Зима

***

Скільки б доріг не пройшли -
Завжди їх буде мало.
Люди, а ми були?!
Люди, коли нас не стало?!
Всіх не рахує час,
Він лиш стоїть на варті.
Хтось назавжди погас,
Дивлячись в очі правді.
Тисячі доль і доріг,
Тисячі років людству.
Знову стаєм на поріг...
Може, десь там, сміються
З наших даремних спроб
Вічність спіймати в сіті,
Із нездійсненних "щоб",
Які можуть лиш зігріти.
Ми - тільки порох митей,
Стреться усе назавтра,
А ми так хочем любити!
А ми ще не вмієм мовчати!
Скільки доріг не пройдено!
Скільки не сказано слів!
Свічка горить запалена...
Хто б її завжди палив!!!
Тільки в зачатку скінчені,
Вписані в книгу життя
Миті єдиної вічності,
Миті земного буття...

Синові

На днях ти читав мені вголос мого вірша…

Ми разом сміялися з того, що вийшло гарно.

Тоді я подумала: в вас - вся моя душа:

Ловити емоції, бачити нові грані.

Ви трьох - такі різні, та в кожному – цілий світ.

Я впевнена в тому, що все у вас точно вдасться,

Бо ваша любов – то безмежно великий кредит.

Так хочу його погасити відсотками щастя!

Ти знаєш, синочку, життя – то невпинний рух.

Хай буде ваш шлях легким і приємним завжди!

Повік пам’ятай, що тобі я – і мама, й друг,

В душі бережи любов до відваги й правди.

Ростете так швидко, хоч досі мені – малі,

Бо вас пам’ятаю із першого подиху й звуку.

Любіть свої мрії – будуйте нові кораблі,

Я з вами - у кожному дотику й серця стуку.

Буваю сувора… я знаю про це й сама,

Та хочеться, сину, щоб сильним ти виріс в мене.

Горджуся, синочки, я завжди вами трьома,

Бо мамою бути – то почуття незбагненне.

***

Ось вона – наша історія, ось вона – наша душа,

Вся у мережках і квітах, колір життя прикраша,

Стелиться чистим серпанком серед жіночих доль -

Таке вже у неї призначення, така її вічна роль.

Скільки для неї випало серед хурделиць віків!?

Скільки вона пилилася поміж старих кутків!?

А все одно шанується! Символом жінки є!

Й знову бабуся внучці її на свята дає.

Хустина – жіноча доля, мами тепло й любов.

Хустина – життя сімейне і оберіг молитов.

І кожен колір вишитий – символ життєвих шляхів,

І кожна мережка виткана – стежка нова у житті.

Хай буде вона яскравою на білому полотні!

Жінками хай одягається і в будні, й в святкові дні

Хустина та, вишита спогадом, мережана в доброті,

Хай буде вона шанована в історії і в житті!

***

Зима прийшла… та не лише надворі –

І душі, і серця скувала холодом.

Ми живемо, та якось так поволі…

Все більше – тільки згадкою і спогадом.

Погасло світло радісних очей

І вголос засміятись стало соромно,

Бо десь в окопах посеред ночей

Нашим солдатам зараз дуже холодно,

Вони за нас ведуть німу війну,

Вони за спокій платяться життями…

Хто визначив таку за мир ціну?!

Хто потім зцілить їх душевні рани?!

Хто верне Україні всіх синів,

Чи батька, чоловіка, побратима?!.

Нема кінця цій проклятій війні,

Болить народу рана і руїна…

Чи не болить?..  комусь і не болить,

Бо серця вже немає, щоб боліло…

Листок пожовклий на гіллі тремтить –

Зоставсь один, а інші – облетіли…

І білим інеєм покрився для краси,

Проте душа – холодна і спустошена.

Згори він бачить гори і ліси,

Й озера, і поля, що кров’ю зрошені…

Але мовчить – нема чого сказати…

Хто мудрий серцем – знає все і сам.

Бійці рахують чергОві утрати,

Не вірячи вже більше в чудеса.

***

Летять листи, напевно, в нікудИ.

Їх пишуть мами тих, хто не вернувся.

А вітер снігом вже замів сліди

І дощ на їхніх сльОзах спотикнувся,

Бо кожна вірила: назад прийде дитя,

Закінчиться війна, чи й не почнеться…

Розлукою розбилось вороття…

Все, наче сон, та хто ж із них проснеться?!

Веселки в небі вже давно нема,

Лиш спогади ще зігрівають серце.

У душах поселилася зима -

Син, що загинув, вже не повернеться…

Пробачте, мами, що таке життя!

Пробачте, воїни, що ви за нас стояли!

Шкода – в катів немає каяття…

Шкода, що щастя мало ви пізнали!

Недолюбили і недожили,

Синів і доньок, може, й не побачили,

Так мало із коханими були

І так багато зла ще не пробачили…

Розкажуть мами, як пройде війна,

Чи все, про що ви мріяли, здійснилось,

Чи виправданою була ціна,

Того, що ви на небі опинились…

І знову пишуться нові листи…

Те безкінечне листування з небом…

Та лише в сні прошепчеться: «Прости…

Мені ж без тебе й сонця вже не треба…»

***

Слова шукають правильне натхнення –

Нема його… все випите до дна.

Таке сумне сьогодні сьогодення,

І я така ж: похмура і сумна…

Тривожиться душа за кращим часом,

Все мріє лиш про щастя, тишину,

Але переживання раз за разом

Натягують терпіння як струну.

Ми мало спокій душ своїх цінуєм.

Якщо все добре – значить, так і є.

Яка ж хитка та мить, коли існуєм

У тому щасті, що Творець дає…

Ми розучились дякувати Богу

За ранок, за тепло, за хліб і сіль…

Шукаємо нові й нові дороги,

Та забуваємо, що близько - біль…