрала у мене спокій,

Холодила моє життя!

Тато зиму всю був одинокий

Між лікарень, палат, вороття...

Ти забрала у нього щастя

І здоров'я цідила щодня!

Знаєш, вірю: тобі не вдасться

Більш нічого! Згнила броня!

Він одужає і додому

Прийде з першим кроком весни!

Забери собі його втому!

Забери недоспані сни!

І зимою тебе не назвати

Й не любити тебе ніяк!

Коли гинуть наші солдати,

Коли цінять вірність в мідяк,

Коли схід палає вогнями

Й ти ховаєшся між боліт,

Я молитимусь днями й ночами:

Не лишай по сОбі і слід.

Забирай із собою біди:

Цю війну, цю хворобу, страх!

Хай у вічність з тобою підуть

І розвіються по вітрах!

Я зустріти вже хочу вЕсну

І радіти теплу землі!

Із підсніжником першим воскресне

Те, що ти заховала в імлі!

***

А він розкрив свої небесні крила,

Щоб мамин сон ночами стерегти,

Її щоб корабель підняв вітрила

І знову зміг між хвиль удаль плисти.

Він світлом був для друзів і не тільки.

Він вмів боротись, вірити в добро,

Та всі думки несказані прогіркли,

Лишилось слово, писане пером,

Та не звичайним - світлим, досконалим,

Таким, яким навчив його Господь,

Бо був у пошуках себе і світу спраглим,

Бо плив, як риба, між житейських вод.

Він був тим каганцем, що серед ночі

Освітлював неходжені шляхи.

І променились щастям його очі,

Коли у небі радісно птахи

Кружляли між блакитними степами,

Торкаючи крильми проміння дня...

Він світлом був і зараз є для мами,

Коли приходить Янголом щодня.

***

Хай буде світло вранішнє щодня

Пробудженням від страху і зневіри,

Бо йдемо в цьому світі навмання,

Не знаючи, де долю свою стрінем.

Хтось сенс шукає, інший - визнання,

Комусь, мабуть, нічого і не треба...

А правда в чому? В чому послання

До нас, людей, завжди було із неба?

І хоч святе писання бережем,

Та кожен бачить інше в його слові.

Так крає серце істина ножем:

Ми не шукаєм, прагнемо готове.

Як мало тих, хто йде не з усіма,

Хто власний шлях протоптує босоніж.

Багато з них давно уже нема,

Та крізь усесвіт подають долоні,

Аби за руку вести до мети,

До сходу сонця у ранковій тиші.

Тож будьмо гідними вперед іти,

Бо нас ведуть достоту наймудріші!

***

Присвячується Жінці

Небо ніколи не було моїм,

Хоча я прагла завжди в піднебесся.

І крок мій на землі не був легким,

Проте саме таким він всім здається.

Я так хотіла бачити любов

Щодень навколо: в поглядах найближчих,

Та інколи холола в серці кров,

Бо відданість мою хтось просто нищив.

Я віддавала рідним все тепло,

Бо так хотіла того ж в їхніх душах,

Та часто мені холодно було,

Хоча моя молитва невсипуща

Благала за життя усіх довкруг,

За щастя рідних, за прощення злоби…

Тоді мій холод грів найкращий друг

Небесної крилатої природи

І лиш йому я бідкалась у час,

Коли боліло серце в моїх грудях.

Тоді вже він молився за всіх нас

Й шептав у снах: «Все добре в тебе буде!»

Я вчилась віддавати всю себе,