Листопад

***

Спинився Час… поглянув спрагло вгору.

Скільки ще йти?! Куди іти тепер?

Навколо суша і нестримне море…

А він один як був, так і завмер.

Ішли десь люди, птахи пролітали,

А Час стояв і думав про своє:

«Чому їм всім завжди мене замало?

Щораз шукають, хоча скрізь я є…

Я б теж хотів застигнути як небо,

Спіймати вітер крилами життя.

Мені ж для щастя тільки хвильку треба,

Я не прошу в минуле вороття…

Я йду вперед, щоб встигнути за людством…

Не я біжу, не я спішу кудись…

Холодні зорі, й ті з мене сміються –

Немає змоги глянути увись…

Раніше не було цих перегонів:

Жили щасливо в «зараз» і «тепер»,

А нині світ із тисячі законів,

Якщо ти не біжиш, то вже завмер…

О люди, хто знецінив вас і мЕне?!

Не поспішайте жити й досягти!

Хвилина тиші – в вічності блаженна,

Давайте будемо разом іти!»

***

Ниточка до ниточки: квіти, небо, сонечко…

Вишивала матінка вишиванку донечці.

З щирістю й усмішкою, з легкої руки

Вишивала мама віночки й голубки.

В ниточку вкладала всю свою надію:

Хай здійсняться доні всі найкращі мрії,

Хай зустріне милого і щасливу долю!

Вишивала нитками і мережку- поле,

Й гроно калинове хрестиком червоним –

На діток багатою нехай буде доня.

Все в тій вишиванці – мама постаралась,

Щоб на свято доня гарно одягалась.

Мама – вишивальниця, мама – берегиня,

Вишиває серцем і для доні, й сину…

Ниточка до ниточки… вишите життя.

Вишиває матінка долю для дитя.

***

Я листочком заспаного щастя

Опущусь до твоїх одкровень.

Знов радію, що удвох нам вдасться

Розпочати правильно свій день.

Розтоплю всі сумніви коханням,

Намалюю щастя два крила,

Будемо чекати до світання,

Поки ніч у сосни побрела…

Ти мене обіймеш невагомо

І торкнешся ласкою душі.

Знову ми лишаємось удома,

Знову я пишу тобі вірші.

Може, тут слова бувають лишні,

Та вони як кисень для сердець.

Ще висять давно достиглі вишні,

В небі місяць ще пасе овець…

Я ж тобою дихаю в ці миті…

В ці хвилини знаю, що живу.

Подивись, у вранішній блакиті

Новий день натяг вже тятиву.

***

Минають дні… минають ночі… минають наші роки.

Хто жив, любив, сім’ю беріг, а хто був одинокий…

І в кожного – своя мета, свої великі цілі.

Ми – різні, люди! Нагорода, якщо своїх зустріли:

Тих, хто невидимим крилом щодень оберігає,

Тих, хто без докорів, потреб, лиш віддано кохає,

Тих, хто порадить і відкриє незвідані простори,

Тих, хто і в радості, й в біді, і у вогонь, і в море.

Вони так рідко на шляху зустрінуться і будуть,

Таких – ніколи не забудеш, й вони вже – не забудуть.

Учімось серцем, словом, ділом їх душі берегти,

Бо тільки завдяки підтримці ми дійдем до мети.

***

Залишені між небуттям і згадками,

Комусь насняться у далеких снах

Старенькі села, що біліють хатками,

Стоять уже в старих очеретАх.

Вони ще згадують часи минувші,

Коли малеча бігала в дворах,

А господині, справи всі забувши,

Збиралися разом по вечорах,

Й пісні лилися понад тихим ставом,

Й витьохкували разом солов’ї,

Удалині снували пароплави

І будувався дім новій сім’ї,

Барвінок під вікном дивився в небо,

І мальви попід тином поросли.

Село жило. Якби сказав хто-небудь,

Що стануть вони всі простим «були» -

Ніхто б не вірив, лиш на сміх піднявши.

Та час пройшов… Лишилися хати,

Що білобоким зачерствілим щастям

Нам не дають байдУже повз пройти.

***

Ще день осіннім вальсом догорав,

А ніч уже просилася в обійми.

Мабуть, її ніхто так не чекав –

Ту осінь, що приходить із прозрінням.

Не ту, що листям сипле у вікно,

Не ту, що листопадом закружляє,

Не ту, що зробить запашне вино,

А ту, що в душу щемно заглядає.

Вона приходить з віком у серця,

Лишаючи солодке сподівання,

Що відгомін легкого вітерця

Торкнеться як не тіла, то кохання

Й весняне сонце промінцем ясним

Щасливі роки юності згадає,

І літнє небо загляне у сни,

Де молодість ще квітами буяє.

Вона за руку з внуками іде,

У кіш і мудрість, й досвід  позбиравши,

І слово в неї - впевнене й тверде.

Її чекають, зовсім не чекавши…

Цінуймо те, що дано у цей день:

Чи літо, чи весна, чи пізня осінь!

Хтось всі періоди в житті  пройдЕ,

Комусь весна, а далі – тільки просинь…

Любімо тих, хто поряд кожну мить,

Хто кожен крок не відпускає руку,

Хто допоможе правильно цінити

Життєву довгу й нелегку науку.

Тоді і осінь, і зимовий день

Нестимуть в душу спокій і смирення.

Хай молоді назбирують до жмень

Їхнє життєве прагнення натхнення.

Осінні люди – то тепло долонь,

Історія у кожній новій зморшці

І усміх щастя біля сивих скронь

І щира радість кожній новій брунці

На дереві і роду, і життя.

Багата осінь, калиновим гроном,

Від смерті і назад до сповиття

В душі родися чистим передзвоном!