Нове

***

Замало любові у твоїх очах - 
В них тільки брехлива спокуса.
Тобою не марить вона по ночах,
А ти й наяву не проснувся. 

Все знову змішалось твоїм "не люблю"
Й гірчить розставанням усмішка.
Вона не знайде у собі більш жалю.
А ти не міняєшся й трішки... 

Пройдуть сірі дні... Вона стане чужа,
Не буде чекати більш кроків.
Напевно, її зачерствіє душа,
Душа, що була одинока. 

Ти будеш радіти від суму очей,
Бо ж це за тобою та туга...
І пройде багато ще днів і ночей...
Щасливий - велика заслуга. 

Й одна лише мить поміняє всю суть:
Їй просто набридне залежність.
Не тіш самолюбство, бо коли-небудь
Ти втратиш свою обережність...

***

Пливе любов, а човник протікає,
Вона ж неквапно воду вибирає.
Навколо море стелиться безкрає,
А човник то не тоне - чари має.
Скажи, любов, чому ти не вмираєш?
Чому як зламана, знов пагони пускаєш?
"Я розкажу, хоча й сама те знаєш:
Я справжня, вічна, з краю і до краю
Я як повітря - дихаєш, вдихаєш,
Бо мною ти живеш, коли кохаєш.
Тільки зі мною справжнє відчуваєш,
Тільки про мене Господа благаєш,
Саму себе від всього відрікаєш,
Бо знаєш, що зі мною вічність маєш!"

***

Навчи мене, мій Янголе, молитись,  
Щоб правильно душа казала слово,
Щоб вміла вчасно просто зупинитись,
Щоб істини були завжди в основі, 

Щоб спокій в серці на щодень лишався
І щоб воно лиш віддано кохало,
Щоб добре кожен рідний почувався,
Щоб цінувала те, що зараз маю. 

Хай буде воля Божа за смирення,
Щоб все приймати і не відвертатись.
Тобі кажу свої всі одкровення,
Тебе прошу їх Богу передати! 

Бо краще знаєш ти мої потреби,
Бо добре розумієш мої вчинки.
А те, що зайве - не кажи, не треба - 
Така уже природа є у жінки.

***

Мій сину, тобі Ангел посміхається,

Бо Дмитром ти в честь нього називаєшся.

Сьогодні тобі виповнилось вісім!

В твоїй душі малесенькій і чистій

Всього багато: щирості й любові,

І мрії твої гарні, кольорові…

Своєю усмішкою настрій піднімаєш!

Наш сум чи біль одразу відчуваєш…

Ти – наше щастя, хоч іще маленький,

Але в тебе велике є серденько,

Бо ти – моя найбільша нагорода.

Рости, мій сину, світлом будь для роду!

Не знай біди, утіху май в усьому,

Хай серце і душа не знають втоми,

Хай буде щастя із тобою поруч,

Хай мрії завжди дивляться угору!

Будь чесним, а найперш – перед собою,

Хай твоя стежка стелиться травою,

Не забувай про братиків підтримку!

Ми дуже любимо тебе, мій синку!

***

Хто її придумав? Хто промовив

Перше слово, що створило нас?!

Охрестив її хто барвінковою?

Все згубилось… винний в тому час,

Чи часи, чи люди, чи історія…

Та одне лишилось головним:

Вірною була та траєкторія –

Наша мова – то колиска й дім,

То кохання ще із колискової,

Вірність на життя і на роки.

Ми пишаємось своєю мовою

Через відстань і через віки.

Милозвучна, ніжна і чарівна,

Ллється легко, наче потічок.

Із найкращими у світі рівна.

Як вінок із тисячі стрічок

Й в кожній - новий символ і натхнення,

І відтінок інших почуттів.

Й кожне слово – чисте одкровення,

Наголос – барвистість кольорів.

Все у ній, як в елегантній жінці:

І постава, й одяг, і хода.

У її життя палкій сторінці

Вітер часу всі слова гойдав,

Та устОяла, бо сильна духом,

Не зламали  віри вороги.

А тепер доноситься до слуху

Рідне слово в світі навкруги.

Бережім її як найцінніше,

Бо вона – душа і генокод,

Будьмо й ми для неї найвірніші,

Сильний дух, коли єдин народ!

***

Кава в листопаді, мов примхлива жінка –

То солодка надто, або надто гірка,

Та не вдосталь міцна, то вершків замало,

То вона запізно, то вона – зарано.

А насправді кава, як завжди, чарівна,

Просто вона літній – і не друг, й не рівня,

Бо набралась суму в листі листопада,

Бо їй душу крає птахів серенада.

Холод її студить подихом морозним

І лякають серце ті осінні грози,

Й хочеться кориці їй додати ложку,

Щоб була терпкою і зігріла трошки.

Кава в листопаді – то солодкий спогад.

Він серед глінтвейнів і чаїв не ходить,

Він шукає щастя у обіймах жінки

Й запахом зимовим прогорне сторінку

І зігріє душу щирістю мовчання,

І торкнеться серця вірністю кохання,

Мудрістю терпкою заколише спокій.

Поки п’ється кава, ти – не одинокий.