Життя

Квітка життя

Самотня квітка на плиті бетонній…

Жовтогарячий погляд в небеса.

Їхня могутність – краплею в долоні,

І віра в неможливі чудеса.

Така тендітна… Звідки в тобі сила

Бороти страх і жити в небутті?!

Про що у неба ти щодня просила?

Про степ? Чи трави? Крила почуттів?

Що ти просила, одинока квітко?

Тобі, мабуть, щоночі сниться луг…

Чи плескіт річки, співи птахів влітку?

Якби ж у тебе був хоч один друг!

Та квітка лиш красиво посміхалась…

Жовтеньке личко вгору підняла.

«Я в сонце і у хмари закохалась.

Я краплею дощу у сні була.

Я чарувалась небом неймовірним.

Хай тут бетон, немає більш життя.

У корінцях моїх живе проміння,

А у листочках – віра в майбуття!

І друзів маю я таки багато:

Кожна хмаринка, зірка і вітри…

Я можу цілий всесвіт обійняти!

І тільки час з лиця землі зітре,

Та доти.. дочекаюсь знову весну

І розцвіту отут, де зараз є…

Бо маю віру вічну і міцну,

Що кожен в світ приносить щось своє.

Пройдуть роки… Льоди на річці скреснуть.

А ти прийдеш до мене знов сюди

Й здивуєшся, що вкотре я воскресну,

Серед таких як я, біля води.

Не буде більше пустки і бетону –

Трава затягне лугом небуття.

І дуб розпустить широченну крону,

Бо я і ти – живі і це – життя!

Мій друже!

Я просто хотіла щастя – серйозного чи не дуже…

Я вірила вперто у мрії… Ти знаєш як це, мій друже?

Бувало, розчарування так опікало серце,

Але воно не зламалось, але воно не здається.

Скільки зірок на небі? Скільки думок в людини?

Кроки в нове майбутнє кожної нової днини.

Де ми з тобою зустрілись, я вже не пам’ятаю,

Але твою підтримку через роки відчуваю.

Ким ми з тобою стали? Тими, ким і хотіли?

Ні, ми з тобою інші таланти в собі відкрили,

Але я не шкодую ані хвилини, зовсім,

Що я ступила в літо, що через трохи осінь…

Все так осяйно просто – щиро радій усьому,

Сім’я – то твоя підтримка, віру знаходь в живому,

Не забувай молитись, сила в тобі самому.

Серце – до краплі людям, душу – лише одному.

Не забувай, мій друже, все у житті – не вічне.

Хмари бувають чорні, сині і полуничні,

Білі, або сріблясті… Кожна із них – чарівна.

Люди бувають різні, та перед Богом – рівні.

Я вірю уперто в мрії, бо знаю: вони здійсняться!

Хай і тобі, мій друже, мрії твої насняться!

***

Не журися за моїм безсонням –

Воно льодом навесні розтане.

Розцвітає вже на підвіконні

Квітка, що моїм натхненням стане.

Хай вночі тобі насниться щастя.

А я буду знов спостерігати

Як старому місяцеві вдасться

Сиву хмарку в себе закохати.

Й попливе у мареві натхнення,

Заплетуться речення у рими,

Щоб назавтра солодом варення

Чиєсь серце лічити незримо.

Так буває, коли душі плачуть –

Сльози їхні – слово на папері.

Для одних нічого і не значать,

А для інших – чисті акварелі.

І художник слів малює казку,

Чи стару й обшарпану надію,

Чи маленьке і чарівне щастя,

Чи велику і красиву мрію,

Чи хатину білу край дороги,

Чи фортецю, зведену в душі.

Обтоптав він не одні пороги,

Щоб писати з полум’я вірші.

Не журися за моїм безсонням,

Бо воно на користь мені стало.

Кактус вже розцвів на підвіконні…

Небо мене зоряне чекало.

***

Я не збагнула, коли стало пізно
Вертати щось, або забути все.
Минуле поглядало досить грізно -
Я вірила йому, що все знесе, 

Розтопче в мить усю гірку спокуту,
І не важливо, що іще болить...
Та я відстоювала правду люто,
Бо все могло змінитись в одну мить. 

Тепер розкаяння, як гостре лезо,
Душу і серце крає на шматки.
Росте край стежки зламана береза -
Я їй лишила спогад гіркоти, 

Бо далі йти - то нелегка наука - 
Ступати обережно між спокус.
Як добре, що тримає міцно руку
Й веде вперед тепер мене Ісус. 

І кожен з нас в своїм знайде спасіння,
Чи не знайде... Залежить знов від нас.
Аби не запізнилось розуміння.
Життя прекрасне навіть без прикрас. 

Знайти підтримку в вічності чи миті,
У Богові, у Всесвіті, в сім'ї...
Ми всі живемо поглядом в блакиті, 
Беремо віру в одному ім'ї. 

Та так буває на душі самотньо:
Хоч вовком вий на місяць золотий.
Усе в житті, на жаль, невідворотно.
Хто був своїм - умить стане чужий...