Між війною і миром

***

Стоїть Любов, розхристана і боса,

Між двох світів: між небом і життям...

Тріпає вітер сплутане волосся,

Кидає фрази, схожі молитвам...

Та губляться ті звуки в піднебессі,

Бо їм летіти вже нема куди -

Одна частинка більше не воскресне,

А інша - стала тоншою води...

Куди подітись, де життя шукати?!

Що тій Любові витримати ще,

Щоб вільним птахом серед гір літати,

Щоб душу не травив нестерпний щем?!

Вона ж не винна, що життя так склалось:

Що хлопець той загинув на війні,

А дівчина нікому не зізналась,

Що ночі стали довгі і страшні,

Що їй без нього серця більш не треба,

Що у душі - чорніше з кожним днем...

Любов просила за спасіння в неба,

Та небо їй всміхалося дощем.

Тоді вона пішла, замерзла й боса,

Залишивши минулому свій біль...

Трава будила ранок в чистих росах

І плівся серед листя дикий хміль,

Промінчик сонця грівся на кульбабі,

Хмаринка біла повагом пливла,

Сховалась тінь в гіллі старого граба,

По стежці жінка всміхнена ішла

Й вела за руку дівчинку красиву,

Таку красиву як сама весна.

За ними йшла Любов і в косу сиву

Вплітала кожну квіточку вона.

А небо посміхалось загадково...

Що знають люди про життя і смерть?!

Про них відомо тільки для Любові...

А інше все - то вічна круговерть.

Й ніхто не скаже, чи то та дівчИна,

Що не хотіла втратити Любов,

Чи то веде онучку мати сина,

Який віддав за спокій свою кров,

Чи зовсім інша, просто незнайомка...

Життя, Любов, Надія і Краса,

Усе переплелось настільки тонко,

Що віримо й не вірим в чудеса.

Ми живемо лиш мить, ні краплі більше,

Піщинки серед темряви й життя.

В цей світ, такий привабливий і грішний

Приходим, щоб не мати вороття,

Аби боротись за свої бажання,

За рідних, за чужих, за щось святе,

Щоб віднайти і втратити кохання...

Та все - не так, бо все воно - не те.

Якщо Любов - то в серці вже навічно,

Якщо Надія - то до скону літ,

Чи зброя у руках, а чи - наплічник,

Чи тільки вдома, чи - на всенький світ,

Ніхто не скаже, що тебе чекає

Через секунду, через серця стук...

Та Віра є, що небо те безкрає -

То тисячі обіймів рідних рук,

Бо тисячі рОків до цього часу

І тисячі рОків опісля нас

Життя не втратить чарівну окрасу,

Любов і далі житиме між нас,

Та ми підемо, як пішли всі інші,

Ті, хто так само вірив і любив,

Хто був найкращим, і хто був із гірших,

Хто ще не встиг, хто вже достатньо жив...

І знов Любов стоятиме, як завжди

Між двох світів: між небом і життям,

Бо тільки їй відома сила правди,

Бо лиш вона не знає забуття.

І вічний біг народження і смерті,

Що людям зрозуміти не дано -

То тільки крапля тої круговерті,

Що бродить у душі, немов вино,

Та смак терпкий спокушує напитись,

Забутися в Любові і Житті.

Одне лишилось: вірити й молитись,

Що Пам'ять залишиться між світів.

***

Душа не вірить більше в чудеса.

Зірки перетворились в чорний попіл.

Чи бачать твої вчинки небеса?!

Ти й сам не знаєш, та уже не проти

Ділити біль із часом на шматки,

Ділити сум із мріями на пару.

Хто другом був - більш не подасть руки

Й не пригорне, мов дівчину, гітару,

Що часто звеселяла між боїв,

Що піднімала настрій в заметілі

І пісня гучна проти ворогів

Гонила кров у молодому тілі,

Бо в битві він віддав своє життя

За істини красиві і високі,

За не своє щасливе майбуття

І за твої щодень твердіші кроки.

Поглянь угору - там вони усі-

І друзі, і знайомі, й побратими:

Тримають міцно зброю у руці -

Віднині в небі стали вартовими.

Не забувай, що дивляться на нас,

Чекаючи упевненості вчинків.

Тримайся, воїне - настав твій час

І вороги заплатять за сльозинки.

***

А Весна закралась вже у серце

І тривожить душу промінцем.

Ніжність у тендітності озветься

Проліском під лагідним дощем.

Вже так мало лишилОсь чекати

До приходу панночки Весни.

Можна лінь зимову залишати

Й покидати захололі сни,

Бо всього крізь кілька сходів сонця

Вже настане весняна пора:

Небо тепле гляне у віконце

Й прошепоче лагідно "Пора!".

Так, пора для світла і кохання

Відкривати душі і серця,

І в промінні сонного світання

ВЕсні запалити каганця.

***

Як промінчик ранкового сонця,

Будить паросток ніжний кохання,

На дитячій малій долонці -

Наші всі непрості сподівання.

Серед відстаней незліченних,

Серед тисяч усмішок інших,

Я твоє обрала імення -

Протилежність думок невтішних.

Я обрала тебе за серце,

За велику і світлу душу.

Все в мені до тебе озветься,

Те, що лишиться непорушним.

Я закохуюсь в тебе щоднини,

Наче вперше і ніби востаннє!

Ти - мій всесвіт, мій Валентине!

Ти - моє зорецвітне кохання!

***

День як день, на вчорашній не схожий.

Ти звичайний собі перехожий

І твій образ не кинеться в очі,

Сам себе ти впізнати не хочеш,

Бо не тою дорогою ходиш,

Бо ти сам собі знову нашкодиш,

Бо не віриш у себе ні краплі,

А душа - вся розірвана в клапті.

Ти не став тим, ким мріяв так довго,

Заросли твої справжні дороги,

Хмари сонце твоє затулили

Парус твій давно втратив вітрила