Осінь

***

Твою гірку сльозу лиш криве деревце пам'ятає.
Той колодязь старий і досі тебе не забув...
Хоч було то давно, та у згадках так часто спливає:
Час дитинства без радості гірким учителем був.
Скільки років пройшло! Не спинити їх ліку ніколи!
Ти навчилась боротись і вперто іти по житті,
Бо воно тобі стало кращим доповненням школи,
Щоб знайти свою стежку виключно по відчутті,
Що так має і бути. Доля... вона як циганка:
Нагадає лиш раз, та збувається ціле життя.
Ти хотіла геть інше: тихі, щасливі світанки
І упевненість в завтра, де не було б вороття
В сиротинне дитинство, що й досі обшарпане  серце
Будить спогадом болю. Дарма, що минуло давно...
А сьогодні ти - інша. Кожен про тебе озветься,
Що лікуєш всім душі, наче солодке вино.
І велика сім'я зігріває твої сподівання,
Що разом - то є сила - істина вічно жива,
Бо допоки у грудях вірою б'ється кохання -
Ти лікуєш любов'ю, де не важливі слова.
І лиш обрані знають, скільки тернів на стежині
Ти топтала босоніж, щоб віднайти власний шлях...
Не судіть, люди, черство! Душу шукайте в людині!
Кожен з нас бачить правду тільки у власних сльозах...

***

Дорога часу, віри і життя -
Дорога, що не має вороття,
Лиш повороти... а куди ведуть?
Невже не в цьому їх найбільша суть:
Збагнути, чи відчути, де є твій.
З ким по дорозі, а кому - чужий,
Хто прагне щиро помогти тобі,
А хто не розбереться і в собі...
Бо всі ми люди - різні, або схожі,
Нам може бути по одній дорозі,
А, може, зовсім різні в нас шляхи...
Кому трава, кому - лиш реп'яхи.
І в кожного дорога та одна:
Як у гітарі порвана струна -
Спіралі спроб, надій і помилок,
То вірний поворот, то хибний крок,
Щоби пройшовши шлях свого життя 
У серці не точилось каяття,
Душа не розривалася від болю,
Не мала нарікань ворожка- доля...
Та на дорозі часу - швидкість вітру:
По осені шукай весни привіти,
Бо по дорозі власного життя
Марнуєш дні на спроби вороття.

***

Тиха мить, наче блискавка, все розділила на атоми,
Але впевнила серце, що я аж до смерті кохатиму
Кожен погляд очей, що в душі осіда блискавицями,
Кожен дотик тепла, що розтоплює небо із крицями.
В тиші теплих ночей, що загорнуті ніжно ковдрою
Я не буду святою, не буду примхливою, гордою,
Бо жіночності суть - віддавати себе до подиху,
Щоб горіла душа подібно до іскорок спалаху.
Розчиняється ніч в мерехтінні ранкових далей.
Я твій подих ловлю серед  тіней чарівних граней,
Бо дорожче всього мені тиша нашого щастя,
А все інше - дрібниці. Захочеться - то і вдасться.

***

Тенета, що ведуть у забуття...
Спіймана рибка хоче задихнутись.
Навіщо їй розхристане життя,
Якщо до щастя вже не повернутись?!
Лише вперед, як раб на заклання.
Де прихистку шукати? Де спасіння?
Та на пустій дорозі навмання 
Бажання жити випалить сумління...
Як віднайти той спокій у душі,
Що наштовхне на правильні учинки?!
Нема більш правди і нема межі,
Якщо не захищають право жінки!
Тендітна... поламати її суть-
Невже черстве у чоловіка серце?!
Він же кохав хоч раз? Коли-небудь?!
В його душі нічого не озветься?
Безвихіддю приправлена сльоза
Торкнеться невагомо її душу
І змиє біль непрошена гроза,
Хоча розчарування не порушить.
Якщо за помилку така гірка ціна,
Якщо платити треба у стократ,
То хай почнеться праведна війна
Дарма що буде незліченно втрат!.

***

Торкнутись неба, щоб відчути глибину.
В його обіймах подихом тону.
В його очах - лиш мудрість і терпіння,
В його руках- мої всі сновидіння.
Блакить безкрая - спокій на душі.
Кому пишу я всі свої вірші?! -
Усім й нікому, небу й глибині,
Щоб завжди залишалися в мені. 
І кожен крок як погляд в очі див,
Кого любив, кого ще не зустів -
Усе те небо бачило і бачить:
За щирість і відкритість лиш віддячить,
А за гріхи, що скоєні умисно - 
Душі від болю в грудях буде тісно.
За чесність і відвагу - нагорода:
Повага й пам'ять від людей і роду.
Все небо бачить... І добро, і зло,
Усе торкне його живе крило.
Шкода, що ми лиш інколи згадаємо,
Що в очі небу мало заглядаємо...