Люди

***

Тепер і зараз хто читає вірші?

Озвіться, кому рими по душі!

Ми сталі черстві, інші, мабуть, зліші,

Бо не торкають душу більш вірші.

Затерлись фрази, стали непомітні,

Нема звучання… і немає слів…

Усі такі прості і непримітні…

Хто з вас хоча б один шедевр зустрів?

Ми забуваєм Лесю і Шевченка…

Сучасний світ куди нас приведе?

Торкаємось життя, та лиш легенько,

Ведемося, куди воно веде.

І з року в рік душа лиш завмирає,

Нема прогресу в ній, лише в науці.

А небо знову стелеться безкрає,

З людиною лишаючись в розлуці.

Все спішимо вперед, щоб краще жити…

А зараз що?! Ми в мить цю живемо!

Напевно, розучилися любити,

Не зупиняючись, вперед йдемо.

А варто було б стати, відпочити,

Подумати, чи той тримаєм шлях,

І поки можна - щось в собі змінити:

Ростити колос на своїх полях,

Щоб не пустіли душі в бур’яні,

Щоб колосились стиглими ланами,

Аби колись на скошеній стерні

Гордились наші діти врожаями!

Давно

Душа сміялась золотистим гроном,

В серцях іскрилось солодом вино,

А ми були малі і безборонні.

О, як же весело було давно!

Стелилась стежка росяна безкрая,

Дерева – лиш драбини до небес,

І нам усе тоді здавалось раєм,

І був весь світ наповнений чудес.

Любов батьківська зігрівала серце,

І віра у добро лише росла.

Ми ще не знали, що вона озветься

Й зростить упевненість як два крила.

Були ми щирі, чесні і привітні,

І душі наші чистим полотном

Все грілись біля сонця – сонцеквіти

І бігли вдаль веселим табуном.

Роки пройшли… Вже стали ми дорослі,

Та спогади, як той солодкий мед,

У снах протопчуть невагомо роси,

І являть нам чарівний силует…

***

Серед зір веслує місяць у човні рогатім,
Колисковую співала свому сину мати.
Ніжно, солодко співала, сина забавляла,
Щоб росло дитя щасливим - доленьку прохала:
Щоб було воно здоровим і не знало лиха,
Щоб дісталась йому доля і спокійна, й тиха,
Щоб любило свою землю й не цуралось мови,
Щоб зустрілась йому жінка гарна, чорноброва,
Щоб в житті знайшло стежини до себе й до Бога,
Щоб завжди йому стелилась широко дорога...
І багато ще просила мати свому сину,
Бо дорожче всього в світі матері - дитина.
Плине місяць сіроокий, зорі ясно світять,
Шле малій дитині доля свої сни- привіти.

Між перехожих...

Сльозинкою скочусь до твоїх губ,
Щоб цілувати дихання гаряче...
Ти став найбільшою із моїх згуб,
Мабуть, тому так серце зараз плаче.

На бездоріжжі наших помилок
Шукаю погляд твого розуміння.
Зроби лиш крок, прошу - один лиш крок,
Бо все без тебе: попіл серед тління.

Торкаюсь ледве серця глибини,
Де ми були ще зовсім незнайомі, 
Коли приходив ти у мої сни
Так непомітно, але так вагомо...

І солод твоїх губ мене п'янив,
І дотик рук здирав всі заборони...
Скажи, ти почуттями цими жив?!
Ти теж беріг ту пам'ять, наче грона?!

Та сни пройшли, лишивши гіркоту,
Ми розминулись, поглядами стрівшись...
Побачившись хвилину, "на льоту"
І слова не сказали, лиш наснившись...

***

Морозний вітер подихом зими
Несе у ночі людські теплі сни,
Щоб грілись щастям заспані надії,
Щоб вчились люди вірити у мрії. 

Колись було... Всього колись було.
ЗамІтало снігами все село,
Але ходили по заметах в гості,
Не берегли у душах своїх злості, 

Ділилися із ближніми любов'ю,
Жили, боролись, захищали кров'ю,
Шукали правди, вірили в добро,
Від інших не ховаючи нутро. 

І веселіше дні людські минали,
Бо Богу дяку на щодень складали,
Бо вміли і робити, й відпочити,
Віддати, поділити, полюбити... 

Уміли заспівати душа в душу...
А що тепер?! Хто тишу ту порушить,
Що боязко ступає між життями,
Що точить душі днями і ночами?! 

Хто скаже їй: ми вже не боїмося!?
Ми жити хочем як в степу колосся,
Бо душам треба щастя і розмови,
Бо сни повинні бути кольорові!- 

Ніхто не скаже... тільки одиниці,
А решта перемовчать "для годиться"
Й залишаться у спогадах тих днів,
Коли насправді жив, життям горів...